«НЕЗАЛЕЖНЕ» КОРИТО

В одному з останніх інтерв’ю голова Української асоціації видавців Олександр Афонін говорив про атавістичну любов чиновників до книгарів державної форми власності за рахунок усіх інших продуцентів книжок. На практиці це нагадує роздавання ґрантів держпрограми підтримки соціально значущих видань своїм підлеглим («керівники державних видавництв — це люди залежні, контрактні і змушені виконувати всі вимоги чиновників, які намагаються нав’язати свої умови»), незважаючи на те, що приватні пропозиції зазвичай цікавіші, якісніші та дешевші. Така практика, за висновком пана Афоніна, «містить елемент корупційності», і її треба нагально зламати шляхом кодованого подання проектів на конкурс, а тендерну комісію утворити з культурологів незаплямованої репутації.

Щойно експерти (серед яких — і пан Афонін) операційного проекту «Право і Слово» (фонд «Відродження») подали до парламентського комітету з питань культури, до Держінформполітики та віце-прем’єр-міністрові з гуманітарної політики детальний пакет пропозицій виходу з кризової ситуації, що несподівано утворилася з ухваленням закону «Про внесення змін до деяких Законів України з питань оподаткування» — закону, що у проектному вигляді мав оптимізувати українську книговидавничу справу, але після кулуарних маніпуляцій у фракціях забезпечив відчутні переваги лише поліграфічному бізнесу відомих політичних голдінгів.

Так-от, у прикінцевому експертному висновку антикризові заходи зведено до чотирьох пунктів: нагальні потреби змін у нормативному полі щодо оподаткування й тарифікації книжкової справи, суттєва корекція мовного законодавства, програма інформаційних преференцій українській книжці і пункт 4, який варто навести цілком:

«Законодавчо заборонити бюджетну підтримку будь-яких конкретних видань (навіть творів Шевченка та шкільних підручників), як інструменту утримання недієздатних видавництв та стимулятора корупції. Кошти, передбачені на підтримку української книжки, направляти безпосередньо публічним та шкільним бібліотекам для поповнення ними своїх фондів української книжки за власним вибором; спрямовувати на виготовлення і поширення щоквартальних каталогів нової української книжки та інформаційну підтримку функціонування цих каталогів».

Власне, велосипеда тут не винайдено. Американська система підтримки національного книговидання ґрунтується на щорічній дотації бібліотекам в межах 4—5 мільярдів доларів і — жодних інших бюджетних програм на кшталт «підтримки соціально значущих видань». Штатівські бібліотекарі, маючи грубі гроші на придбання книжок, орієнтуються за ринком, динаміка якого оприявлюється в авторитетних часописах «Publishers weekly», «New York Times books of review», «Bookseller» etc., плюс — що стосується наукової книжки — у не менш престижних фахових часописах. Відтак, перед видавцем, котрий воліє продати книжки до бібліотек, постає проблема помітного старту новинки на ринку (потрапити до гіт-парадів продажів, через це здобутися на рецензійний розголос і тим самим далі повищити рейтинґові можливості). І водночас — привернення уваги рецензентів ще до виходу книжки; таке собі «внесення добрив під майбутній урожай». Коротше, класична двочленна формула: маркетинґ + реклама.

Серед наших видавців поки що незнані такі індикатори, як напівпродаж першого місяця реалізації або медіа-план просування новинки. Наші видавці звикли змагатися за прихильність міністрів, які або дадуть грошей на видання книжок, або забезпечать їхню закупівлю підвідомчими бібліотеками.

А дають бюджетні гроші зазвичай під паровипускаючі гасла — «Дайош Шевченка!», «Дайош підручники!». Не треба фінансувати підручники — треба дотувати сім’ї, котрі навіть за офіційною статистикою не здатні придбати весь навчальний комплект. І — позбавити Міносвіти права «призначати» ЄДИНИЙ підручник для всієї країни (такого давно вже немає і в Росії). Тоді видавці змагатимуться не за міністерський гриф, а за кожного окремого вчителя: скільки викладачів прихилять до свого підручника — стільки матимуть прибутку.

Не потребує держпідтримки і Шевченко. Просто класику треба видавати з урахуванням соціальної стратифікації (як це практикується, зокрема, і в Росії): на прилавках водночас мусять лежати Шевченко за гривню, за 10 гривень і — за 100. А коли у міністерських апаратах окрім підрозділів, що «контролюють проходження документів», з’являться ще й звільнені від паперової рутини аналітики, то, можливо, вони таки опрацюють держпрограму перетворення національного символу на модний бренд (як Шекспір — в Англії, Кафка — в усьому німецькомовному світі, Пушкін — в Росії). А модний бренд — ніколи не збитковий.

Джордж Сорос упродовж восьми років намагався прищепити Росії американську схему підтримки книговидання шляхом фінансування бібліотек — це проект «Пушкінська бібліотека». Російські книгозбірні замовляють потрібну їм літературу (на соросівські гроші) за видавничими каталогами пропозицій. По суті — передплата. Та передплата, образ якої приходить українському видавцеві у найсолодших снах-мріях.

Між іншим, російсько-соросівська програма «Пушкінська бібліотека» поширюється і на Україну. Кілька десятків наших бібліотек закуповують російські книжки та журнали за гнучкою системою знижок. Коли ж три роки тому українці звернулися до пана Сороса з пропозицією фінансувати подібний проект для України, то саме російські «експерти» зробили все, аби відвернути мецената від цього кроку — авжеж, це відчутно скоротило б надходження російських видавців.

Підпрограмою «Пушкінської бібліотеки» було фінансування російських «товстих» журналів: 10 мільйонів соросівських доларів витрачено за сім років на те, аби передплачувати 25 літературних часописів для 4500 бібліотек Росії. І тут відкрилося, що навіть такими мільйонами утриманську психологію не пересилити. Журнали, керовані політико-літературними довгожителями, не спромоглися використати золотий карт-бланш і стати на власні фінансові ноги. Тому 2000 року Дж.Сорос видав гроші лише на закупівлю половини накладу тільки дев’яти журналів для 3850 бібліотек. Та й то за умови, що решту видатків візьмуть на себе Мінкультури та Міндруку. Як ці останні виконали свої зобов’язання, видно з того, що програму взагалі закрито; тепер Сорос фінансує лише 1700 сільських бібліотек. А дев’ятку журналів-щасливців під це знову формують чиновники за казковим принципом «цьому — дам, а цьому — не дам». З попереднім тестуванням претендентів на лояльність, ясна річ.

На недавньому з’їзді письменників йшлося про все: про «роль і місце у процесах державотворення», «плацдарм українського слова»; про бісівський постмодернізм і правильне розуміння Ніцше; посумували за Францією, котра втратила «літературу гніву і пристрасті», й навіть пропонувалося законодавчо закріпити рецензування членами НСПУ рукописів успішних конкурентів —неспілчан. Про бібліотеки ж — хіба в ритуальних обоймах. Між тим, у більшості європейських країн існує система матеріальної підтримки письменників саме через бібліотеки: літератори одержують «потиражні» від кількості замовлень їхніх книжок у бібліотеці: не простоюють твої книжки на полицях, весь час на руках — отримуй стипендію. Тим більшу, чим популярніша твоя книжка у читачів.

У нас таке — но пасаран! Бо коли тебе не ввели до шкільної програми (і тим самим змусили школяра піти до книгозбірні), то хто тебе, орденоносного акина «народного життя», читатиме? А стипендій же хочеться. Дай, державо! І Президент України перед з’їздом дає урядові доручення: подбати про збільшення стипендій. Виявляється, 70 таких стипендій (бюджетним рядком!) вже існує. Хто їх отримує — невідомо. Чи не ті, хто, за словом Василя Стуса, творив «типову колоніальну літературу-забавку», де «розмальовувати громадські туалети — це єдина дозволена форма громадського служіння»? І чи не присмокчеться до бюджету 2002 року новий чамбул тих, котрі раніше неабияк прислужилися тому, що «українське стає часом синонімом відсталого, неглибокого, примітивного» (В.Стус)?

Державні мужі мислять васальними категоріями: давати треба тільки тим, «кому треба». Чому, наприклад, президент країни доручає урядові «забезпечити фінансування газети «Літературна Україна» і геть ігнорує газету Асоціації українських письменників «Література плюс»? А члени АУП (котра, між іншим, також має статус творчої спілки) видали за рік більше резонансних книжок, аніж усі разом більш-менш відомі члени «офіційної» Спілки за п’ять міжз’їздівських років...

Чому зі столичного бюджету «на роботу з творчими спілками» виділяється мільйон гривень, а з бюджету країни — півмільйона тільки для НСПУ? Бюджетні кошти — громадським організаціям, по суті, клубам за інтересами!? І це — не червоніючи — декларується на всю країну, країну жебракуючих селян, про яких оті старці-літератори («писучі люди», як мимовільно-влучно назвав їх на з’їзді Київський міський голова) нібито дбають.

Пострадянська бібліотечна система — не бездоганна. Але й така, як є, вона дозволяє сьогодні перевести систему держпідтримки книговидання з алгоритму подачок на алгоритм рівності можливостей. І нехай переможе кращий — не з точки зору «начальника», а з точки зору незаполітизованого читача.

І саме сьогодні через бібліотечний механізм можна затримати рештки масової колись звички читати. Відомо, що платоспроможність бідних та малозабезпечених соціальних груп настільки низька, що їхній попит на книжки мало не нульовий. У нас це вже не «прошарки», а основний масив населення. Єдиний для них шлях до книжки — це дорога до сусідньої бібліотеки. Дайте їй всі бюджетні книжкові гроші — і бібліотека купить на них те, що користується не уявним, а справжнім попитом. А видавництва надрукують ті книжки власним коштом і спробують у чесному конкурентному змаганні за бібліотечну увагу повернути вкладене.

Читачі — з книжками, видавці — з прибутком, держава — з чистими руками і почуттям виконаного перед суспільством обов’язку.