Непроста премія для Тараса Прохаська

Несподівано «імперський» присмак відчуваєш в результатах присудження премії ім. Джозефа Конрада, що її Польський інститут у Києві відтепер щорічно присуджуватиме українським письменникам. Присуджуватиме, як стало знати, за послідовність творчих шукань, інновацію форми і ламання стереотипів. Першим переможцем у переддень Нового року став Тарас Прохасько, знаковий представник «станіславського феномену». Але за що? Навряд чи за фундаментальний роман «Непрості», оскільки твір цей не дуже свіжий. Швидше за все, премію присудили за актуальний «Порт Франківськ», себто за брошуру газетних фейлетонів, де найкращим способом розшифрована суть романтичної україно-польської, а також австро-угорської герменевтики, але який стосунок це має до літератури?

З нагоди присудження Прохаську премії Конрада пригадалося, як на початку 1990-х автор сих рядків зауважував, що «прозахідна» творчість учасників «станіславського феномену» (до якого належить Прохасько), відрізняючись від східноукраїнського письма, схильна розбещувати смаки своїм незбагненним «екзотизмом». І що «месіянізм» івано-франківського люду, екстрапольований на східні терени нашої літератури, змушує переосмислити роль культурної федерації, зокрема з уваги на численні «цісарсько-королівські» девіяції з поля суто галицької школи письменств, що підносяться на рівень мододавчого смаку, засмічуючи абсолютно відмінні за своєю культурною ментальністю осередки слобідської духовності. Також у вищезгадані 1990-ті мовилось про те, що літературі західноукраїнського регіону природніше було б розвиватися у зворотному, західному напрямі, аніж іти легким шляхом на ще не спаплюжений Мазохом та Іздриком Схід.

І дотепер в тілі «станіславського феномену» маємо, з одного боку довжелезні, чи пак «непрості», ліричні епопеї з гіперпрустіянськими описами повсякденних дрібниць, що виводять на перший план не особу «автора», а потік літературного тексту, і добре, якщо цим займаються не «стихійні» аматори типу Тані Малярчук, а бодай Прохасько з Іздриком. З другого боку, багато хто завжди був схильний висувати таку творчість мало не на Нобелівську премію, але читача давно вже нудить від незносної воццеко-набоківської солодкавости, коли «твої коліна відчували її груди, а її вухо, миле таке вушко, знайшлося просто перед твоїми губами», та дешевої сентиментальності галицького аборигена в часі, коли «усе це відсилає нас к бісу у пріснопам’ятний чотирнадцятий рік».

Утім, премії івано-франківські аборигени у згаданих 1990-х таки здобували, хоч і «смолоскипівські», чи пак миротворчі. Наразі ж мова про федеративний конфлікт з преміяльним акцентом. Адже відомо, що на премію Конрада висувались Прохасько, Сняданко і Жадан, але переміг чомусь саме Прохасько. Спитай­мося, чому? Ви­являється, дуже просто, коли погодитися що польським добро­діям нині вже вільно боронити «свою» літературу в «чужому» українському контексті, вважаючи Прохаськову творчість власним надбанням.

Отже, схема не-присудження премії була така. Сергій Жадан з його питомо східним менталітетом аж ніяк не задовольняв геополітичні смаки поляків з їхніми затаєними мріями типу znovu Polska do Kijova. Адже Жадан зазвичай сумує за «моєю зоряною УРСР», а за це польські премії не дають. Що ж до писань Наталки Сняданко, то в неї не проза, а журналістика, до того ж радянського зразка, і це зовсім не влаштовує будь-яке сучасне журі. Натомість Тарас Прохасько ніби як застиг на відмітці «пріснопам’ятного чотирнадцятого року», а його аморфно-ностальгійні творива належать якраз до того літературного конгломерату з ідеологічним дискурсом, звідки виросли ноги «станіславського феномену». Чи вже, даруйте, польського?

При цьому слід зазначити, що довгий час автори «станіс­лавсь­кого феномену» на кшталт Ю.Андруховича, Ю.Іздрика чи В.Єшкілєва самі не могли підшукати аргументи, які б точно визначили «національну» приналежність їхньої ностальгії, дозволивши зрівняти в правах історіографічний та природничий методи пошуку істини в літературі. У підсумку зійшлися на тому, що специфіка прикарпатської історії полягає в описі, а не в «національному» роз’яс­ненні унікальних подій австро-угорської минувшини і пов’язаних з цим рефлексій уві сні та наяву. І тоді в літературу прийшов Прохасько, котрий своїми унікальними текстами вперше підказав простий вихід з цього розумового тупика назвою «герменевтика ляндшафту».

Зрозуміти, що ж саме робить Прохасько в літературі, без «національного» циркуля не під силу. Спочатку цей прикарпатський екзегет творив у своїх текстах суто приватну мітологію, після чого захопився її соціокультурною складовою. Втім, у Прохаська аж ніяк не політика, але сакральна географія Українсь­ких Карпат. Топонімікою, вважає автор, цілком можна обійтися, а місцевість часом буває крутіша за будь-який сюжет, адже «іноді варто заговорити самими назвами в правильній послідовності, щоб назавжди оволодіти найцікавішою історією, яка триматиме сильніше, ніж біографія».

Тож на загал у Прохаська — чергова сага метафізичного краєзнавства. Приватний епос і сімейна географія рослин, основними вузлами якої виступають прикарпатські топоніми, екзотична ботаніка та інша семантика географічного простору. Але насамеред — чудова перлина «польського», як декому здається, топосу, незрівнянний порт Франківськ, що затаївся в глибині історичної підсвідомості серед скель, «котрі ніяк не дочекаються припливу, а відплив був кілька тисяч років тому». А навколо, уявіть собі, «Карпатське море, за Яким Туреччина, яка починається за Прутом, за Дністром, за Черемошом, за Тисою, за Попом Іваном. За Туреччиною ж — як відомо — тільки Африка. І кінець світу». Де тут, скажіть на милість, Польща?

Поки ж до кінця світу далеко, незламний анахорет Прохасько свято дотримується ритуалів глибинних мітів і дбає за прикарпатські твердині духу, які годі полонізувати, а знищити можна лише зсередини. Наприк­лад, премією ім. Конрада або «пожежею, яка роздулася з-під котла, в якому варилося повидло», і тоді вже годі уникнути містечкових спалахів відкриття, осяяння, а заразом і прозріння. «Спалах виглядав так, — свідчить Прохасько, — я користався публічним туалетом». Тому не дивно, що результати такої «пожежі» з-під індивідуального котла колективного варення іноді таки вражають. «Наша серйозність і трагічність полягає не в тому, що ми українці, а у зовсім іншому природному середовищі, — значить Прохасько. — Надто багато лісу, надто багато різної зелені». А в тих лісах, у тій зелені, на думку автора, самі лише партизани і ведмеді. Звідси — суцільна деморалізація, наскрізний мілітаризм і духовний занепад. А ось «що справді вражає, це дівчата у джинсах і вишиваних сорочках», оскільки «важко вигадати наповненішого духом гострого еротизму». Не дивно, що за такого тривожного розкладу «їхні малі діти виглядають як нагороди учасників таємних бойових дій».

Отже, як бачимо, проза Прохаська має необов’язково «польське» коріння, хай хоч як запевняє нас Іздрик, згадуючи, що під радянську пору в Галичині слухали виключно «польський рок». Наразі йому вірить лише Жадан, назвавши так один із своїх творів, але премії Конрада йому за це, нагадаємо, все одно не дали. І не конче «польське» коріння в текстах Прохаська саме тому, що близькі вони за своєю інфантильністю до австріяка Йозефа Рота і галичанина Бруно Шульца, але під теперішню пору «все смешалось в доме Обло­нских», і навіть за такої позірної «глобалізації» все одно важить не «культура», а «західний» фактор супроти «східного». Усе це видається другорядним і необов’язковим тільки для справжніх любителів художнього слова, натомість для професіоналів-добродіїв залишається козирною картою в їхньому геополітичному пасьянсі.