НЕ СТАВАЙТЕ НА ОСТАННЮ СХОДИНКУ

Міжнародний кінофестиваль «Молодість» уперше проходив під патронатом Президента України. І шо воно ото йому, фестивалю, допомогло? А нічого. Глава держави в черговий раз не вшанував увагою кінематограф — ні вітчизняний, ні закордонний. Жест знаковий, оскільки ми, кінематографісти, багато разів бачили Леоніда Кучму на чому завгодно, аж до гастролей другорядних естрадних дів та рядових футбольних матчів, але тільки не на прем’єрах фільмів або кіновечорах. Жест диригентський — чиновницький оркестр винятково чутливий до будь-якого поруху Маестро, тож не дивно бачити зневагу держслужбовців до вітчизняної десятої музи. Вона проявилася ще раз — у метушні навколо виділення «Молодості» бюджетних грошей. То одна сума, то інша — і це вже в розпал фестивальних переглядів. Кінематографісти вкотре мали змогу переконатися в тому, до чого вже час було б звикнути, — наших чинуш кіно не цікавить абсолютно. Це можна було визначити навіть із того, скільки їх, разом із народними депутатами, було на відкритті й закритті фестивалю в палаці «Україна».

Гаразд, не будемо надто страждати з цього приводу, хоча в країні створено такі «умови» для кіноіндустрії, при яких вона може існувати тільки за бюджетні гроші. Хіба що кінопрокат у цьому сенсі почувається вільніше — і це мало не вперше істотно позначилося на форматі «Молодості». Його територія помітно розширилася, переважно за рахунок київських кінотеатрів «Україна», «Батерфляй», «Київ», «Київська Русь», «Жовтень», «Кінопанорама», «Зоряний». Саме його глядачам було запропоновано програми «Фестиваль фестивалів» (хіти останнього кіносезону «Людина без минулого» Акі Каурісмяки, «Собача спека» Ульріха Зейдля, «Котяче нявкання» Пітера Богдановича...), «Світ російського кіно» (новітні фільми наших північних сусідів), картини Норвегії, невеличкі ретроспективи Жана-Марка Барра, Даніеля Шміда, нашого Володимира Дахна (творця анімаційної серії про пригоди козаків), класика радянського кіно Григорія Чухрая («Балада про солдата», «Чисте небо» та інші — як здорово умів він бачити в звичайному, земному високе й романтичне)... І це лише частина величезної програми, яка свідчить, що команда «Молодості» нашої на чолі з Андрієм Халпахчі має цілком здорові амбіції створювати фестиваль великого європейського формату.

У цьому зв’язку я відзначив би й те, що фестиваль виконує дуже важливу місію створення культурного поля — у країні, де все ще дуже мало сучасних кінотеатрів і майже немає можливості знайомитися з кіно, яке перебуває за межами голлівудського «мейн-стриму». А ще він покращує наш імідж, зв’язуючи десятки культурних центрів в Україні та за її межами, привертаючи до себе увагу й показуючи, на що ми здатні. До речі, у рамках «Молодості» незмінно показують програму останніх вітчизняних картин — саме тут відбувалися зустрічі зарубіжних відбірників із нашими режисерами, з наступним запрошенням їх на фестивалі.

Головним і найприємнішим враженням від фестивалю я назвав би глядачів (а це переважно студенти столичних вузів) і їхню спрагу дивитися хороше кіно. Головним розчаруванням, на жаль, я теж назвав би глядачів — у залах гостинного Будинку кіно (як славно, що він у нас є!) було чимало людей, котрі охоче демонстрували повну відсутність культури. Вочевидь, такого штибу юнаки й дівчата вважають це проявом розкутості та свободи — голосно плямкати і розмовляти по «мобільніку» під час перегляду, дико реготати з приводу й без будь-якого приводу, голосно обмінюватися репліками... Це наша завтрашня еліта, тож чи слід говорити, хто служить «прикладом для піонерів»? Іноді здавалося, що люди «чистять» себе під образами анекдотичних «нових українців».

А ще це продукт сучасної масової культури. Людина приходить у кінозал і за звичкою намагається вистрибнути з натовпу (із подружкою на шиї): отутечки я! Просто так нудно сидіти в темному залі — без пивка й задирання ніг вище голови. Плутаються поведінкові коди, немає різниці між пивним баром і місцем, де від тебе вимагається вживання в текст, особистісна напружена робота. Це не може минутися безкарно. Повертаючись додому одного з фестивальних вечорів, я побачив табличку в автобусі: «Не стійте на останній сходинці». Інакше вас ударить дверима, ви можете зірватися, у вас просто несталий центр ваги. І тільки справді висока культура дозволяє домогтися такої сталості.

Щодо найбільш кваліфікованої частини глядачів — журналістів, то вони цього разу почувалися трохи приниженими через практично невмотивовану вимогу оплати акредитації. Навіщо знадобилося фестивалю ділити пресу на своїх і чужих (у ролі останніх виявилися саме вітчизняні ЗМІ), незрозуміло. За позитивний імідж потрібно платити, поганий вам і за так зроблять.

Нагадаю, що в конкурсній програмі «Молодості» беруть участь роботи студентів, а також тих, хто зробив перші професійні короткометражні або повнометражні фільми. Загальне враження — молоді працюють грамотніше, професійніше, ніж, приміром, десять років тому. Воно й зрозуміло — навіть студенти краще оснащені технічно, вони вільніші у виборі засобів. Ще одна імпресія: здалося, і не тільки мені, що в молодіжному кіно трохи підвищився градус оптимізму. Нас надзвичайно вражало те, що кінематографісти-початківці з цілком благополучних європейських країн вихлюпували на екран відчай і морок. Хоча в чомусь це нормально — всупереч розхожим твердженням, старість більш оптимістична й промениста, у ній менше страхів і більше вміння будувати своє життя на позитивних емоціях. Але тепер і молоді вирішили шукати вітаміни, а не отруту, яка вже не здається рятівною.

Приміром, чеські фільми, зроблені в країні, яка нам видається близькою до ідеалу руху в європейськість та цивілізацію. Документальна студентська стрічка «Селище Б» Філіппа Ремунда розповідає саме про рух, еволюцію — із тяжкого комуністичного минулого у світле капіталістичне завтра. Перед нами розгортається життя в провінційній глухомані, майже в селі. За відчуттями її жителів, раніше було якось веселіше і краще. А тепер — тупа нудьга. Проте селище Блжани зовсім не ординарне — у ньому є футбольна команда вищої ліги й цілком пристойний стадіон, куди вихідними днями стікається чоловіче населення. Жінкам залишається зітхати й заздрити чоловічій одухотвореності, хай і нікчемно-футбольній. У картині чимало гумору, який і рятує, і дарує надію на те, що все ще попереду.

Повнометражний дебют іншого чеського режисера, Богдана Слами, називається «Дикі бджоли». Він теж про провінцію, тільки ще глибшу та якусь уже зовсім «нашу». Зручності у дворі, немає ванни — та чи Європа це? І така буває. А рухатися хочеться, тільки невідомо куди. Старше покоління нібито ще пам’ятає, батько втовкмачує сину щось про необхідність «вертикальності». Але вгору — це куди? У велике місто, звідки приїхав один із героїв картини? А поки що мурашина коловерть, яку досить байдужо спостерігає камера. Вистрибнути, вистрибнути — це бажання таки перемагає, і старший брат забирає з собою молодшого: у світ, де легше дихається. А тут якось аж надто тісно, і дівчата всі хочуть тебе пов’язати відомими узами. Нехай тепер собі залишаються — чоловікам потрібен простір, ними, як і раніше, рухає спрага до зміни місць.

Жінка, звичайно, ближча до космічних стихій — як бабуся з німецької стрічки «Cantando la vida» (Інес Томсен, В.Гартнер), що перемогла в студентському конкурсі. Можливо, саме в цьому вихід — припасти до ніг Матінки-Природи. Хоча молоді дивляться на це з гумором, розуміючи, наскільки оманливий будь-який рецепт. Та й інфернальні сили не дрімають — запросто можуть зруйнувати налагоджене, напрацьоване. Як у студентському «Відвідувачі» (Вікторія Хервуд), де злий і підступний спокусник розриває любовні союзи. Елегантність стилістики британської студентки очевидна, як і вміння упакувати енну світоглядну проблему в невеличку вишукану новелістичну форму.

Продемонстрували таке вміння й ми, зусиллями режисера, автора дедалі знаменитішої картини «Йшов трамвай № 9» (анімаційні фільми брали участь у конкурсі короткометражного кіно) Степана Коваля, учня Євгена Сивоконя. До цього був головний приз міжнародного фестивалю «Крок», і знову перемога в «короткому метрі». Ковалю вдається розсмішити як своїх співвітчизників, так і громадян інших держав, що, погодьтеся, буває нечасто. Десять екранних хвилин у пластиліновому трамваї збирають воєдино стільки подробиць нашого життя, що це справді тягне на виразне узагальнення. Хоча гранично конкретне — не випадково інвентарний номер головного героя 2002: се повість наших врем’яних літ.

Вибір матеріалу, пластиліну, навдивовижу точний — адже, за розхожою формулою, в нас «усе може статися, усе може бути». Бо гнучкі ми, пластичні, добре пристосовуємося до будь-якої ситуації, будь-яких умов життя. Трамвайна колія розбита? Ну то й що — перехрестимося й рушимо далі, з Божою поміччю. І кудись неодмінно доїдемо, можливо, навіть у щось фантастичне й незвичайне. Дорогою згадаємо бойові роки, прибрехавши стільки, що розповідь перетвориться на справжню художню довершеність. А побачену вчора серію жагучого зарубіжного фільму опустимо до свого повсякденного розуміння. І купчасто живемо, старі патріархальні почуття радісно охоплюють — наш трамвай, уперед лети, і десь та буде зупинка.

З короткометражного конкурсу варто відзначити (власне, це й зробило Велике журі фестивалю на чолі з уже легендарним корейським режисером Кім Кі Дуком) іранську картину «Криниця» Байрама Фазлі. Чорно-біла плівка, вишукані ракурси, сізіфів труд із пошуку води. І ось уже все, безнадія, тільки один із працьовитого сімейства не здається, продовжуючи шукати життєдайну криницю. Просто й сильно...

Фільми, представлені в повнометражному конкурсі, значною мірою зорієнтовані на проблеми сучасної молоді. Дуже сподобався публіці, і я з нею солідарний, навіть переглянувши картину стоячи (вільних місць у залі не було), фільм росіянина Пилипа Янковського (так, син відомого актора) «У русі». Традиційного героя (що нагадує, приміром, бальзаківсько-мопассанівських персонажів) поміщено в середовище суєтного московського життя. Журналіст Саша Гур’єв (Костянтин Хабенський), такий собі співочий дрізд, обертається на дедалі нижчих моральних висотах, час від часу відчуваючи докори сумління... Чудово оброблені діалоги, камера, що все розуміє та бачить, іронічний і водночас досить безжалісний авторський погляд — усе це робить фільм більш ніж приємним для перегляду.

В американському «Он-лайні» Джеда Вайнтроба теж цілком сучасний герой. Настільки, що перетворився на придаток машини — любить дівчат лише по Інтернету (з екранчиком, ясна річ), а коли зустрічається з ними реально, тушується. Скляний світ — усе видно навкруги, на всі чотири сторони, немає таємниці, а без неї зникає романтика і справжня природна пристрасть — жити й кохати. На жаль, картина довша від запропонованої нею думки.

Дуже непоганий австрійський фільм «Ного» (щось на кшталт нісенітниці) австрійців Сабіни Гіблер та Герхарта Ертля. Напевно це вже тенденція — Австрія зростає буквально на очах усього кінематографічного світу. Три історії, дуже міцно пов’язані з допомогою давнього як світ прийому — єдність місця — бензоколонки, де загадковим чином схрещуються долі цілком різних людей.

І в ірландських «Диско-свинях» Кірстен Шерідан розповідається про загадкове поєднання різних людей, зримованих і зв’язаних рукою згори. І знову-таки — як вирватися з визначеності наперед, заданості доленосного коду? Не випадково, певне, головний приз фестивалю журі присудило швейцарцю Стефану Хаупту — він найяскравіше розкрив колізію свободи — несвободи в житті сучасного молодого покоління. Музично обдарований Рафаель (Майкл Фінгер) намагається існувати поза побутом і поза життям, визначеним його належністю до конкретного роду й народу. На жаль, довелося дізнатися, що таке божевільня та психотропні ліки, зрада матері (так він сприймає її заміжжя) і смерть найближчої людини, старого діда. Залишається довіритися давнім, індіанцями ще створеним, кодам і все-таки поринути у вільний політ... Легко, артистично зроблений фільм, хоча й не настільки глибокий, яким обіцяв бути на початку екранної розповіді...

Поки роки ще не схиляють до приземленої прози, варто політати. «Молодість» злетіла в
32-й раз. Куди ж то схилять її грядущі часи?

За підсумками 32-го МКФ «Молодість» проведено експрес-анкетування членів Бюро української кіножурналістики. З 30 розданих анкет заповненими повернулося 12. Багато хто відмовився від участі в опитуванні, оскільки не подивилися більшу частину програм. Результати анкетування такі.

За шестибальною шкалою конкурсна програма та організаційний рівень фестивалю були оцінені однаковим середнім балом — 3,5. Несподівано низьку оцінку за організацію фестиваль «Молодість-2002» отримав, певне, за дивне нововведення: українські журналісти, на відміну від зарубіжних, мали оплачувати свою акредитацію. Кінокритик, який поставив у цьому пункті фестивалю «одиницю», так і мотивував своє рішення: «Нововведення шкодить фестивалю». Серед конкурсних фільмів у номінації «студентські роботи» (за кількістю нагадувань) були відзначені: 5 балів — «Завтра день народження» Лариса Бочарова (Росія); 3 — «Зяблики та інші» Анатолій Лавринишин (Україна) і «Хрестоносець» Флорін і Себастіан фон Доннерсмарк (Німеччина); 2 бали — «Креветки» Петра Воле (Німеччина). Номінація короткометражних фільмів: 7 балів — «Йшов трамвай №9» Степан Коваль (Україна); 4 — «Одноразова вічність» Михайла Іллєнка (Україна); 3 — «Куля» Едгар Сан Хуан (Мексика); по 2 бали — «Криниця» Байрам Фазлі (Іран), «Старі люди» Валентина та Максим Васяновичі (Україна) і «Мулішани Мулішани» Йоган Палмгрін (Швеція). Номінація повнометражних фільмів: по 4 бали — «У русі» Пилип Янковський (Росія) і «Гикавка» Дьєрдь Палфі (Угорщина); 3 — «Рапсодія в білому» Тедді Москов (Болгарія), по 2 бали — «Бойня» Дельфін Гляйзе (Франція, Бельгія, Іспанія, Швейцарія), «На зв’язку» Джед Вайнтроб (США), «Нічого більше» Хуан Карлос Мальберті (Куба, Іспанія, Італія) і «Це не пісня про любов» Біллі Елтрингем (Великобританія).

На Гран-прі журналісти «висунули» фільми «У русі», «Гикавка», «Це не пісня про любов» і «Рапсодію в білому». Двоє респондентів не знайшли в програмі гідних претендентів на головний приз. Майже всі висловилися за нагальну потребу проведення в рамках «Молодості» семінарів і майстер-класів із проблем молодого кіно. Висловлено побажання відновити ПРОК, що колись існував. Тільки двоє з тих, хто щойно відповів, були проти дискусій про кіно на фестивалі, оскільки це «переливання з пустого в порожнє».