Назад, на Тральфамадор

Звістка про смерть Курта Воннеґута легким і швидким шумовинням облетіла світ. Короткі абзаци на сайтах новин, крихітні телесюжети, кілька більш-менш поважних коментарів про «кінець» якоїсь-там чергової літературної епохи — здається, все.

Написав 19 романів і скількись ще оповідань, п’єс, есе. В 1943 році пішов добровольцем на Другу світову, в холодну арденську зиму відбився від своїх і потрапив у полон. Був у Дрезде­ні, коли авіація союзників без німецьких військ чи військових об’єктів за одну ніч знищила місто. Тоді загинуло чи то 30, чи то 40 тисяч мирних мешканців. Такі справи.

Воннеґут, якого тримали в під­валі з романтичною назвою «Бійня №5», вижив. Допомагав прибирати трупи з вулиць та бомбосховищ, аж поки самі німці не зрозуміли, що це марна справа і почали допалювати трупи вогнеметами. А Воннеґут задумався, чому така довга еволюція і така жвава наука допомагають людині тільки в одному — точніше скидати вибухівку на голови жінкам і дітям. Поки чоловіки тих жінок і батьки тих дітей охороняють заводи, на яких промисловим способом убивають інших людей. Коли Воннеґут озвучив ці роздуми в своїх романах, його назвали письменником-абсурдистом.

Друга світова війна, власне, і народила американський літературний абсурдизм. Адже до цього — навіть попри досвід Першої світової, у Штатах було багато різного авангарду, але абсурдизм залишався виключно європейською стравою. А після Другої світової з’явилися Ґеллер і Воннеґут. Пілот бомбардувальника, який спеціалізувався на скиданні вибухівки з великої висоти і обурювався тим, що всі хочуть його вбити — і німці-зенітники, і власні командири, що відправляють його на божевільні завдання. І піхотинець-військовополонений, який дивився на небесну вибухівку знизу. Мабуть, треба побути у шкірі «гарматного м’яса», аби зрозуміти абсурдність війни. Незалежно від того, ким потім доведеться стати — Нобелівським лауреатом чи добривом на чужих полях. Зате щеплення виходить — до кінця життя. Яким би воно не було довгим, щасливим і позірно респектабельним. Хоча Воннеґут наприкінці публічно й щиро шкодував, що не загинув ще тоді, при висадці в Нормандії — щоб «не мати справи з усим цим лайном».

Критики популярно писали про «атеїстичний песимізм» Воннеґута. Так ніби хаос та божевілля на землях, які він звично, а в кінці життя — знуджено лаяв, насправді запрограмував хтось у Небесній Канцелярії. Натомість сам Воннеґут на запитання про найщасливіші хвилини його життя відповів так: «Колись мій фінський видавець привіз мене до невеличкого готелю — там неподалік район вічної мерзлоти. На прогулянці ми знайшли замерзлі стиглі чорниці. Вони танули в роті. І було таке відчуття, ніби комусь десь хочеться, аби нам сподобалося тут, на Землі». Такий от безбожник.

Вочевидь Воннеґут ніколи не був зіркою першої величини в Америці. Принаймні обігрітий критиками і Нобелівським комітетом Ґор Відал, довідавшись про популярність Воннеґута на пострадянських просторах, сказав, що його твори, мабуть, виграють від перекладу російською. Твори Відала, напевне, від перекладу виграли менше. Принаймні в наших широтах йому не допомогли ані критики, ані премія. Щодо Воннеґута, критиків і Нобелівський комітет зрозуміти можна. Надто мало пафосу. Надто багато глузування. Забагато болю — але не того, який полюбляють критики, а того, якого вони по-людськи бояться. Болю, далекого від межі терпіння, у тому діапазоні, де залишається тільки байдужість.

Жити Воннеґуту під кінець, здається, набридло. Він почав дедалі частіше і дедалі чорніше жартувати про особливості старечої фізіології. Приміром, скаржився на «недобросовісну рекламу» на пачках цигарок, яка обіцяє курцеві швидку кончину, а він, бач, димить як потяг і розмінює дев’ятий десяток. У другій половині вісімдесятих він навіть намагався вчинити самогубство. Щоправда, суміш ліків й алкоголю так і не подіяла належним чином. За кілька тижнів він уже сміявся і над невдалим суїцидом. Таким вже веселим чоловіком був небіжчик.

Відраза до життя, невпинне цитування «життя — невелика втрата» могло б виглядати як дешева поза. Відраза як життєва позиція — вельми ризикований ґрунт для літератури. Більшість авторів, які на нього стають, миттю деградують до цинічного базікання і чорнухи. Але з Воннеґутом все не так.

Можливо тому, що у підклад­ці його тексту – суцільна автобіографія, до того ж без жодної драми. Автобіографічно, загалом, все. Не тільки відлік покійників — «печеных Гензелей и Гретелей» – у зниклому Дрездені, але й перебування на планеті Тральфамадор – такі собі плани на життя після смерті. Звичайно, у певному сенсі будь-яка література автобіографічна — всі так чи інакше транслюють у текстах свій досвід. Хтось пише про останнє кохання, хтось — про перший секс — всі так чи інакше вичавлюють гній із підсвідомості, викликаючи захоплення критиків. Воннеґут, загалом, пише про те саме. Але справжній жах починається тоді, коли він пише про кохання, яке стає вже чимось зовсім протиприроднім на тлі звичного, а подекуди — і остогидлого світового катаклізму.

Курт Воннеґут помер. Того дня над В’єтнамом лютував тайфун. Скількись там іще загинуло під час теракту в Іраку, і не тільки в Іраку. Взято в заручники і вбито. Загинуло від нещасних випадків. Вбито у вуличній стрілянині. Такі справи. Народи­лося, щоправда, більше ніж загинуло. Цікаво, кому більше пощастило.

«Ну, нехай не буде ніяких вод­невих бомб, однак смерть нікуди не подінеться. А що таке смерть? Кінець життя. І нічого більше. Смерть — це ніщо. Тоді навіщо так тривожитися і нервувати?»