Навчитися фотографувати світло

Кожна добра література — потенційне дзеркало. Принаймні саме такі книжки, в яких ми, здається, пізнаємо самих себе (інших або не читаємо, або ж вони швидко забуваються) — стають нашими улюбленими. І саме їм найбільше віримо. Одна з таких книжок у моїй бібліотеці — збірка поезій Богдани Матіяш «Непроявлені знімки».

Настільки легко давалося читання цих віршів і настільки органічною виявилася їх рецепція, що думалося про ефект «приватизації» прочитаного… Але хіба не задля цього пишуться книжки? Адже тільки тоді, коли література входить у приватну власність читача, вона вповні й відбувається. Звідси й починається власне література.

Для Богдани Матіяш література починається з чесності: перед самою собою і читачем. Передовсім вона береться говорити тільки про те, що є нею пережитим-відчутим-побаченим. Однак це — не просто констатація власного досвіду (хоч інколи складається враження саме такого, відчуженого спостереження авторки за своїми приватними маршрутами). Насправді тут є відчуття руху, є те, що можна назвати «хронологією» вивчення-пізнання світу. Від найпершої стадії (це — пізнання Світу на дотик, на колір, на смак, з голосу…) до моменту, коли трагедія перестає бути трагедією («Вчуся говорити з померлими (виявляється що це дуже просто»), і, зрештою, до наближення до непояснюваного («тривожно несе в собі авеля ( ще не знає ( по кому плаче»). Звісно, така стадіальність тут умовна. Але вона демонструє природність цієї поезії, її внутрішній плин, а відтак — правдивість. Це й спонукає їй вірити, і довіряти її авторові.

Цінність такого досвіду для самої Богдани Матіяш ще й у тому, що для неї важлива фіксація найменших проявів власної ідентичності, тобто того, ким вона сама є (чи просто є) в кожній із траєкторій-світів. Тому читач довідується про її сни, погані звички, страхи, тривоги, біль і відчай; тут присутні знаки чужих і рідних для неї людей, тих, кого любить, і тих, чиїх імен не пам’ятає…

Іншими словами, ця поезія є свідченням власного буття поетки.

Водночас «Непроявлені знімки» не назвеш автобіографічною поезією. Чи радше традиційно автобіографічною. Тут є сліди, знаки, натяки біографії авторки, але немає того, що б уповні розкривало ключові моменти її прихованого життя. Так, для Матіяш важливий досвід самоаналізу, проте вона ніколи не переступає тієї межі, за якою вже починається сповідь, чи — надто в найінтимнішій з поезій, — «неприкрита» душевна оголеність. Тому тут — ані «голих» емоцій, ані пристрастей; тому й незримо присутній «він», символічно названий Адамом, — є «тілом» суто поезії.

І справді, Богдана Матіяш, здається, більш ніж хто-небудь інший дбає про збереження-дотримання формату «чистої поезії». Окрім того, вона як поетка володіє якоюсь внутрішньою, по-природному інтуїтивною, а не раціональною стриманістю. Принаймні в читача не виникає відчуття фальшивих пауз — мовчань-недоговорень. Можливо, з іншого боку, причиною того є очевидна тут і відчутна (за невимушеними тоном та інтонацією цієї поезії) — звичайна довіра автора до читача?

Втім, цієї поезії, мабуть, не було б і без довіри авторки до самої себе. Адже вже сама назва збірки — «Непроявлені знімки» — це метафора колись зафіксованого часу, якому просто не може бути іншого підтвердження — матеріального, тобто фотографій, окрім власної пам’яті, а отже, і віри в неї. Шкода лише, що й пам’ять може бути недосконалою: …Жорстокість фотографії. ( Чому пам’ять не може тримати всі рисочки ( обличчя в собі? ( Чому конче потрібне фото, ( аби пригадати?

І навіть фотографії тут є чимось таким, чому всього лиш доводиться вірити, а отже, в їх правдивості теж можна сумніватися: …незнайомець намарне ( хоче вловити твій обрис ( (…) ще не навчився ( фотографувати світло.

Відтак Богдана Матіяш учиться фіксувати і непроявлене, і непроявлюване. Може тому світло (спалахів, свічок, сонця, душі…) — найчастіше вживана метафора в її поезії.

І наостанок про те, чого мені бракує в цій книжці (не поезії) — її чорно-білого (а не кольорового яким він є) дизайну, витонченої і водночас строгої графіки: це би пасувало і до назв розділів збірки («Трохи білого», «Трохи тіні»), назв віршів («Біла елегія», «Чорна елегія»), і до самого стилю цієї поезії, який хтозна чи був би без «чорно-білого метелика», «чорно-білих клітинок», «чорно-білої павутини слів»…