Національна опера прозріла

Недавня прем’єра «Іоланти» П.Чайковського на сцені Національної опери України (режисер Микола Третяк) навіяла певні спогади. Колись Ірина Молостова (бездоганний авторитет оперної режисури) намагалася підтримувати свого молодого колегу - Миколу Третяка. І бачила в ньому мало не продовжувача оперних режисерських традицій в Україні. Але минав час… Давно немає Молостової. І Третяк - із якихось причин - практично нічого не ставив у головному музичному театрі країни (хоча ні для кого не секрет, що з сучасною вітчизняною оперною режисурою в цьому колективі дуже великі проблеми). І ось нарешті «Іоланта» - «від Третяка». Постановка, яка свідчить, що і в нас з’явився міцний майстровитий оперний професіонал - з відчуттям традицій та бажанням вдихнути нове життя у класичну форму.

Режисуру Третяка можна назвати органічною і по-добротному оперною. Що мається на увазі? Те, про що завжди слід пам’ятати: для глядача, який приходить в оперу, пріоритетами є музика й звучання голосів. І якщо режисер на шляху своїх пошуків зайде в крайність експериментів (які занадто далеко відводять спектакль від музичної суті), буде - нерозуміння... Не варто екстраполювати на оперний жанр усі методи режисури, характерні для драматичного театру. Це тупикове завдання. І, можливо, не треба вкладати Іоланту в барокамеру, а Роберту давати в руки автомат Калаш­никова (що цілком можливе на деяких європейських сценах). У такому разі це не дуже допоможе виконанню загального художнього завдання. На щастя, Микола Третяк це розуміє.

Режисерові вдалося знайти для кожного персонажа свій малюнок ролі, який ні в чому не перешкоджає вирішенню вокальних завдань. Адже «Іоланта» - це, по суті, «драма настроїв». У неї спірно привносити надуману динаміку.

До речі, буквально за шість днів до київської прем’єри Третяк випустив ще один спектакль - «Сільську честь» П.Масканьї (в Баку).

Нагадаю, що головна героїня «Іоланти» - сліпа принцеса. Уже саме це ускладнює завдання виконавицям головної партії (Ользі Нагорній та Лілії Гревцовій). Образ передбачає особливу пластику: недопустимо довго фіксувати погляд на одній точці тощо. Київському глядачеві, в принципі, пощастило. Дві співачки різні за акторською психофізикою. І режисер вибудовував роботу з кожною індивідуально. Тому раджу не лінуватися - і дивитися (слухати) «Іоланту» двічі.

Іоланта Нагорної - зворушливе й довірливе створіння. У сцені «прозріння» вона пробиває на сльозу: в половини залу блищать очі. Причому кажу не тільки про вокальний бік - про акторський теж.

Іншою постає в партії Іоланти Лілія Гревцова. Її голос, власне, «більш ліричне» сопрано, ніж голос Нагорної. І це правомірно, адже історії відомі виконавиці Іоланти з різними голосовими забарвленнями. Іоланта Гревцової сповнена прихованої енергії, яка проривається назовні після «прозріння». В перебігу дії лицар, що не знає про сліпоту Іоланти, просить подарувати йому червону троянду. Дівчина тричі підряд помиляється, зриваючи білу… Але казка триває - стається диво. І вже у фіналі Іоланта, прозрівши, впевнено вручає своєму нареченому саме червону… Неважливо, виникає ця деталь із ремарки чи це знахідка режисера. Але зроблено добре.

У сценографії й режисурі «Іоланти» є особлива лінія - якась знахідка. Доки на сцені присутня головна героїня, завжди поруч із нею - чотири безстатеві постаті в ковпаках, задрапіровані в чорне. Вони доторкаються до Іоланти. Під час аріозо навіть підхоплюють її на руки. Інколи виконують кілька па або старанно роблять «гімнастику» (як, наприклад, під час арії лікаря Ебн-Хакіа). Це не жахливі духи пітьми. Це - символ мороку, який огортає сліпу героїню. Вони «співіснують» із нею. Вони для неї звичні й навіть у чомусь їй допомагають. Знахідка логічна. Бо як інакше нагадати глядачеві про сліпоту героїні? Адже навколо - райський сад, розкішна обитель, багато квітів, іншої краси… До речі, вже при відкритті завіси зал вибухнув оплесками. Вони, зрозуміло, адресовані художникові постановки Марії Левитській. Природно, заслужив у цьому спектаклі овації й диригент-постановник Воло­димир Кожухар.

Але повернімося до голов­них героїв... Батько Іоланти (король Рене) - Тарас Штонда. Цей виконавець був, мабуть, найбільш зоряним і титулованим на київській прем’єрі. Тріумфи в Західній Європі та у Большому театрі Росії давно закріпили за Тарасом статус своєрідного «Фьодора Іванича» з київської опери. У партії Рене співак переконливий. Він має особливу харизму, коли навіть звичний жест стає для глядача хвилюючим одкровенням. Арія Рене - одна з найважчих сторінок басового репертуару. Штонда впорався, арію він вивчив ще під час навчання в консерваторії. Костюм Рене задуманий як одяг знат­ного лицаря (за сюжетом, від Іоланти приховують, що її батько - король). Хоча трохи дивно: якщо Іоланта сліпа й не бачить, хто як одягнений, а її батько - все одно король, то чому б йому не одягатися, як належить королю? Ця «тонкість» залишається загадкою.

Вдалою можна визнати роботу художників по костюмах Наталії Кучери й Марії Левитської. Жіночий хор (подруги Іоланти) одягнений із неймовірною винахідливістю. Різноманітні високі головні убори виконано на зразок середньовічних ковпаків, добре відомих із численних творів живопису. Тут немає й натяку на одноманітну «уніформу», в яку інколи вдягають хор. Єдиний приклад «уніфікації» - форма гвардії Роберта. Доречно сказати про прийом, до якого мимоволі вдається Марія Левитська. У театрі є поняття «світлова партитура», а в «Іоланті» вийшла начебто «колірна партитура». Та ж таки гвардія, з’являючись у доленосний для Іоланти момент, концентрує на собі увагу карбованим ритмом червоно-біло-чорних постатей… В аскетичному дусі вирішено тільки два костюми - короля Рене й Марти.

Спочатку здавалося, що чорний колір «працює» у спектаклі однозначно: духи символізують пітьму, в яку занурене існування головної героїні. Тому виникло цілком закономірне запитання: чому ж, крім них, тільки Марта (годувальниця Іоланти, меццо-сопрано Тетяна Пімінова) теж одягнена в чорне? Чи не є це якимось прорахунком? Левитська вважає, що чорний костюм годувальниці означає лише одне: Марта, як і «чорні персонажі», символізує найближче оточення головної героїні, яке дозволяє їй почуватися комфортно, постійно її супроводжує й захищає від прикрощів долі. Не сумніваюся, що для київського глядача цей спектакль виявиться очікувано популярним.