На «КРОКу» я вперше, мабуть, відчув, як змінюється склад повітря, його температура, що живу вже у ХХI столітті...
Хороша ідея — вийняти анімацію з міського лона, яке її породило, і закинути в Природу. Адже якщо анімаційне мистецтво щось і фотографує, то насамперед певний мовний штучний простір (за відомим визначенням Юрія Лотмана, тут модельовано мову, якою описується дійсність). Інакше кажучи, художника-аніматора якщо й цікавить реальне життя, то лише у вже закодованому вигляді. Він працює з «готовими» формами, звертається до вже наявних мовних утворень. Дитячого малюнка, приміром, мови плаката, середньовічного японського живопису, українського фольклору. Звідси підкреслена гострота відчуттів на стику реальності і плоті анімаційного фільму — мову хвиль сприймаєш інакше, навіть подивившись знамениту картину Олександра Петрова «Старий і море», де морські хвилі по-айвазовськи реалістичні й мальовничі.
І, може, це вже колізія нового століття, що виросла з досвіду століття минулого. Принаймні половина людства живе в умовах міської цивілізації з її домінантою техніки та спорту. Дедалі частіше на нас находить утопічне бажання втекти в Природу, скинути солодке ярмо техноблаг, усі ці костури, що знеструмлюють наші тіла й душі і ведуть в автономне буття, не під’єднане до великого Космосу. На одному з «круглих кроківських столів» цю ситуацію полемічно загострив московський кінознавець Олексій Орлов. Відрекомендувавшись як фанат анімації, він одразу заявив про безперечну її шкоду і навіть непотрібність для природної людини, ким є, до прикладу, житель села. Останнього «не тисне», не утискає штучне середовище, тому він не відчуває анінайменшої потреби в емоційних допінгах, очищенні і тому подібних речах. Спірна, звісно, теза, бо селянина не меншою, а може, й більшою мірою пригнічує те ж таки природне середовище, яке здається Орлову земним раєм, — його праця щільно вмонтована в життя природи. Тому батьки й виштовхують селянських дітей у міське середовище, яке уявляють царством свободи.
Та облишмо це. Проблеми з побутуванням анімації є й у міській культурі. Для переважної більшості людей анімація існує у вигляді дитячих мультиків, і тільки. Тим часом «КРОК» показав, що для самих творців анімаційних фільмів дитяча аудиторія перестала бути головною. Їм хочеться звертатися до інших культурних адресатів. Та й саме розуміння «дитячості» останніми роками істотно змінилося — сьогоднішні діти значно модерновіші за нас, дорослих. У світі анімації таке уточнення тим більш доречне, що тут місце під сонцем дедалі рішучіше завойовують комп’ютерні технології. А хто в нас нині сидить за комп’ютерами? Отож-бо.
Та, власне, ці діти вже роблять і фільми. Рівень комп’ютерної грамотності росте, як на дріжджах, і це позначається на анімаційному мистецтві (доречною видається аналогія з епохою початку ХIХ століття, коли підвищення рівня грамотності істотно вплинуло на статус літератури і її внутрішнє облаштування). Іноді про дітей ідеться в буквальному значенні. Приміром, півторахвилинна картиночка під назвою «За мотивами однойменного оповідання Д.Хармса» зроблена Олександром, сином найвідоміших українських режисерів Давида Черкаського і Наталі Марченкової. Елегантно й невимушено ведеться розповідь про людину, у котрої... нічого немає: ні голови, ні рук, ні печінки, нічогісінько. А отже, й говорити ні про що, повідомляє за кадром голос оповідача, доповнений пластичним сюжетом, запозиченим з абстрактного живопису 20-х років. Важко уявити собі таку органіку у батьків Олександра в розповіді про дірку у світобудові. Інше покоління, діти постмодерну. Хоча батьківських заслуг забувати не слід — той-таки Давид Черкаський не лише своїми фільмами, а й побутовою поведінкою великою мірою сприяв виникненню відчуття свободи серед київських інтелектуалів.
Не випадково головний приз фестивалю цього разу здобув фільм дебютанта, 30-річного режисера Свердловської кіностудії Дмитра Геллера, «Привіт із Кисловодська». Складне, примхливе поєднання різних фактур — якась вічна історія взаємин чоловіка і жінки в курортному середовищі. За основу взято мову курортних фотографій і мелодій, які супроводжують тимчасове занурення в солодкавий світ свободи від побуту і зобов’язань.
Характерно, що молоді звертаються до текстів і мови минулих часів, вибудовуючи цілком самостійні конструкції. У «Шкарпетках великого міста» ще одного росіянина, Андрія Ушакова, незримо присутні і Чарлі Чаплін, і Юрій Норштейн, але вже в трохи зниженій, іронічній подачі. Щоправда, негативно позначається очевидна відсутність виразного драматургічного мотиву, внаслідок чого режисер місцями втрачає ритм і саму здатність керувати перебігом розповіді.
Комедійних, іронічних стрічок було небагато. Привертали до себе увагу ті з них, які не цуралися національної самокритики. Іван Максимов примудрився покепкувати над російськими способами впровадження європейських стандартів навіть у музичному кліпі «Люба» (найвигадливіша, скажу я вам, річ — блискуче відтворено ритм пісні і її внутрішню іронічність). А Бруно Бозетто в короткометражці «Європа й Італія» зробив порівняльний аналіз поведінки італійців та інших європейців. Ми схожі на перших: настільки ж не улягаємо нормам і правилам, настільки ж непередбачувані.
Дуже смішно вийшло в естонця Ріхо Унта в «Інтернеті Самуеля» — простак Самуель разом із Рожевим Поросям потрапляють в Інтернет, звідки їх, зрештою, викурюють. Головний персонаж доходить цілком здорового висновку, що естонцям усі ці технічні новації ні до чого. Навіщо, формулює сільський житель, якщо «у нас є картопля і жінки, за якими можна підглядати в дірку, коли вони миються в лазні»? Та й справді: хто шукає видовища — завжди знайде його. З анімацією і без. Хоча «КРОК» довів одну просту річ: анімаційні фільми теж мають загадкову властивість — вони не горять і у воді не тонуть. Стрімкий прогрес техніки анімації лише на користь. І хто знає: чи не стоїмо ми на порозі рішучого її прориву в широкі глядацькі маси?
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google