МУЗИКА ЗБЛИЗЬКА

Про горезвісну «попсу» предметно поміркуємо іншим разом. Хоча щодо її кризи вже сказано й написано багато. Та «курилка живий» і, як видається, незле почувається. Нині ж найбільше непокоїть стан академічної, класичної музики в Україні та мало не катастрофічне становище її творців. І, певна річ, духовне здоров’я народу.

У нашій країні, як і в усьому цивілізованому світі, створено й, дякувати Богу, збережено струнку систему музичної освіти: спеціалізована школа — училище —консерваторія. Різноманітні факультети та відділення вищих музичних навчальних закладів щороку випускають сотні кваліфікованих виконавців, педагогів, композиторів. Однак більшість їх часто-густо не знаходить собі застосування відповідно до запису в дипломі. У кращому разі, щастить підшукати місце викладача. Набуті ж за десятиріччя навчання навички гри на інструментах поступово втрачаються за непотрібністю. А композиторам доводиться творити музику, як мовиться, у вільний від роботи час, мимохіть думаючи про незвабливі перспективи добування коштів на бодай скромний прожиток.

Який же вихід? Його композитори, в кому ще не згасла надія, іскра натхнення, а головне — потреба творчої діяльності, шукають самотужки, за принципом «кому як поталанить». Хтось встановлює особисті контакти з керівництвом філармоній, оперно-балетними, музично-драматичними театрами, самостійними виконавськими колективами і солістами; дехто цілком занурюється в пісенний жанр, до якого, можливо, має особливий хист і на зразки якого нині існує підвищений попит. А хтось — є чимало випадків — кардинально перекваліфіковується, — по суті, йде з професії. Або їде світ за очі — шукати кращої долі в інших країнах, прислуговуючись своїм талантом тамтешній публіці.

На щастя, всупереч соціально-побутовим та іншим негараздам в Україні, академічне музичне мистецтво розвивається, живлячись творчістю тих, хто себе поза ним не уявляє. Так, дедалі більшої популярності серед шанувальників серйозної музики набирають твори Євгена Станковича, Валентина Сильвестрова, Лесі Дичко, Ірини Кириліної, Ганни Гаврилець, Геннадія Ляшенка. З великим піднесенням прийняли меломани і представники фахової критики оперу «Мойсей» Мирослава Скорика на сцені Національного театру опери та балету імені Т.Г.Шевченка. Затребувана творчість Юрія Шевченка, Володимира Рунчака, Алли Загайкевич,

Вікторії Шпаковської, інших талановитих композиторів — представників різних поколінь, чия музика звучить не лише у Вітчизні, а й за кордоном. Декого там знають навіть краще, ніж у нас. Постає природне запитання: невже тут, в Україні, немає попиту? Аж ніяк. Одне з гальм «виїзду» української музики на широку аудиторію я вбачаю в тому, що не всім щастить саме «прилаштувати» свої твори так, аби вони звучали. Тобто зрештою доходили до слухачів, без чого творчі зусилля композитора втрачають сенс. Інституту ж імпресаріо, який був би посередником між автором та виконавцем, у нас практично немає.

Здавалося б, дріб’язок, але, хай би там як, нині композиторові ніде придбати нотний папір, навіть у столиці. Не знаю, чи ще випускає його наша промисловість, бо в торговельній мережі мені особисто він не траплявся, відколи «перепрофілювали» два спеціалізованих магазини «Ноти». Свого часу не деінде, а саме там можна було придбати нотні, музикознавчі видання, підручники. Тепер у цих крамницях продається що завгодно, тільки не згаданий товар і не горезвісний нотний папір. Лишається здогадуватись і, зрештою, переконуватися в цих здогадах, кому саме таке «перепрофілювання» було вигідним... Навіть державному видавництву «Музична Україна» ніде продавати свою продукцію, дарма що кількість її назв та накладів дедалі зменшується. Що вже казати про поневіряння у зв’язку зі збутом продукції приватних видавництв! Для порівняння: спеціалізований магазин у Лондоні має величезні торговельні площі на двох поверхах, причому в самому центрі британської столиці — на вулиці Нью Бонд-Стрит.

Останнім часом у царині академічної музики спостерігається явний жанровий перекіс. Приміром, якщо якихось десять-дванадцять років тому хоровий спів був настільки поширеним, що в кожній школі, у кожному вузі, в клубі будь-якого заводу чи фабрики, мало не при кожному жеку був свій хор, — то нині гуртовий академічний або «народний» спів почуєш рідко. У нас, звичайно, є кілька професійних хорових колективів, але запитайте в їхніх художніх керівників про те, як вони примудряються виживати, — почуєте багато цікавого. Те ж саме можна сказати про занепад духової музики, виконавців якої почуєш хіба під час якихось надзвичайних державних урочистостей або на... похоронах. Тоді як в усьому світі здавна не згасає й усіляко підтримується мода на духові оркестри (music military). Зрозуміло, й композиторам не випадає писати твори в галузі цих жанрових різновидів. Утім, не лише цих. Ось чому, хоч як прикро, в наш час лише одиниці з-поміж українських професійних композиторів можуть дозволити собі розкіш перебування «на творчій роботі».

Основна ж причина певної стагнації в Україні академічної музики, з усіма наслідками, які з цього випливають, — нездатність, неготовність масового слухача сприймати її. Відповідно, немає великого попиту на зразки творчості авторів, котрі працюють переважно у сфері академічних жанрів. Саме тому так мало прем’єр опер, симфоній, кантат, ораторій українських композиторів. Звучить украй рідко й те, що вони вже створили, і те, що пройшло випробування часом на художню цінність і стало, без перебільшення, українською сучасною класикою. Ці твори не «тиражуються» в належному обсязі, аби їх знав пересічний слухач, бо те ж таки гастрольно-концертне життя по відомству академічної музики, визнаймо, досить мляве, порівняно з тим, що діється у сфері музично-розважального мистецтва, цинічно, а в нас — безпідставно — названого «шоу-бізнесом».

Для унаочнення візьмімо хоча б конкурсно-фестивальний бум. Щороку в Україні проходить, за різними даними, близько двох тисяч (!) заходів такого характеру. Лише під егідою Міністерства культури і мистецтва — понад двісті. Знаменно, що переважна більшість — естрадні, тобто з участю виконавців пісенного жанру, поп-музики. Академічній же присвячено лише з десяток, серед яких найпрестижнішими можна вважати ще менше. Хіба що «Музичні прем’єри сезону», «Форум музики молодих», «Київ мюзик фест», «Контрасти» і ще кілька. Знаменно, що існують вони завдяки фінансовій підтримці держави, бо не мають і не можуть мати комерційного характеру. Те ж саме можна сказати й про конкурси, з-поміж яких за рівнем солідності можна виділити також небагато: міжнародні імені М.Лисенка, імені С.Крушельницької, пам’яті В.Горовиця, а також всеукраїнські — імені М.Леонтовича, «Органум». Більшість же конкурсів і фестивалів, насамперед «естрадних», по суті, влаштовуються, ніде правди діти, або заради відмивання грошей, або для особистого збагачення певних осіб. Духовне ж збагачення народу відсувається на задній план.

Музика, як відомо, — складова звукового довкілля. Вона звучить повсякчас, будь-де і незалежно від нашого бажання її слухати. Наприклад, перебуваючи на ескалаторі київського метрополітену, можна почути не тільки, безперечно, гарні мелодії «бітлів» або Пола Анкі (все ж таки, як не крути, поп-музику!), а й «Серенаду» Франца Шуберта. На жаль, принаймні таких невибагливих класичних творів не почуєш у численних супермаркетах, де панує справжня музична стихія і репертуар залежить від працівників торгівлі, а не від мистецтвознавців чи бодай психологів. Відомства, підпорядковані Мінкульту, тут не мають легітимних важелів для поліпшення ситуації. Те ж саме стосується «довільних», поганого смаку програм у численних ресторанах, нічних клубах, дискотеках, де залишається покладатися на музичні уподобання диск-жокеїв та виконавців. Нагадаю, що колись контрольно-консультаційну допомогу їм надавали Об’єднання музичних ансамблів (ОМА). Тепер, виходить, «надає» менеджмент згаданих закладів. Тобто кваліфіковано — ніхто.

Різного художнього гатунку музика передається десятками телеканалів та радіопрограм. Особливо багато її лине в ефір (щоб не сказати: засмічує його) з передавачів чи не сотень FM-станцій, що працюють цілодобово і транслюють виключно витвори поп-мистецтва — від шлягерів до «блатних» пісеньок, чомусь оголошених зразками «шансону». До речі, на хвилю такого формату «ефемок» здебільшого налаштовані приймачі водіїв громадського транспорту — таксобусів, маршруток і таксі. На цьому мимовільно й виховується художній смак пасажирів. Призвичаївшись до такого музичного мотлоху, навряд чи вони підуть у філармонію або оперний театр. Тим часом, на відміну від багатьох західних країн, у нас немає жодної радіостанції, поготів телеканалу, спеціалізованих у форматі академічної, класичної музики. Говорячи про естетичне виховання, важко не згадати, що з програм наших загальноосвітніх шкіл чомусь зникли не те що заняття з «музичного виховання», а й навіть елементарні уроки співу. Натомість як обов’язкові або факультативні дисципліни введено навчання гри у футбол, опанування засад менеджменту, маркетингу і т. п. Одне слово, світогляд наших дітей формується під пресингом настанови, що, мовляв, головне в житті — процвітання, бізнес, гроші, а не якісь там симфонії чи опери.

Однак я впевнений, що, дійшовши краю духовного зубожіння, наше суспільство нарешті таки здолає нестатки і згадає про високе, гідне цивілізованої людини мистецтво. Тоді запрацює закон «Про культуру», буде прийнятий «Про меценатство», згідно з яким добродійникам стане просто вигідно вкладати кошти в розвиток мистецтва, зокрема такого неприбуткового, як «нудна» (бо ж таки не розважальна!) академічна музика.