МУЗИ НА ПРОДАЖ

18 травня — Міжнародний день музеїв, у який традиційно господарі відчиняють двері, гості вимовляють урочисті промови, а наприкінці — бризки шампанського як святковий феєрверк. Мабуть, у всьому світі торжества проходять однаково. Але українським музеям не до веселощів: над ними нависли грізні хмари, які розігнати руками навряд чи вдасться.

З огляду на специфіку музеїв, одна з основних функцій яких берегти історію, де ціниться і пил століть, або консерватизм як такий, а також вдумливість і неспішність політики визначають їхню діяльність. У цьому контексті доречно згадати висловлювання стародавніх людей — Musa gloriam coronat, gloriaque musam (Муза вінчає славу, а слава — музу). Та, мабуть, на думку наших чиновників, музи і музеї як хранителі муз славу не приносять.

Становище в музейній справі України погрожує перерости з сумного на катастрофічно непоправне. Як дамоклів меч над ним нависають уже прийняті закони, що заважають розвиватися, і на підході ще один: у переддень свого професіонального свята музеї застигли в жаху перед можливістю легалізованого грабежу.

Державна туристична адміністрація України восени минулого року ініціювала закон: «Про заходи для розвитку в’їзного та внутрішнього туризму», у рамках якого пропонується стаття — «Здійснення програми реалізації експонатів не раритетного характеру з фондів, що знаходяться в запасниках музеїв, із метою залучення додаткових коштів для поліпшення матеріальної бази музеїв, історико-культурних заповідників, пам’ятників культурної спадщини».

У лютому 2003 року зібралася розширена колегія Міністерства культури та мистецтв, де директори музеїв з усіх регіонів України одностайно засудили цей закон і підписали листа проти його прийняття. Також був направлений відкритий лист Л.Кучмі, В.Литвину, В.Януковичу від Бориса Возницького, директора Львівської галереї мистецтв, автора ідеї Золотої підкови України, а також ще семи директорів музеїв Львівщини. У ньому йдеться, що в проекті запропонованого закону «не враховано нормативно-правову базу відомств, що мають відношення до даних заходів, а саме Закон України «Про музей та музейну справу», положення «Про музейний фонд України» і Закон України «Про охорону культурної спадщини». Все це суперечить чинному законодавству».

На березневому брифінгу Президент Леонід Кучма дав журналістам цілком певний коментар із цього приводу: «Піднімати питання про продаж музейних раритетів не є ані справою, ані правом Держкомтуризму».

Та нині настирна адміністрація з туризму намагається пробитися з іншого боку, пропонуючи проект указу для постанови Кабінету міністрів про все той таки ж продаж «не раритетів» із незмінною турботою про поліпшення добробуту музеїв. З огляду на завзятість, із якою намагаються додати цьому сумнівному формулюванню силу закону, можна засумніватися в щирості й побачити в цьому не благі цілі, а цілком корисливий інтерес.

Проблему раритетів, цінних і рідкісних речей у колекціях музеїв ніколи у світовій практиці не обговорюють із погляду продажу для поліпшення матеріальної бази музеїв. Це абсурд. Хто, яка комісія візьме на себе право судді, котра визначає, що таке раритет і що таким не є? Тут абсолютно неможлива об’єктивна оцінка, адже мистецтво, культура тим і відрізняються від точних наук, що дуже багато понять перебувають у площині «між». Приміром, не посвяченим у науково-дослідну діяльність музеїв може здатися не цінним якийсь невеличкий ескіз якогось художника. Та для музейника він може бути неймовірно цінний не стільки з художньої точки зору, а через рідкість подібних ескізів у цього автора, своєю формальною, тематичною, композиційною неповторністю. І таких прикладів — безліч.

У світовій музейній практиці, яку не слід дивувати своїм культурним варварством, але в якої є чого повчитися, справді є прецеденти продажу окремих речей із колекції, але лише на аукціонах. Проходить це цілком прозоро за сприяння багатьох контролюючих органів в особі ради директорів, піклувальної ради музеїв, і лише з однією метою — за виручені гроші купити експонат, якого не вистачає, у своє зібрання. Пропозиція продавати частину музейних колекцій, щоб були гроші на ремонт, виглядає просто жахливою.

Столичні музеї в нас можуть сподіватися на продаж з аукціонів, але особливого полегшення це теж не зможе принести. На державних аукціонах гроші від продажів надходять у державну скарбницю, а тут бажаючих ними скористатися більше ніж досить. Можливість того, що отримані кошти повернуться до музею, звідки експропріювали «не раритетні» речі, дуже примарна.

Значно гірші можуть бути справи з провінційними музеями, які останнім часом дедалі наполегливіше переводять на обласний бюджет і, відповідно, встановлювати ступінь раритетності будуть обласні комітети з культури. І в такому випадку можливий розпродаж музейних фондів за кумедними цінами.

Тепер виникає запитання, хто буде покупцем. Розраховувати на надходження грошей від іноземних туристів, про яких так піклується комітет з туризму, навряд чи доведеться. Адже за нині чинними законами вивозити предмети мистецтва, що датуються до 1948 року, заборонено. І в цьому напрямі надходження не зможуть принести особливого матеріального добробуту.

Не продавати нам своє культурне надбання потрібно, а збирати, вивчати, реставрувати.

Так, на це, звісно ж, потрібні кошти, і не малі. Та все-таки повернемося до світової музейної практики. За тенденцією, яка намітилася в цивілізованих країнах, музеям поступово зменшується відсоток державного фінансування. Музеї США фінансуються державою в середньому на 18% і при цьому живуть процвітаючи. У чому ж тут секрет? А відповідь неймовірно проста: прекрасно існувати музеям допомагають закони.

В усьому цивілізованому світі музеї не оподатковуються податком. У нашій же країні вузький перелік дозволених платних послуг — продаж сувенірної продукції, експертиза творів, оренда приміщень оподатковуються. З пільгового музейного квитка в одну гривню держава забирає собі 20 копійок. Іноді виникає зворотна ситуація. Неприбуткова бюджетна організація, якою є всі музеї, справно сплачує державі свої 20% ПДВ, у той час як держава фінансує музеї лише по зарплаті. Так, приміром, торік Національний художній музей України отримав від держави на всі свої потреби за рік лише 107 гривень, не рахуючи статті по зарплаті.

У європейських музеях, у тому числі й російських, при музеях відкриті кафе. Як приємно, насолодившись поживою духовною у залах музеїв, відпочити відразу за склянкою духмяної кави. Та в нас, через незрозумілі причини, це категорично заборонено. Адже був би непоганий струмочок грошей до музейної скарбнички.

Хорошою статтею доходів музеїв у цивілізованих країнах є модне сьогодні виготовлення копій із музейних творів. Чому б не дозволити собі заможній людині потішати власне око грамотною копією з Рембрандта, Тиціана чи Ван Гога. Та ні, у нас це робити теж не можна.

Не можна й приймати музеям подарунки з-за кордону, хоч то картина чи музейне устаткування. У квітні я побувала в Золочівському замку, що лежав на маршруті Золотої підкови, і побачила три звичайні вітрини, передані Борису Возницькому польськими колегами на знак поваги до його воістину подвижницької діяльності. Директора Львівської галереї мистецтв митниця зобов’язала заплатити за цей подарунок чималий митний збір. І йому за щасливим збігом обставин удалося потрапити на саміт Квасьнєвського та Кучми й вирішити на користь музею питання з розмитненням вітрин.

Українські музеї на початку ХХІ століття відчувають себе абсолютно обділеними в законодавчій сфері. Здавалося б, потрібно терміново змінювати закон з оподаткування музеїв, уводити закон про спонсорство та меценатство, що створило б вигідні умови для бізнесменів з вкладення грошей у культуру.

Проштовхуючи закон про «не раритети» хтось від імені держави цілком очевидно бажає її скомпрометувати. Та не можна ж повсякчас відвертатися від світу, і голову всієї України під один листок лопуха ховати...