«Моя душа в червоній амазонці», або Помаранчевий вітер на тлі чуми

24 серпня в 14-ту річницю Дня незалежності України (і перший рік її справжньої незалежності!) в Музеї книги та книгодрукарства, що на території Києво-Печерської лаври, відбулося вручення престижної в Україні Міжнародної літературної премії імені Олени Теліги, видатної української поетки, громадської діячки.

Цьогорічним лауреатом премії, за поданням Національного університету «Києво-Могилянська академія», стала Оксана Пахльовська, письменниця, літературознавець, доктор філологічних наук, науковий співробітник Інституту літератури НАН України, професор Римського університету «Ла Сап’єнца».

Оксана Пахльовська отримала премію за фундаментальне видання «Українська літературна цивілізація» італійською мовою. Та чи тільки ця праця привела її до такої почесної нагороди? Чому саме Оксана Пахльовська здобула премію Олени Теліги нинішнього року?

Лауреатами досить престижної в Україні премії в різні роки ставали Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Ніна Марченко, Лариса Крушельницька. Ці особистості за силою свого духу належать до рідкісної когорти, до якої належала й Олена Теліга, яка в історичну безвихідь повстала проти «чорного вітру» нацистської Німеччини та радянського тоталітаризму.

Науковець Оксана Пахльовська розуміє біологічно-духовну міазму, що її приніс «чорний вітер з України ХХ століття». Її науковий доробок, публіцистичні праці — це спроба винищення вірусів-паразитів шляхом трансплантації фрагменту своєї свідомості на інфіковану свідомість нації.

Професор Пахльовська — науковець із психологічно тонким, загостреним до екзистенціальної межі світовідчуттям, науковець, який об’єктивує світ відповідно до своєї життєвої еґо-позиції, оскільки саме знання — в середині її психологічних лабі-ринтів, у глибинах свідомості й підсвідомості. Така екзистенційна позиція обумовлена насамперед відчуттям величезної внутрішньої свободи.

Оксана Пахльовська, за філософією С.К’єркегора, відчуває відповідальність за своє Слово, а, відповідно, має свободу. Вона бачить проблему завжди зсередини, тобто онтологію проблеми. А це, у свою чергу, унеможливлює патетику, штучний пафос і «зайвий» оптимізм, які є сьогодні в ХХІ столітті наслідком знищення генетичних кодів, нейтралізації біохімії свідомості українця, нагромадження вірусів-паразитів у своєму тілі, які нищать душу. Вони ширяться і множаться, відбираючи розуміння національної гідності, створюючи підстави для біологічного регресу від поліструктурності Людини до одноклітинності (вживаю улюблений термін Михайлини Коцюбинської).

Професор Пахльовська неодноразово порушувала сумнозвісну проблему, яку сьогодні можна окреслити як перспективи України у III тисячолітті, «багатовекторність» української зовнішньої політики: «Україна — це найменш ідентифікована держава. Ніхто не може зрозуміти, чого Україна хоче, куди вона йде. Чи вона справді хоче йти в напрямку Європи, чи вона хоче йти в напрямку Росії? Досі цього нікому невідомо. І цього не знає сама Україна. От що цікаво. Це невизначеність». «Хто такі українці, що таке Україна і чого вона хоче?» — так можна охарактеризувати основне філософське запитання у проекції на самоідентифікацію... Відповіді за тринадцять років залежної незалежності не було... Сморід політичного режиму, маразматична гра «політичних диригентів» перетворили Україну на азіатську цвіль, болото втрачених сподівань...

І лише на чотирнадцятому році «незалежності» новий вітер помаранчевого духу мусить знешкодити ту вакханалію, що утворилася внаслідок діяльності людей, які «грали в політичні ігри»... На думку О.Пахльовської, таке розчинення України, гуманітарно-політична ситуація, яка утворилася в ній за часів минулого режиму, виникає з двох взаємопов’язаних елементів: «Перший — цілковита інертність суспільства, яке ще не стало громадянським суспільством, і невідомо, чи стане. І другий — злочинні політики, які скористалися цією ситуацією і взяли цю ситуацію в свої руки. Звичайно, злочинні політики не можуть керувати державою, якщо суспільство не є інертним, і саме суспільство, якщо воно продовжує бути інертним, ніколи не позбудеться злочинних політиків».

«Словом, відомий віз так колесом і застряг у євразійському болоті». Підсумовуючи, Оксана Пахльовська сказала: «Європейський час — це час, спрямований у майбутнє». Ми ж натомість тринадцять років борсалися в тінях обернених перспектив, не маючи ані перспективи, ані хронотопу, ані історії...

У статті «Українська культура у вимірі «пост»: посткомунізм, постмодернізм,
поствандалізм», яку було надруковано в «Сучасності» в 2003 році, авторка пише, що «риторична наповненість таких понять, як «незалежність», «Європа», «демократія», збідніла й вивітрилася чи не остаточно, так і не набувши конкретного змісту. Картина політичної еволюції — чи то пак інволюції — України за останні роки вже доволі самоочевидна».

Сучасна українська «богема» перетворилася на «тусовку», викинуту гравітацією з «чорної діри» «нашого» часу на орбіту квазісамодостатності: «А що менше інтелі-генція має змогу впливати на суспільні настрої та на владу, то більше вона й справді стає «самодостатньою», зосереджуючись, за браком цікавішого, на внутрішніх війнах, результати яких такі ж самі жалюгідні, як і причини, що до них призвели. Це «тусовка», застигла в часі, в якій закапсулувалися вчорашні двадцятилітні, ніяк не бажаючи зрозуміти, що їм уже якщо не п’ятдесят, то принаймні сорок. Так народжується фальшива допінгована молодість та рання і немудра старість, етно-соціо-демографічний покруч поколінь, яких спресувала Історія на крутому віражі, — поколінь, які викинули з себе Час і яких Час викидає з себе».

Творчий вимір Оксани Пахльовської відбиває екзистенційну сутність виміру Олени Теліги. Це поборний світ проти недосконалого пристосуванства і блюзнірства. Вона не розмірковує, а бачить і прогнозує. Не всі здатні на таке, та й, що ще гірше, не всі здатні почути цей голос. Перед тим, як Данте мав увійти до емпірею, Вергілій наказав, щоб той промив очі (після прогулянки дев’ятьма колами Пекла).

На жаль, тисячі й досі залишаються з чорним рядном на повіках, не бачачи себе і світу, «вульгарним покручем лоботомізованого суспільства, жадібним споживачем фальшивих ідеологем, інертним транслятором енергії насилля». Свого часу це прозріння за умов тоталітарного суспільства прагнула зробити Олена Теліга... ціною свого «трагічно-оптимістичного» життя... Але «вандалізм посттоталітарного суспільства може бути якщо не припинений, то принаймні маргіналізований, якщо Україна знайде в собі сили протиставити безцеремонній свободі численних імперативів один-єдиний імператив: імператив реальної, а не ілюзорної свободи», — зазначає у ХХІ столітті Оксана Пахльовська.