«Мистецький Арсенал»: проект бізнесу чи президента?

Насправді, у разі розумного, а головне — прозорого поєднання державного інтересу з можливостями бізнесу в Україні справді могла б з’явитися ще одна національна перлина. Проте занурення в багаторічну історію створення музейного комплексу «Мистецький Арсенал» з оглушливо помпезними ідеями держави, суперенергійним їхнім супроводом фінансовими групами, а також не на жарт одухотвореною постаттю Ющенка (днями вся країна споглядала, як Віктор Андрійович навколішки клопочеться над молоденькими саджанцями, а потім у компанії солдатиків розгрібає сміттєві завали на території колишнього військово-ремонтного заводу), поставило перед нами цілу низку досить непростих запитань.

По-перше, чому менеджмент проекту, якому президент приділяє набагато більше уваги, ніж, приміром, систематичним реформам і вступу України в НАТО, виявився цілком провальним?

По-друге, як пояснити той факт, що протягом чотирьох років реалізації проекту акурат у момент чергової зміни команди його управлінців виникають, коли не кримінальні справи, то гучні скандали щодо освоєння бюджетних коштів?

По-третє, не завадило б уточнити, чи не відчуває гарант ніяковості через те що, запросивши до співробітництва меценатів (зауважте — від імені українського народу), не зумів забезпечити прозорості вкладення добродійних пожертвувань?

По-четверте, хочеться знати, який такий глобальний розум в Україні так посилено опікується культурологічною концепцією музею, що дотепер не явив її стурбованій громадськості?

І, нарешті, по-п’яте: в якому місці цього нескінченного будівельно-організаційного хаосу національної ваги по вулиці Січневого повстання, 28—30, міститься державна гарантія того, що під дахом старого Арсеналу (читати — президента) не приховується банальний фінансовий інтерес якогось олігарха і К^о, які претендують на 10 га чорного золота в серці столиці?

Отже, ми просто змушені здерти кілька шарів пилу, який в’ївся у проект, що по праву претендує на звання головної культурної і, ніде правди діти, й політичної спадщини президента Ющенка.

Державний менеджмент під приватним наглядом

Для початку зауважимо, що ідея створення на місці старого Арсеналу українського Лувру належить не Вік­тору Андрійовичу. Ще в 2000 році Леонід Данилович своїм указом поклав початок усій цій історії із подачі, як стверджують компетентні джерела, відомого мецената та бізнесмена Вікто­ра Пін­чука. Однією з перших серйозних публічних реакцій на президентський указ стала заява маловідомої на той момент акціонерної компанії «МИР» (група компаній «Родо­від») про старт грандіозного проекту на вулиці Січневого повстання. Ідейним натхненником проекту став голова спостережної ради ВАТ «МИР» Ігор Дідковський.

«За словами Ігоря Дідковського, проект «Родовід-центр» буде реалізований у три етапи, — писало в серпні 2003 року інтернет-видання «Нерухо­мість». — Першим етапом стане створення громадського центру «Храм примирення». Другою чергою, відповідно до планів компанії, буде створення музейного комплексу. Третій етап — створення громадської інфраструктури у вигляді комерційних підприємств, щоб підтримувати на плаву всю цю махину й окуповувати поточні витрати: зал офіційних делегацій і прийомів, друкарні, галереї, концертний зал на 20 тисяч місць. За словами управляючого компанією «МИР» Богдана Шевчука (і це прізвище нам теж варто запам’ятати. — Авт.), у складі комплексу «Родовід-центр» планують побудувати п’ятизір­ковий готель і 100 тисяч квадратних метрів житла, які розмістяться на земельній ділянці площею близько 10 га. «Це буде фактично місто в місті, — сказав Шевчук. — Я маю на увазі навіть не цифри, хоча вони для сьогоднішнього ринку нерухомості позахмарні. На 10 га землі можна розгорнутися досить серйозно».

Не дивно, що проект із розгортання бізнесу групи компаній «Родовід» у духовному центрі столиці підтримав Леонід Данилович. Ця група на той момент мала досить тісні партнерські відносини з главою Інтерпайпу Віктором Пінчуком (Дідковський виступав у ролі міноритарного партнера олігарха в одному з проектів). Розпочалася кипуча робота з передачі Міністерством оборони територій і майна військового заводу Міністерству культури (на той момент його очолював Юрій Бо­гуцький). Паралельно тривала підготовча робота зі створення під крилом Мін­культу державного підприємства, яке в перспективі й мало зайнятися безпосе­редньою реалізацією задуму. Задум же уявлявся організаторам як суто комерційний проект, де бізнес готовий укласти кошти як у музей, так і в 100 тисяч квадратних метрів житла в... заповідній охоронній зоні. Отож коло майже замкнулося. Та сталася революція.

Паралельно з будівництвом демократії в країні новий президент Віктор Ющенко заходився активно вибудовувати стратегію відродження культурної спадщини нації. «Мистецький Арсенал», на думку політичного лідера (із чиєї подачі?), і мав стати центром тяжіння цього самого відродження. Відповідний указ президента вийшов уже в березні 2005 року. Тоді ж, у березні, Мінкульт під керуванням нового міністра Оксани Білозір усе-таки створює державне підприємство «Мистецький Арсенал». Очолив ДП Валерій Ємельянов — полковник запасу, котрий узяв собі в заступники... Богдана Шевчука (ВАТ «МИР»). Як бачимо, хоча й без Пінчука, який, само собою зрозуміло, потрапив в опалу, генеральна лінія проекту дотримувалася. Проте впливу групи «Родовід» вистачило лише на місяць. На арену гравців, котрі швидко зрозуміли, що в країні з’явився новий політичний проект, яким не на жарт захопився лідер помаранчевої революції, вийшов Олександр Омельченко. Разом із новою постановою Кабміну.

Таким чином, комерцію в стінах майбутнього «Лувру» швидко замінили на кошти державного бюджету у вигляді субвенцій столичної адміністрації, яка й здобула у власне розпорядження проект. Разом із землею і майном. Функції головного замовника на виконання робіт взяло на себе столичне комунальне підприємство «Дирекція реставраційних і відбудовних робіт» (ДРВР), підрядчиком стала корпорація «Укрреставрація». Головним керуючим — КМДА та особисто її глава Олександр Омельченко. Штаб під його керівництвом збирався кожної суботи. Частенько там був присутній і сам президент, який зазвичай після таких візитів оперативно вирішував питання з затримками фінансування. Основну увагу команда Омельченка зосередила на аварійних, а також геолого-розвідувальних роботах на території Арсеналу. Щоправда, паралельно розроблявся і майбутній проект культурного центру. Проте, за свідченням учасників тих подій, створювалося враження, що проект жив сам по собі, а будівництво — саме по собі. У результаті трактори та екскаватори значно випереджали проектувальників, які то із захватом заглиблювалися під землю, малюючи ескізи в три яруси під будинком Арсеналу, то твердою рукою розміщували численні музеї та зали для народу на безцінній території в 10 га.

Слід сказати, що протягом 2005—2007 рр. (поки менеджмент КМДА керував проектом, успішно освоївши 104 мільйони бюджетних гривень) керівництво ДП «Мистецький Арсенал» практично крізь чагарі спостерігало за тим, як рука чужого руйнує рідну ідею. На той момент це підприємство, позбавлене будь-яких повноважень зі зведення об’єкта, все ще відповідало за ідеологію проекту, творче і наукове наповнення музею майбутнього. Пан Шевчук, як і раніше, ходив у заступниках пана Ємельянова. А Ігор Дідковський, котрий на той час хоча й розминувся з Віктором Пінчуком, проте був помічений у зв’язках з Індустріаль­ним Союзом Донбасу (за даними деяких джерел, ІСД у 2006 році брав участь у фінансуванні парламентської кампанії партії «Віче», яку після Інни Богослов­ської очолив Дідковський), вочевидь, виношував ідею порятунку «Мистецького Арсеналу» від мертвої хватки столичного градоначальника. І це наше припущення підтверджує така епохаль­на обставина. Відпо­відно до постанови Кабінету міністрів України від 14.02.2007, майновий комплекс колишнього військового містечка №5 по вул. Січневого повстання, 28—30, знову був переданий Мінкульту. На баланс знову створеного (читайте уважно) ДП «Культурно-художній і музейний комплекс «Мистецький Арсе­нал». Очолив же ДП «КХМК «Мистецький Арсенал» генеральний директор майже однойменного ДП «Мистецький Арсе­нал» Ва­лерій Ємельянов. Разом зі своїм беззмін­ним заступником паном Шевчуком.

Структури Омельченка, котрі на той час уже патронував новий мер Черновецький, починають активно перевіряти. ГоловКРУ, Рахункова палата... Офіційна мета — уточнити, як витрачали бюджетні кошти. Неофіційна — знайти привід змінити замовника. Ще до оголошення результатів перевірки ЗМІ кричать про те, що замовник КП «Дирекція реставраційних і відбудовних робіт» (ДРВР) привласнила 26 мільйонів. Інформація ГоловКРУ. Кримінальна справа. Припинення кримінальної справи через брак доказів. Ігор Поліщук, заступник директора підприємства, досі переконаний, що шукали саме привід для зміни замовника, але «нічого особливо грандіозного не знайшли». Проте ГоловКРУ в своїй довідці для редакції «ДТ» і сьогодні наполягає на порушенні вимог бюджетного і фінансового законодавства на 26 мільйонів. Так чи інакше, але Києву довелося віддати проект до рук нового ДП «КХМК «Мистецький Арсе­нал», куди прийшла команда старого ДП «Мистецький Арсенал», а також кілька основних медійних критиків періоду правління Омельченка, котрі напередодні особливо гостро галасували в ЗМІ. Природно, нове ДП уже не було обтяжене жодними юридичними і фінансовими складнощами у взаєминах із київською владою. У тому числі не зобов’язане було і звітувати перед громадськістю за освоєння коштів меценатів, які надійшли на поточний рахунок, незрозуміло на якій підставі відкритий старим ДП «Мистецький Ар­сенал» у «Родовід Банку». Цю таємницю поховали разом із ліквідованим підприємством. І це окремий розділ нашої історії, на який, повертаючи стерно Арсеналу людям Дідковського, чомусь не звернув уваги Віктор Андрійович, але обов’язково звернемо ми.

Поки ж кілька слів про те, як розвивалися події далі. Мінкульт, отримавши 75 бюджетних мільйонів гривень на 2007 рік, особливо освоювати гроші не квапився. Проте проект комплексу почав розроблятися наново. Було навіть оголошено конкурс, який виграла австрійська фірма «Штрабаг». Найбільшою ж «удачею» менеджменту цього періоду став скандал, пов’язаний із руйнуванням одного із земляних валів Києво-Печерської цитаделі. Що стало останньою краплею для президента, який вирішив остаточно віддати Арсенал... Ігорю Дідковському. У грудні 2007 року Дідковський став генеральним директором ДП «КХМК «Мистецький Арсенал». А пан Шевчук перемістився на посаду його першого заступника. З’явилася в цій історії і ще одна нова особа — начальник Державного управління справами (у народі — ДУСі) Ігор Тарасюк, відомство якого стало офіційним управляючим проекту. Про одіозність ДУСі багато казати не будемо — великих скандалів, пов’язаних із заводами та пароплавами, останніми роками не спостерігалося. Зауважимо лише, що Державне управління ще з часів Бакая в дрібній риболовлі помічене не було.

Як, втім, не був помічений у невмінні добирати слова, знаходити аргументи й оперувати фактами і її ниншній шеф Ігор Тарасюк. Так, Ігор Григорович, даючи нам свій коментар із приводу президентської ініціативи, цілком логічно зауважив, що весь попередній менеджмент проекту «Мистецький Арсенал» можна вважати цілком провальним. «За великим рахунком, ніхто не здійснював активних будівельних робіт, — каже Тарасюк. — І це дуже гальмує процес. Зміни команд, ідей, передача майна... Кожен поки вникне, поки керівництво змінить, поки нові тендери проведе... За два роки помінялося чотири команди!!! Немає головного — спадкоємності». Дійсно, по спливанні трьох (!) років глобального будівництва Тарасюк прийняв об’єкт не лише без проекту, а й без землевідведення під ті самі 10 га, котрі, вже за нашим припущенням, і призвели до лихоманки бізнесу та влади в районі вулиці Січневого повстання.

Меценат — це звучить... таємно?

Слід віддати належне Віктору Андрійовичу, котрий хоч і закрутив мільярдний культурний проект на бюджетні гроші, однак підстрахувався ледь не одразу після виходу указу про створення «Мистецького Арсеналу». Спочат­ку пролунало кілька поверхневих заяв Омельченка, що жодної бюджетної копійки ніхто не витратить, потім копнули глибше, і кашу з переляканими зміною влади олігархами поїхала їсти одна з опор Віктора Андрійовича в СП — Віра Ульянченко. Незабаром уся країна дізналася про важливість таких проектів і можливу участь в них багатих, але щедрих українських громадян. Серед об’єктів, внесених президентом у певний культурний ряд, природно, виявився «Мистецький Арсе­нал». За указом президента було створено першу з численних наступних Рад майбутнього музею, одним із членів якої став Сергій Тарута (ІСД). Про те, що було далі, варто розповісти докладніше, беручи до уваги хоча б те, що наші багаті громадяни і сьогодні продовжують вкладати свої кошти в «Мистецький Арсенал», Батурин, Лікарню майбутнього й інші президентські проекти, не маючи на те не те що підстав у вигляді закону про меценатство, а й гарантій використання їхніх грошей за призначенням. Припускаючи можливе етичне запитання: а чи правильно рахувати гроші в чужій кишені, відразу зауважимо — правильно, якщо президент бере гроші в олігархів від імені народу і нібито для народу.

Отже, коли Київська державна адміністрація активно освоювала державний бюджет, уже відоме нам відсунуте революцією від справ ДП «Мистецький Арсенал» активно освоювало гроші меценатів. На якій підставі? Запитання. До президента, прокуратури й інших компетентних органів. Для цієї шляхетної мети, як ми вже встигли помітити вище, було відкрито поточний рахунок. Що під час телефонної розмови підтвердив «ДТ» тодішній колишній заступник генерального директора старого ДП «Мистецький Арсенал» Богдан Шевчук. Але не підтвердив ниншній директор нового ДП Ігор Дідковський, пославшись на те, що тоді він особисто не мав жодного стосунку до даного підприємства. Про те ж, що рахунок було відкрито в банку, акціонером якого він є і який входить у фінансову групу «Родовід», ним контрольовану, співрозмовник волів змовчати. Це по-перше.

По-друге, на рахунок у «Родовід Банку» дійсно надійшли кошти (10,1 млн.) На відміну від рахунку, котрий про всяк випадок відкрив і банк «Хрещатик». Про те, що ці гроші пішли в невідомому напрямі, повідомив громадськості не лише колишній віце-прем’єр з гуманітарних питань В’ячес­лав Кириленко (член ради «Мистецького Арсеналу»), а й факт перевірки підприємства ГоловКРУ, проведеної 2006 р. з ініціативи секретаріату президента. За словами Богдана Шевчука, ДП «Мистецький Арсенал» усе ж таки вдалося відстояти свою честь і довести раціональне використання коштів. Підтвердженням сказаного, мабуть, можна було б вважати і ту обставину, що ревізор, який перевіряв ДП «Мистецький Арсенал», пані Хітяник сьогодні обіймає посаду одного з заступників Дідковського в новоствореному ДП. За інформацією ж, яку ми днями отримали від КРУ, справи були значно серйознішими, породжуючи низку запитань.

Як виявилося, тільки 2,1 млн. грн., або 20% благодійних коштів, були направлені на статутну діяльність ДП «МА», а саме на здійснення наукової роботи. Зазначений обсяг коштів направлено ТОВ «Видавництво «Родо­від» — 1,6 млн. і «Lord Cultural Resourcer Planning» (Канада) — 110 тис. дол.

При цьому видавництво не узгодило з Мінкультом ні напрямів діяльності, ні залучених виконавців робіт. Роботу здійснювали через ряд суб’єктів підприємницької діяльності, не зареєстрованих і не ліцензованих.

Більше того, ТОВ «Видавництво «Родовід» перерахувало ПП «ІГМА» 850 тис. грн. без підтвердження у приватного підприємства наукового штату, силами якого можна забезпечити поставлені перед ним завдання.

Як з’ясували ревізори КРУ, різноманітні інструкції, стандарти та інші документи, розробку яких фінансували меценати, давно існують у музейній практиці, й навряд чи потребували таких термінових капітальних вкладень. Як, утім, міг зачекати й Центр музики, діяльність якого підкріпили 900 тис., проте забули створити, запланувавши захід на 2009 — 2014 р.

За інформацією ГоловКРУ, результати перевірки були передані до прокуратури. Проте, як повідомляють неофіційні джерела в погонах, меценатські справи за фактом цієї перевірки та інших фактів справді порушувалися. Та через відмову меценатів давати якісь пояснення щодо цього й оголошувати, скільки, куди й коли ними було перераховано коштів, вони закривалися. Обізнані люди кажуть, що закрити кримінальну справу в цьому разі юридично не так легко, проте на діалог із редакцією «ДТ» столична прокуратура не пішла.

Поставлені в безвихідь даним фактом, ми звернулися з листами до самих потенційних меценатів. Відповідь надіслав фонд Ахметова, повідомивши, що «Мистецьким Арсеналом» Рінат Леонідович не займався, а от на Батурин «СКМ» у 2005 році виділила 10 млн. грн., Віктор Пінчук і Сергій Тарута також офіційно спростували усілякі витрати на Арсенал.

Пани Гайдук, Суркіс, Порошенко та ін. промовчали. І їх, м’яко кажучи, не зовсім принципову позицію, безумовно, можна пояснити. Адже меценати чудово розуміють, що до своїх улюблених іграшок президент допускає лише близьких людей. І коли в цих людей щось не зійшлося в бухгалтерії, то краще, закусивши губу, споглядати, як спливають твої гроші, аніж пред’являти якісь претензії. Ну принаймні тому, що, промовчавши й зберігши добрі стосунки, вкладення можна буде компенсувати в майбутньому. Притому з хорошими відсотками. Заради справедливості зауважимо, що не всім впливовим людям імпонує такий підхід. Пан Тарута, наприклад, давно й добре вкладаючи в Батурин, уже поставив на об’єкт свій менеджмент. Для жорсткого контролю за витратою коштів.

Що ж стосується об’єкта нашого розслідування, то насторожує не лише бурхлива колишня діяльність як дер­жави, так і команди Дідковського з освоєння коштів, які надходять на об’єкт із різних джерел, але й декларовані плани на майбутнє. При всіх культурних і духовних мотиваціях, на які після помаранчевої революції «захворів» пан Дідковський, непрозорість реалізації другої черги проекту, яка таки розгорнеться на благодатній землі після 2009 року, коли будинок старого Арсеналу вже стане музеєм, а прилеглі гектари потраплять під приціл не стільки меценатів, скільки інвесторів (котрі часто мають те саме прізвище), змушує сумніватися в щирості цих мотивацій.

У цьому контексті цікавий документ, пред’яв­лений «ДТ» самим Ігорем Дідковським. Папір нотаріально засвідчений і повідомляє про намір ряду заможних людей разом із дер­жавою створити благодійний фонд для реалізації президентського проекту. Серед підписантів, а їх понад двадцять, відмітилися пани Пінчук, Тарута, Іванов, Парцхаладзе... Останній, до речі, вже починає будівництво готельного комплексу просто біля стін Лаври. Що тепер попросить меценат-інвестор Парц­халадзе за фінансування улюбленої іграшки президента?

До речі, шеф ДУСі Ігор Тарасюк, який разом із Дідковським підписався під цим документом, не підтвердив «ДТ» його існування! Чому? З одного боку, Тарасюк абсолютно логічно каже, що час виправляти помилки минулого й пропонувати меценатам не кота в мішку, а конкретний і вже затверджений проект, з другого боку, — підписуючи папір про створення фонду меценатів, без затвердженого державою проекту, наштовхує на думку про існування якихось інших, прихованих від очей громадськості, рішень.

Зауважте, при цьому ніхто не згадує про нагальну потребу ухвалення закону про меценатство для того, щоб легалізувати й зробити прозорими всі дії меценатів-інвесторів на цій ниві. Ніхто не пропонує також створити благодійний фонд не в офісі президента компанії «Родовід» із рахунком в однойменному банку (нехай навіть І. Дід­ковський і посідає сьогодні державну посаду), а в рамках, наприклад, Кабміну, котрий міг би дати бодай якісь, але державні, гарантії того, що чергова перевірка КРУ не зафіксує на території Ар­сеналу чергового підставного «музичного центру» з об’ємним фінансуванням.

Охороняти не можна будувати

Що ж, де й у якому обсязі можна й хочеться побудувати на території в 9,8 га, відведених під комплекс «Мистецький Арсенал»? Почати слід із того, що територія має високий охоронний статус, оскільки є частиною заповідника. А відповідно до закону, забудова заповідної території якщо й може відбуватися, то лише в рамках відновлення початкового вигляду. Що в даному разі буде прийняте за «початковий вигляд»? Печерський посад? Комплекс Вознесенського монастиря? Укріплення з військовим містечком? Оскільки ті господарські будівлі, які збудувало свого часу Міноборони, ми вирішили «історичними» не вважати.

Та навіть ці застереження про «відновлення історичних споруд», як свідчить практика забудови Києва, дуже сумнівні. Адже далеко не завжди це «відновлення» виправдане з погляду містобудівного та архітектурного — як це трапилося, скажімо, із Михайлівським Золотоверхим, який тепер становить вельми кумедний ансамбль зі «сталінським ампіром» будівлі МЗСу. Таке «відновлення» може також мати згубні наслідки для історичних об’єктів, розташованих поруч. Тому приклад — Софій­ський собор, який постраждав від будівництва фітнес-центру. Та й сама Лавра. Нарешті, будівництво на охоронній території навіть у вигляді винятку — не дуже здоровий прецедент.

Проте не доводиться сумніватися в тому, що 9,8 га в центрі Києва, на території Печерської цитаделі — не те святе місце, яке довго залишатиметься порожнім. Воно буде забудоване, як і інші історичні райони Києва (і не лише Києва), які не врятували ні заповідний статус, ні санітарні норми, ні навіть просто здоровий глузд. «Охоронна категорія» для серйозного забудовника — це саме те «не можна», що перетворюється на «можна» за певних умов. Треба лише умови знати.

Додайте до цього, що територія цитаделі, зокрема той її фрагмент, який іде під комплекс «Мистецький Арсе­нал», для забудови аж надто примхлива. Відповідно до даних геологів і гідрологів, не можна заглиблюватися під землю більш ніж на сім метрів через близькість грунтових вод і, відповідно, загрозу сусіднім будинкам, зокрема Києво-Печерській лаврі. Ну й вище ніж на 27 метрів — ні-ні. З тієї ж причини. Про це й писати смішно, адже неподалік, за якихось п’ятсот метрів, зводяться житлові 25-поверхові комплекси з підземними паркінгами. Через дорогу від Арсеналу, на місці галереї «Лавра» (тобто просто під стіною монастиря), збираються будувати готельний комплекс. Там що, грунтові води настільки нижче?

Ні, спадщиною нашою ми дуже переймаємося. Принаймні, коли це комусь потрібно. Історія з руйнуванням Мазепинського валу здатна видавити зі спостерігача за долями історичних будівель крокодилячу сльозу. Нагадаємо, наприкінці літа в полум’ї відбудовних (яка іронія!) робіт, було зруйновано так званий «Мазепинський вал» — земельний вал Успенського бастіону. Чи то заважав, чи то через непорозуміння. Громадськість може радіти: вал відновлений, винні покарані. Якось між рядків розчиняється той факт, що «відновлення валу» — це насипати певну кількість землі й надати їй певної не надто вигадливої форми. Навряд чи хто помітить «підміну». Зрозуміло, відразу знаходяться оратори, які вкажуть вам, що «це вже не та земля, по якій ступав Мазепа». Де були ці поборники археологічної істини, коли під час реконструкції Майдану Незалежності зрівняли з землею фундамент Лядських воріт? Заодно з усіма тими археологічними знахідками, які було відкрито в процесі риття котлованів. Чому тоді ніхто не писнув? Та тому, що це також було Велике Будівництво Президента Країни. Попереднього.

Земля прийме не все. І не всіх

І все ж таки 2004 рік щось поміняв, зокрема в долі території Арсеналу. За словами нинішнього гендиректора І.Дідковського, до цього самого року — нагадаю, року зміни президента — в них «була ідея набудувати тут бозна-чого — готелів, апартаментів, ресторанів». Ідея В.Пінчука перетворити будівлю Старого Арсеналу на музей сучасного мистецтва була лише поганенькою ширмою для відверто комерційного «освоєння» цієї, нагадаємо, охоронної території. Та в 2004-му багато чого помінялося. І, співзвучно велінню часу — й погляд «освоювачів» на те, що тепер можна, а чого — «земля не прийме».

Фразу цю можна зрозуміти по-різному. Але для початку — можна буквально. Отже, поруч із будівлею Старого Арсеналу на 9,8 га було вирішено облаштувати своєрідне «культурне містечко»: різноманітні музеї, зокрема музей сучасного мистецтва, концертні зали, центр кінематографії, центр творчих індустрій, дитяче містечко, а також усе, що входить у поняття «інфраструктура» — кафе, ресторани, готель, паркінг. У період, коли над територією працювала Дирекція реставраційно-відбудовних робіт під наглядом КМДА, виникла думка залишити на території в 9,8 га тільки об’єкти культурного призначення, а об’єкти інфраструктури винести за її межі з огляду на тісноту. Наприклад, на місце колишньої взуттєвої фабрики. Тоді й виникла нова цифра — 32 га території Печерської цитаделі, яку так чи інакше задіють у проекті «Мистецького Арсеналу». Ідея здорова: якщо вже планувати Арсенал як певну «архітектурну домінанту», то й ансамбль навколо нього має бути відповідним. Проте ідею розширення меж Арсеналу зустріли прохолодно. ДРВР разом із КМДА усунули від виконання робіт. А наступний замовник про 32 га заводить розмову вже дуже нерішуче. А частіше і взагалі мовчить. Та й то сказати — виявляється, «периметри» вже так чи інакше освоюють. Як, скажімо, ту ж таки територію взуттєвої фабрики, яка вже комусь, виявляється, належить. Кому — вам не скажуть (хіба що пошепки на вушко). Тому, хто збирається будувати там 25-поверховий житловий комплекс.

Таким чином, культурі довелося вкотре посунутися. Залишається тільки сподіватися, що «інфраструктура» не витіснить «культуру» взагалі за межі ойкумени. Єдине, у чому ми поки що можемо бути впевнені, один «культурний об’єкт» на цій території буде — музей «Мистецький Арсенал», який мають здати 2009 року. Тобто ще до закінчення строку повноважень чинного президента. Це, очевидно, треба розцінювати як гарантію. А от щодо «другої черги»...

На четвертому році життя Великої Культурної Ініціативи президента оголошено, нарешті, конкурс на архітектурне вирішення території комплексу «Мистецький Арсенал» — на ці самі 9,8 га. І якщо досі про неї ішлося як про майбутнє «культурне містечко», то, скажімо, в словах І.Тарасюка це стало вже «прилеглою територією». «П’ять тисяч людей, які сюди прийдуть, мають отримати паркінг, готель та інфраструктуру... Ми провели конкурс стосовно прилеглої території. Хотіли б, щоб західні архітектори дали нам бачення, як можна побудувати цю інфраструктуру». Тобто, як випливає з цих слів, конкурс «на архітектурне вирішення» враховує не стільки «культурні» об’єкти, скільки «інфраструктурні», покликані «супроводжувати» основний об’єкт — Старий Арсенал. Причому до цієї «другої черги» керівник ДУС ставиться не надто серйозно. Ви­являється, після оголошення переможця конкурсу, загальна вартість якого становитиме 7 млн. грн., плануються ще «громадські слухання». І якщо проект сподобається ще й громадськості, а потім знайдеться інвестор, тоді й поговоримо про його майбутнє. Що ж, усе це в будь-якому випадку має статися після 2009 року. А це вже — неозоре майбутнє для тих, хто живе від виборів до виборів.

Може, саме тому охоронний статус території, призначеної під досить щільну забудову, нікуди не подівся. Що й як будувати на території заповідника — навіть не запитання порівняно з самою можливістю це робити не порушуючи закону. Напевно, це питання цілком можна було б вирішити як виняток на рівні Кабміну й Київміськад­міністрації. За припущенням М.Скиби, «першим особам тепер не до цього». Дивно. Махати сокирою й граблями на толоці в Арсеналі в перших осіб є і час, і натхнення. А от вирішити питання про законність того, що відбувається, не встигають. Чи не хочуть? Адже значно зручніше мати справу з напівзаконними діями. Із ситуацією, в якій виконавцям та іншим зацікавленим особам доводиться розраховувати більше на заступництво цих самих перших осіб, ніж на закони й документи, які не зміняться водночас із зміною президента чи мера.

Архітектурне: конкурс і переляк

Конкурс на архітектурне вирішення забудови території Арсеналу ознаменувався скандалом. Його влаштували українські архітектори на чолі з головою Спілки архітекторів І.Шпарою. Основних претензій дві: конкурс оголосили так, що українські архітектори (які, на їхню думку, повинні б мати пріоритет) фактично опинилися за бортом через непоінформованість. При тому, що відповідно до постанови Кабміну, програми архітектурних конкурсів мають погоджувати зі Спілкою архітекторів. Друга істотна претензія полягала в тому, що в англійській версії програми конкурсу, опублікованій компанією Фазе-Айне, не згадувалося про те, що територія, на якій планується забудова, є охоронною.

Перша претензія українських архітекторів не викликає належного співчуття, зате оголює клубок проблем. По-перше, якщо конкурс міжнародний — нема чого дивуватися, що умови виписані англійською й опубліковані «імпортним» оператором. Незнання мов міжнародного спілкування й невміння користуватися джерелами інформації свідчить не на користь вітчизняних фахівців. По-друге, вимога по суті недержавної організації, якою є Спілка архітекторів, візувати програми конкурсів, є нелогічною. Але, з іншого боку, закон є закон — і якщо постанова є, треба або лобіювати її скасування, або виконувати.

Складається враження, що керівництво «Мистецького Арсеналу» разом із ДУС не надто прагнули залучити до конкурсу українських архітекторів. В українських мас-медіа (зокрема в газеті «Голос України») інформація про конкурс з’явилася за один день до закінчення терміну приймання заявок. М.Скиба, начальник департаменту розвитку КХМК «МА» стверджує, що відповідальність за це зволікання повністю лягає на ДУС, яке до останнього не бажало підписувати відповідне розпорядження. Проте до українських архітекторів насторожено ставиться й теперішній гендиректор КХМК «МА» І.Дідковський. «Наші архітектори самі злякалися конкурсу, — каже він. — Вони приходили сюди, дивилися на цю територію й казали: тут не можна будувати, тому що заповідник, і тут неможливо розмістити п’ятнадцять об’єктів, які ми виставили в програмі конкурсу. «Неможливо» чи «вони не можуть»? Ці люди своїми руками вбили Київ — подивіться, що вони набудували із цим «компромісом інвестора та архітектора». А нам треба побудувати крутіше, ніж Ватикан. Тому я хочу, щоб це будували відібрані на конкурсній основі люди, які створили щось подібне в Європі, Америці, Японії».

Утім, компроміс з українськими архітекторами знайшли. Термін подачі заявок подовжили. А гендиректор висловив ідею, що проект зарубіжного архітектора-переможця «адаптуватиме до наших умов» український архітектор-переможець. «Українці однаково виграють», — переконує директор «МА». Цікаво тільки, чи знають про це зарубіжні архітектори — учасники конкурсу. Так чи інакше, українські архітектори перестали обурюватися. Очевидно, тепер їх усе влаштовує.

Музейне: живі і мертві

«У президента є кураж — і ми землю будемо гризти, щоб ці ідеї втілити, — запевнив нас І.Дідковський. — Я написав музеєлогічну модель. Мене консультували французи, австрійці, німці. Наші тільки клювали. А потім, коли я це зробив, усі прозріли й підписали. Ця модель — еволюція української свідомості за 20 тисяч років». Тобто відвідувачу продемонструють «українську свідомість» від Мезинської стоянки до літака «Мрія». Те, що палеолітична стоянка — так само, як скіфи, сармати й навіть самі трипільці, — належать саме до «української ментальності», само собою зрозуміло. Ідеологія як музеєлогічної концепції, так і самого розмаху ідеї українського чи то Лувра, чи то Ермітажу цілком прозора — це створення Нації та її Історії. Такої, якою її хотіли б собі уявляти творці комплексу. Й яка, певна річ, сподобалася б президентові, котрий сам особисто «веде» цей проект. Із ким би з виконавців «МА» ви не розмовляли, рано чи пізно ризикуєте наразитися на доволі агресивну відповідь у тому сенсі, що «українська нація цього заслуговує». Того, щоб її податки витрачалися на її ж, нації, «презентацію», мається на увазі.

Арсеналу пощастило стати «улюбленим проектом президента». Ми можемо тепер тільки поскаржитися, що президент не полюбив так само палко, скажімо, проекту «Дитяча лікарня майбутнього», на який, до речі, теж пішло чимало як доброчинних коштів, так і заповідної землі Феофанії. Можна назвати ще з півдесятка проектів, яких українська нація заслуговує не менше, ніж «презентації» власної «ментальності», але яким просто не пощастило з любов’ю президента й, відповідно, з рядком у бюджеті. Але нічого не вдієш — серцю не накажеш. А отже, й бюджету теж. Тому музеям, які не мають коштів на підтримання фондів у нормальному стані, та що казати — навіть на елементарні засоби безпеки й охоро­ну, доведеться змиритися з тим, що вони мертві. «Вони мертві й уже не воскреснуть, — упевнений директор «Мистецького Арсеналу». — У нас 363 музеї — усі мертві. Концертні зали мертві. Тому що моїм дітям там нецікаво. І музейники, які працюють зі мною, не «продалися Дідковському» — вони продалися модерному розумінню, яке є в Дідковського. Розумінню того, яким має бути сучасний музей». Що ж, зважаючи на те, що, крім «розуміння», в гендиректора КХМК «МА» є ще й стабільний рядок у бюджеті, решта музеїв, які очікують коштів на модернізацію, можуть очікувати й далі. Ніхто не подбає не тільки про їхню інфраструктуру, а навіть про схоронність фондів. Зате коли-небудь іще один «меценат», виставивши свою колекцію картин, куплених на тіньовому ринку антиква­ріату, переконуватиме нас, що «врятував ці картини для України». Не виключено, до речі, що в тому ж таки «Мистецькому Арсеналі» й виставить.

* * *

…Отже, зачинивши за собою двері ««Мистецького Арсеналу», можемо констатувати таке. Проект за чотири роки його реалізації набув твердого статусу політичного проекту президента. За нього точиться безперервна боротьба між державними та бізнес-структурами. Головна преференція переможцеві (ситуативному зокрема) — прихильність гаранта з усіма наслідками, які звідси випливають. Фінансо­вими, політичними, кадровими. Такий розклад апріорі виключає в учасників цієї виснажливої війни будь-яке бажання вводити «Мистецький Арсенал» у законодавче поле. У хаосі більше можливостей для зловживань. Єдина ініціатива колишнього віце-прем’єра В’ячеслава Кириленка щодо необхідності ухвалити закон про «Мистецький Арсенал» залишилася непоміченою. У результаті, в невизначеному стані перебуває не тільки архітектурний проект «Мистецький Арсенал», землевідведення у 9,8 га, бюджет, участь меценатів, а й сам проект. Адже не факт, що іграшка нинішнього президента буде так само тішити нового. А що як Віктора Андрійовича на другий термін не переоберуть?

Тим часом важить інше: менеджерська модель, яку гарант так яскраво демонструє в рамках проекту «Мистецький Арсенал», — точна копія моделі його керівництва країною. Хотів як ліпше...