Буквально через тиждень глядачі побачать на сцені Національного академічного театру російської драми ім...
5 і 6 лютого в спектаклі «Сірано де Бержерак» за романтичною комедією Едмона Ростана на сцену вийдуть не просто зірки вахтангівської сцени. Кожного з них ми знаємо завдяки кіно. Можливо, стосовно них у нас уже склався певний стереотип впізнавання. Як же ми здивуємося, побачивши Максима Суханова в ролі бретера і поета Сірано, В’ячеслава Шалевича в ролі підступного графа де Гіша. Ірину ж Купченко навряд чи впізнаємо в образі красуні Роксани! Але тим театр і прекрасний, що він здатний зруйнувати будь-які стереотипи, тим більше кіношні. Особливо хороший театр. А театр Володимира Мірзоєва (режисер вистави), Алли Коженкової (сценографія) і Павла Каплевича (костюми) — зажив слави найвіртуознішого театру нової формації.
Максим Суханов — один із найяскравіших акторів сучасної театральної Москви. У нас же його знають лише за фільмами («Ліміта», «Країна глухих», «24 години», «Жінок ображати не рекомендується»). У свої тридцять сім він лауреат Державної премії. Його називають актором Володимира Мірзоєва. Щороку випускає по прем’єрі. Він музикант, батько двох дочок, власник мережі ресторанів. Один із них назвав «Лабарданс» — саме цю рибу їв його Хлєстаков у спектаклі Мірзоєва. Тепер Суханов грає поета, культового літературного героя з романтичним ореолом — Сірано де Бержерака. У вахтангівському спектаклі він не вояка і не забіяка: замість шпаги орудує шваброю, меланхолійно грає на роялі (звук живий; крім того, Суханов сам писав музику разом з Олексієм Шелигіним) і носить неймовірно барвистий одяг. У нього є накладний ніс, але, як відомо, накладні носи в цій ролі ніколи не заважали акторам у їхньому суто чоловічому незаперечному шармі. Суханов блискуче продовжив цей ряд стовідсоткових чоловіків: Костянтин Райкін, Віктор Гвоздицький, культовий Сірано 70-х Сергій Шакуров, який і зовсім грав без носа. І, нарешті, Жерар Депардьє в «Комеді Франсез», котрий простромлював серця парижанок, як неважко догадатися, звісно ж, не гіперболізованими рисами обличчя. Тим більше, що його власному носу недалеко до бержераківського.
Роксана — Купченко — гідна партнерка Сірано, хоча частіше за все в ній грають інженю, котра у фіналі проливає сентиментальні сльози за втраченим коханим. Ця Роксана — сильна жінка, кокетка, із легкістю граючи почуттями чоловіків, змінюється під впливом листів Крістіана — Сірано, несподівано виявляючи в собі самовідданість. Ця нова роль відкрила трагічний потенціал акторки. Кілька років не з’являвшись на сцені театру ім. Є. Вахтангова, Купченко показала, що перебуває в чудовій акторській формі, і час дійсно над нею не владний! Спочатку її впізнаєш лише по голосу, але поступово в цій дуже витонченій, модно одягненій художником жінці проступає щось відьомське. При цьому Купченко доглянута, струнка і гарна собою.
7 і 8 лютого в дуже театральній повісті Федора Достоєвського «Дядечків сон», поставленій Володимиром Івановим, у ролі бенефіціанта виступить народний артист СРСР Володимир Етуш.
У ролі Князя Етуш зумів зіграти і фарс, і трагедію. Стверджуючи, що для нього в цій п’єсі головною була не приватна історія добряче постарілого й одряхлілого джигуна, котрий досі не втратив інтересу до гарненьких дівчат, а історія людського життя, Етуш комічний і зворушливий у ролі омаразмленого бонвівана, котрий постійно змінює перуки і накладні вуса з еспаньйолками. Чудовий ансамбль Етушу склала жінка-ураган Марія Аронова — у ролі соковитої гранд-дами Москалевої. Ця роль, зіграна колись великими радянськими акторками Фаїною Раневською та Марією Бабановою, в особі Аронової відкрила гідну главу своєї сценічної історії. А нинішньому ректору Щукінського училища Володимиру Етушу залишається тільки поздоровити свою недавню ученицю.
9, 10 лютого в загадкових варіаціях на тему кохання сучасного французького драматурга Еріка Шмітта «Присвята Єві» на сцені царюватимуть дві вахтангівські прем’єри — народний артист СРСР Василь Лановий і народний артист Росії Євген Князєв в оточенні студентів Щукінського училища.
Ця вистава — перша зустріч нашого глядача з досить відомим у Франції драматургом Еріком Шміттом. А роль нобелівського лауреата, письменника-затворника Абеля Знорко спеціально було написано для Алена Делона. Для Василя Ланового це одна з найбільших останніх робіт. Його вік, досвід, власна самотність і деяка замкнутість — усе зібралося в цій ролі. Лановий — мінливий актор, він завжди був різним у різні періоди творчого життя — і блискучим красенем, і романтичним героєм, але, здається, ніколи в його роботах не було глибини розуміння середини шляху, творчої та життєвої, бажання працювати, відчувати глядача. У Ланового є жага сповіді, бажання донести до глядачів якусь свою істину. Хоча він міг би вже почивати на лаврах, користуватися старими заслугами — на нього все одно підуть у театр. Його опонент по ролі і партнер по виставі — Євген Князєв, котрий грає вчителя музики, що видає себе за журналіста Еріка Ларсена, — ще одне відкриття. Цьому актору поки що не віддає данину шани кіно (навряд чи хтось згадає його в телесеріалі «Маросейка, 12»), зате блискучими є ролі в театрі, і Ерік Ларсен — одна із безсумнівних удач. Два артисти розігрують історію любові. Але як вони це роблять! Яка разюча розмаїтість фарб, які дивовижні перевтілення, яким неймовірним і, даруйте за тавтологію, живим є людське життя! Режисура Сергія Яшина, немов би непомітна, і не б’ючи в очі якимись здобутками, допомагає розкритися артистам, а отже, і їхнім героям. І глядач починає стежити не за трактуванням, а за життям персонажів.
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google