Є майстри, для розмови з якими не обов’язково шукати швидкоплинний інформаційний привід — ювілей чи то чергову виставку. Вони самі собою — унікальний «інформпривід». Серед таких постатей у вітчизняному «малярстві» — львів’янин Любомир Медвідь. І раніше, і тепер на будь-якій виставці його полотна «не губляться». Його художня манера особлива, неповторна. А ще — він пише прозу, викладає у Львівській академії мистецтв. У розмові для «ДТ» Любомир Медвідь торкнувся не лише власних творчих пошуків, а й згадав про Франка, Толстого, Маркеса, Іонеска, Кафку.
— Пане Любомире, сьогодні деякі українські художники скаржаться на загальну скруту, на фінансову кризу, власне — на час, у якому переміг маскульт. Знаю, що й вам не завжди було легко. А коли все-таки почувалися найщасливішим?