Література як насущне українців

11—14 листопада у Києві відбувся Шостий київський міжнародний книжковий ярмарок «Книжковий світ-2004». Це друга спеціалізована книжкова виставка-ярмарок, проведена в Києві впродовж цього року. Отже, столиця потребує літератури. Вона читає!

Такі заходи в Україні, напевно, покликані спростовувати твердження про скрутність становища національного книговидання. Властиво, щорічна книжкова виставка-ярмарок має на меті представити досягнення року роботи книговидавців, книгорозповсюджувачів, фахових видань, профільних організацій, спілок, асоціацій тощо. У самому лише стольному граді Києві щороку відбувається дві всеукраїнсько-міжнародні виставки (до осіннього «Книжкового світу» — весняний «Книжковий сад»), а крім того, у Львові щороку проводять «Форум видавців», в Одесі — «Зелену хвилю» (а є ще й харківські, дніпропетровські виставки). Отже, буквально за кілька місяців у нашій видавничо-пригнобленій країні виготовляють стільки всього, що (є кілька варіантів відповідей) або так кортить показати це, аж несила рік терпіти, або всього настільки багато, що жоден виставковий зал не здатен вмістити весь книжковий доробок трударів-українців.

Мало того, ці виставки намагаються суперничати поміж собою. Особливо виразним є видавничо-виставковий антагонізм Києва та Львова: виходить такий собі «Форум vs Світ». Так свербить на тлі «Київського книжкового листопаду» згадати найголовнішу подію в книжковому світі України — вересневий львівський форум, проте втримаюся від спокуси порівняти їхні цьогорічні надбання.

На відкритті ярмарку голова оргкомітету виставки, президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів України Олександр Афонін досить сміливо й відверто заявив: «Книжковий світ-2004» є найкращим підтвердженням того, що високе художнє слово в Україні існує». А депутат Верховної Ради України, письменник, лауреат премії імені Лесі Українки Віктор Веретенніков дуже тішився з того, що виставка проходить саме в Києві, в місті, де сконцентрований увесь літературний та науковий потенціал України. (Це, напевно, для тих, хто про це не знав.) Отже, книжкову виставку, яка відбулася в експоцентрі «Спортивний» Національного університету фізвиховання і спорту (про що свідчили баскетбольні кошики в першому виставковому залі, схожі на німби-покручі над головами видавців), вважаємо відкритою.

Перший день

У двох виставкових залах розмістилися 179 стендів, на яких було представлено близько 170 видавництв. Щодня відбувалося кілька різнопланових заходів, що підкреслювало багатогранність задуму виставки. Одразу після церемонії відкриття виставки, генеральним спонсором якої є ДП ЗМБК «Івченко-прогрес», відбулася презентація книжки «Олександр Івченко — авіація та особистість» Ю.Віленського та Ю.Муравйова і «вісімнадцятихвилинна імпреза для одинадцяти чоловік» — презентація книжки О.Пелєха та Л.Мекірдичана «Фронтовой бомбардировщик ИЛ-28», у створенні якої брав участь «непростой многофункциональный коллектив».

У перший день виставки пройшли два вже традиційно-класичні заходи — презентації блокбастерів осені: серії «Графіті» від харківського видавництва «Фоліо» та книжки Дмитра Стуса «Василь Стус: життя як творчість» і компакт-диску «Живий голос Василя Стуса». Модерну українську літературу репрезентували Юрко Покальчук, Наталка Сняданко, Сергій Жадан та Ірена Карпа, які читали тексти, що «ніде не друкувалися». Вони, мабуть, уже трохи втомилися читати тексти, що «ніде не друкувалися», і, можливо, писати їх. Карпа пояснила, що «має погану дикцію сьогодні» і що книжка взагалі-то неготова, а вже мала би бути, але називатиметься вона «Перламутрове порно». Жадан і Покальчук про дикцію нічого не говорили, але читали не найкраще. Дмитро Стус укотре довів, що сам по собі (тобто незалежно від батька — класика української літератури) вартий того, аби його поважали.

День дітей, учнів, іноземців і Росії

Наступний день був значно жвавішим. Це був День дитячої книги, День навчальної літератури і День іноземних мов. Він розпочався «так званою» Діловою зустріччю з керівниками українських видавництв, книготорговельних фірм, бібліотек, вищих навчальних закладів з участю представників міністерств та відомств на тему «Перспектива розвитку книгообміну України з Російською федерацією», де, зокрема, мало йтися про співвідношення української і російської книжки на книжковому ринку України та подолання диспаритету. Проте відбулася не менш ділова зустріч із Анатолієм Горбуновим — віце-президентом і виконавчим директором Асоціації книгорозповсюджувачів незалежних держав. Його доповідь — дуже цікава та змістовна — була підкріплена численними фактами — і цифрами, і «діями». Наприклад, чи було відомо вам, що Росія посідає четверте місце у світі за кількістю випущених на рік назв книг? Торік вона становила 81 тисячу загальним накладом 702 мільйони примірників (очікують, що нинішнього року вона сягне 90 тисяч). Що в Росії 6187 видавництв, більше половини яких зосереджено в Москві та Санкт-Петербурзі? Що в Росії близько 5 тисяч книгарень? Що товарообіг книжок у Росії становить
1,5—2 млрд. доларів на рік? Що найбільші наклади книжок таких найпопулярніших авторів, як Донцова, Мариніна, Полякова, Бушков і Даніелла Стіл, сягають кількох сотень тисяч? Насамкінець, чи відомо вам, дорогий читачу, що в Росії є проблеми у книговидавничій галузі? Наприклад, через свавілля місцевої влади закриваються книгарні там, де вони найнеобхідніші, наприклад, у маленьких містечках, у Сибіру й у Краснодарському краї. Середня ціна книжки становить 4 долари, при тому, що націнка в Москві — 80—100%, а в Петербурзі — 81%. Ці цифри допомагають зрозуміти таке: в Росії на одного читача припадає майже одна книжка на рік, а в Україні на одну книжку на рік — аж троє (у Європі цей показник у середньому становить близько 6—7 книжок на особу). Анатолій Горбунов відзначив, що співпраця з Україною часто є вельми проблематичною, виникають численні проблеми через подолання кордону, зміну податкових ставок. Він зрадів, що в Україні податок на книжку справді 0%, проте засмутився, довідавшись, що лише на книжку, виготовлену в Україні. Проте висловив сподівання, що зі створенням Єдиного економічного простору чимало проблем нарешті будуть розв’язані.

Того ж дня Андрій Кокотюха презентував книжки «Криминальная Украина» та «Почему Украина не Россия?». (Він же є лауреатом ІІІ премії цьогорічного конкурсу «Коронація слова».)

Андрій Курков укотре представив «Последнюю любовь президента». Троє з «1+1» — Юрій Макаров, Ольга Герасим’юк та Станіслав Чернілевський (який залишився поза кадром) — презентували спільну працю «Ти не один. Із новітньої історії українського телебачення». Це, за словами Юрія Макарова, «гібрид мемуарів та спроб зрозуміти, що таке сучасне телебачення», нічого, крім правди, у ньому нема, як нема сенсацій або гострих моментів. Проте Костянтин Родик зізнався, що вона його вразила.

Нереальний день

Передостанній день виставки був фантастичним. У сенсі, що він був оголошений як День фантастичної літератури, і в сенсі, що він таки був надзвичайним. Презентація журналу «Реальность фантастики» (єдина!) зібрала повну залу «фанів» — прихильників фантастики. Це унікальне українське видання: поруч із вітчизняними письменниками-фантастами друкуються переможці міжнародних конкурсів, визнані «зірки» жанру, до того ж на «Євроконі» «Реальность фантастики» було визнано найкращим журналом Європи. Відбувалися зустрічі з письменниками-фантастами Мариною та Сергієм Дяченками, Г.Л. Олді (Олег Лодижинський та Дмитро Громов), Андрієм Валентиновим, Володимиром Ареневим, Яною Дубинянською, Іллею Новаком.

Насамкінець робочого дня Тарас Федюк представляв поетичну серію «Зона Овідія». За рік київське видавництво «Факт» випустило 14 (із запланованих 50) книжок відомих і маловідомих поетів, молодих і немолодих. Це вишуканий та витончений подарунок. Серед чотирнадцяти: збірка «поширеного в донецькому самвидаві» Олега Солов’я, «Болотні вогні» — доробок восьми молодих полтавських поетів, посмертне видання віршів Володимира Затуливітра, перша книжка культового львівського поета Назара Гончара, чергові збірки Івана Андрусяка і Людмили Таран та інші. В серію також входять твори кількох українських поетів, що пишуть російською мовою, і обов’язково ввійдуть кілька знакових зарубіжних авторів з різних країн.

Передостаннє слово

Власне, це не все, що відбувалось упродовж чотирьох днів. На виставці зробили ставку на популярну літературу, яка пишеться і видається в Україні, очікували масового напливу столичних «книголюбів». Адже проведена рекламна кампанія була вельми потужною: наліпки в метро, плакати в місті, цільова реклама у спеціалізованих закладах. Проте нечисленними відвідувачами чи не кожної презентації були журналісти, учасники ярмарку, автори й «особи з довколалітературного середовища» (які становили чи не третину загальної кількості відвідувачів). Звісно, заходи, що відбувалися просто на стендах, привертали більше уваги «простого люду», не особливо заанґажованого всілякими книговидавничими та літературними «заморочками».

Виставка була орієнтована на середній літературний клас читачів, тобто осіб із, по-перше, середнім рівнем інтелектуального розвитку, а по-друге, кишенею середніх розмірів, поціновувачів масової літератури. Проте вона показала: мало того, що ціни на «найпопсовіші» видання далеко не середні, та й попси як такої у нас просто немає. Навіть популярні представники модерної української літератури Жадан і Карпа з їхніми шаленими кількатисячними накладами належать до літератури, як кажуть, на любителів, а їх небагато. Отже, чи можна вважати відсутність продукції, яка має задовольняти потреби значного прошарку суспільства, відсутністю самого цього прошарку? Тобто де наш середній клас, для якого література, книжки є способом розважитися, почитати, «відключитися» після робочого дня і т.п.? Відповідно вкотре постає запитання: де українські Донцова, Марініна і т.д.? «Книжковий світ-2004» як масовий захід у Києві засвідчив, що свою аудиторію знає і нею володіє лише «Реальность фантастики». Однак складається враження, що кияни не просто не читають — вони не вміють читати. На книжковому ярмарку не штовхалися (бо всім вистачало місця), там відвідувачі дихали вільно (бо кисню просто не могло забракнути), їхні нечисленні обличчя якісно відрізнялися від облич студентів інфізу. Про значущість і масштабність «Книжкового світу-2004» свідчить такий красномовний факт: там не було Юрія Андруховича.

Результати місцевого рейтингу

Позаяк за 52 дні, що минули від завершення Форуму видавців у Львові, в Україні було випущено чимало нових видань, вони мусять бути поціновані, і то належно. Тому було створено експертну комісію — журі конкурсу «Книжковий світ-2004», головою якого став Сенченко Микола, директор Книжкової палати України, а його заступником — Петрова Наталія, заступник директора Книжкової палати України. З-поміж семи членів журі відзначимо літературних діячів: Білоусова Євгена, керівника секції дитячої літератури Спілки письменників Криму, дитячого письменника, а також Куркова Андрія, заступника голови Національної спілки письменників України, письменника; представників видавництв «Мистецтво» та «Либідь». Визначали Гран-прі конкурсу, а також по троє переможців в одинадцяти номінаціях, до того — шість додаткових номінацій і шість окремих грамот. Роздавали призи «Золотого Нестора-літописця», «Срібних Несторів-літописців» і дипломи (властиво, за чинним українським правописом (Український правопис. — К.: Наукова думка, 1997. — 240 с.), §38, п. 1., той, кого мали на увазі, є Нестором Літописцем). Отже, Гран-прі «зірвала» «Енциклопедія трипільської цивілізації. В двох томах», випущена «Індустріальним союзом Донбасу», м. Київ. «Кращої книги про Україну» не випустили. Серед інших номінацій і переможців «Кращою навчальною книгою» є комплект книжок з питань екології, «Либідь», м. Київ; «Кращою дитячою книгою» — «Тарасове перо» Є.Білоусова, видавничий центр «Просвіта», м. Київ; «Кращою мистецькою книгою» — «Музей історичних коштовностей», «Мистецтво», м. Київ; «Найпопулярніша книга року» — «Последняя любовь президента» А.Куркова (єдина нагорода в номінації). (А тепер пограймося в гру «Знайди хоч одну незакономірність»!)

На підготовку нових видавничих «блокбастерів» є ціла довга українська зима. Враховуючи досвід цьогорічних книжкових виставок, гаслом наступного «столичного фесту» мало би стати: «Кияни, схаменіться! Ви читати вмієте?»