КУРТ ВАЙЛЬ — ВІДОМИЙ І НЕСПОДІВАНИЙ

Концерти оркестру «Перпетуум мобіле», керованого Ігорем Блажковим, викликають незмінний інтерес київських слухачів. Пояснюється це дуже просто — програми, запропоновані Блажковим, завжди ексклюзивні і включають твори, які ніколи доти не звучали в Україні. Це може бути музика західноєвропейського бароко та раннього класицизму (любителі музики пам’ятають, наприклад, аншлагові концерти в костьолі святого Олександра, де звучали твори Франческо Дуранте і синів Баха). Це можуть бути, навпаки, маловідомі сторінки музики ХХ століття, неперевершеним знавцем якої є Ігор Блажков, котрий особисто знав таких корифеїв, як Дмитро Шостакович та Ігор Стравінський.

Цього разу в актовому залі Київського національного університету ім.Тараса Шевченка, у якому 160 років тому виступав Ференц Ліст, звучала німецька музика — виконувалися твори Курта Вайля (1900—1950). Слухачам було відкрито практично невідомого Вайля. Він постав не лише автором знаменитої «Тригрошової опери» (хто не знає балади про Меккі Ножа, що стала світовим джазовим шлягером?), а одним із найцікавіших академічних композиторів першої половини ХХ століття. Творчі пошуки Вайля перебували в руслі найбільш передових тенденцій 20—30-х років — і не в ар’єргарді процесу, а в його авангарді. Наочно переконатися в цьому надав можливість концерт оркестру «Перпетуум мобіле» під керівництвом І.Блажкова. Вперше не лише в Україні, а й у країнах СНД виконувалися «Берлінський реквієм» (1928) — маленька кантата для тенора, баритона, хору, духового оркестру й органа на тексти Бертольда Брехта (солісти — В.Тутченко та Ю.Олійник, партія органа — Ольга Дмитренко) і камерний вокальний цикл «Жіночий танець» (1923) для сопрано, флейти, альта, кларнета, валторни і фагота на тексти мінезингерів (солістка — Ірина Зябченко).

Говорити про яскраве художнє враження від виконання цієї музики було б деяким перебільшенням (та й складно розібратися в особливостях інтерпретації практично невідомих творів). Крім того, саме художнє враження від «Берлінського реквієму», приміром, було трохи «змазаним»: грандіозна хорова арка, що обрамовує його, здалася трохи вутлою. Сили учбового колективу — академічного хору студентів кафедри хорового диригування Національного університету культури та мистецтв — явно не відповідали складності поставленого завдання. Водночас стильність виконання сольних частин «Реквієму», вокального циклу та сюїти з музики до «Тригрошової опери» не викликає сумнівів і заслуговує найприємніших слів.

З іншого боку, складно переоцінити істинне значення концерту в плані його просвітницької спрямованості. Музичний світ України збагатився невідомими їй досі барвами: музика Курта Вайля з terra incognita — ще не перетворилася на освоєний материк, але набула зримих обрисів. Саме пріоритетністю цього надзавдання пояснюються і наявність просвітницького вступного слова І.Блажкова, із властивим лише йому академічно-дидактичним відтінком, цілком зрозумілим і доречним в акціях такого плану, і особливість компонування програми, у якій звучали, наприклад, два варіанти однієї частини з вокального циклу «Жіночий танець». Йдеться про третю частину — «Якби холодним ключем» на текст невідомого автора, прекрасно виконану Іриною Зябченко в оригінальному варіанті (у супроводі камерного ансамблю) і в транскрипції для голосу та фортепіано, зробленій вчителем Курта Вайля Ферручо Бузоні (партія фортепіано — Кирило Блажков).

Просвітницький характер концерту підкреслили і розгорнута в галереї «Університет» виставка репродукцій творів сучасників і друзів К.Вайля — Кете Кольвіц, Георга Гроса, Отто Дікса, Макса Бекмана, Ернста Барлаха, а також видані Німецьким культурним центром «Гете-інститут Київ» українські переклади текстів творів, які прозвучали (автор — Іван Лучук).

Нарешті, особливої аури концерту додало те, що він присвячений пам’яті видатного музиканта, найбільшого організатора музичного життя України, блискучого знавця джазу Володимира Симоненка. Як виявилося, саме В.Симоненко 1983 року був одним з ініціаторів створення мобільного колективу, покликаного виконувати невідому музику, — оркестру «Перпетуум мобіле». У пам’ять про нього колектив відтепер називається оркестр «Перпетуум мобіле» імені Володимира Симоненка.