«Кавалер де Грие, напрасно…»

У Національній опері України відновили оперу Джакомо Пуччіні «Манон Леско» (режисер-постановник спектаклю - італієць Італо Нунціата, художник - Марія Левитська, диригент - Франческо Роза). Рівно шість років тому ця опера під управлінням диригента Керрі Лінн Вілсон уперше побачила вогні київської рампи.

Героїнею вечора стала виконавиця головної партії Катерина Стращенко. Вона зуміла так «сконцентрувати» свій голос, що в третій дії домоглася максимально наповненого, суто драматичного звучання. А саме цього й вимагає партія! З легковажної кокетки Манон поступово перетворюється на люблячу жінку, страдницю.

В останній картині співачка заволоділа глядачами «на всі сто». У переповненому залі жінки раз по раз схлипували й тяглися до носовичків.

До речі, саме задля цього й задумано театр. «Катарсис» - не просто слово з підручників. Іноді випадає щастя пережити його в дійсності. Очевидно, ця співачка може досягти більшого. Головне - не втратити контроль над голосом і максимально «фокусувати» звук. Шкода, що в цій партії Катерину вже не почує її педагог - велика Євгенія Мірошниченко…

Партію Рене де Гріє виконав тенор Андрій Романенко. Впродовж останніх сезонів він прогресував - як співак, як артист. В Андрія потужний голос. У партії де Гріє в нього з’явилися необхідні нюанси, таке жадане розмаїття.

Продовжуючи мову «про приємне», варто згадати ще два імені. Італійський диригент Франческо Роза. Його контакт із оркестром і музикальність сприяли успіху. Виконавиця невеликої партії-травесті Анжеліна Швачка (цей персонаж називається «Музика», у нього одна сцена і якась подоба аріозо). Глядач, який доти не аплодував навіть деяким сольним номерам головних персонажів, вибухнув щирими оплесками після сцени Музики. Причиною тому - голос та акторська фактура Анжеліни.

Сценографія Марії Левитської, як завжди, вражаюча та виважена до найдрібніших деталей. Слуги одягнені у фіолетові костюми. Саме так було заведено у Франції триста й більше років тому. Захід сонця в пустелі - від променисто-жовтого до синявого та абсолютно чорного вражає глядача, який співпереживає головним героям. Що вже казати про вбрання Манон Леско, від якого у захваті всі персонажі.

Левитська завжди детально вивчає матеріал, перш ніж приступити до ескізів. Тому все постає достовірним і майже документальним. Художник по костюмах цього спектаклю - Наталія Кучеря. Визнаний майстер, до того ж звиклий до співпраці з Левитською.

Схоже, Пуччіні стає найбільш «хітовим» композитором у Києві. Нинішнє покоління слухачів мало можливість насолодитися щонайменше кількома його операми. Навесні театр збирався взятися ще за одне полотно Пуччіні - оперу «Дівчина з Заходу» (для цього навіть розмножили нотний матеріал). Та все ж «Дівчину…» поки що не прийнято до постановки. Попри це Нацопера цілком заслужила називатися театром імені Пуччіні. Його єдиний конкурент - Верді. Але підраховувати київські рейтинги цих двох великих італійців не варто…