Карнавал «всіх наших»

Якось російський літературознавець і філософ Міхаїл Бахтін прочитав роман Франсуа Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель» й подумав, що сучасна людина не здатна зрозуміти цей роман адекватно. Результатом думок Бахтіна у 1965 році стала праця «Творчість Франсуа Рабле і народна культура Середньовіччя й Ренесансу», де автор першим досліджує народний сміх — антиестетичний, фамільярний, універсальний і життєствердний сміх, найповнішим втіленням якого були середньовічні карнавали. Священики та злочинці, вельможі та слуги були рівними в цей короткий період року, пили, гуляли, переодягалися, сварилися та жартували без звичної дистанції. Бахтін протиставляє цей карнавальний сміх, на якому базується творчість Рабле, сатирично-пародійному сміху сучасності, коли автор ніби відсторонений від об’єкта висміювання, зображає своїх героїв немов збоку: «Сатирик, який сміється, не буває веселим». Саме тому, на думку Бахтіна, нам сьогодні так важко зрозуміти Рабле.

Уявляю здивування Бахтіна, якому потрапив би на очі проект «Всі наші» — інтернет-історії з життя відомих українських політиків. Справжня (перепрошую за анахронізм) народна творчість. Якийсь автор чи (судячи з різного стилю) автори взялися із завзятою регулярністю коментувати життя та вчинки різних українських політиків у формі щоденника на сторінках www.livejournal.com під брендом «наші». Першим, судячи з дати (лютий 2005 року), взявся за перо «наш Коля» (Томенко). Його підтримали «наш п’єте» (Порошенко) і «наша юля» (Тимошенко), а за півроку добрий десяток різних «політиків» викладали перед користувачами свої переживання, об’єднавшись у єдину сторінку «vsi_nashi». І хоча ажіотаж довкола «Всіх наших», як і інтерес до політичного життя загалом, почав спадати, видавництво «Буква і Цифра» опублікувало вибрані історії у 400-сторінковій книзі з дотепними малюнками та коментарями з сайта. Видавці назвали книгу «кулуарними історіями з коментарями», «історіями про живих людей, яких життя зробило політиками». І саме цей томик, здається, викликав би великий інтерес у Міхаїла Бахтіна — все ж бо напрочуд точно збігається з його теорією карнавалу та «забутого» нині народного сміху. Власне, сам помаранчевий Майдан з карнавалом порівнювали не раз: була там і всенародність, і рівність між усіма, і святковість, і спільне їжа-питво, і лайка (згадаймо гасла), і, зрештою, кінець свята та повернення до звичного життя. Були й теле-, мульти- та аудіосеріали «Веселі яйця», безліч закликів, анекдотів та приказок — свідчень народної творчості. Однак саме «Всі наші», видається, найбільше відповідають бахтінським засадам карнавального сміху.

Передусім проект «Всі наші» є неприхованою містифікацією, карнавальним переодяганням. Та на відміну від єдиноросійського Владіміра Владіміровича™, українські «наші» різношерсті, демократичні та вседоступні. Тут і влада, і опозиція, і коментарі від народу. Внутрішні чвари, зворушливі переживання й перевернута карнавальна реальність. І навіть сварки та лайка (цілком витримані в дусі записів Мельниченка) стають об’єктом самоіронії — як закидає «юля» «пєті»: «шо за мова, шо за вирази? ти шо, в спальному районі під кіоском родився?» Прикметно, що серед «Всіх наших» немає фаворитів президентських виборів Ющенка та Януковича — для сучасного читача цікавий і смішний «середній» політикум: його побут, комплекси й проблеми.

За Бахтіним, сміх є універсальним та спрямованим на все і всіх (зокрема самих учасників карнавалу) — кожна історія та коментар «Всіх наших» є, в першу чергу, самоіронічними — чого варті хоча б такі початки історій: «Якось, коли Коля підливав квіти...» або «Пєтя сидів на лавочці в Маріїнському парку», чи «Володя займався автотренінгом», а «Юля Володимирівна сиділа на мотоциклі біля селища Сираї». Мовні алогізми, гра слів та нісенітниці переповнюють сторінки «Всіх наших». Колумбія (університет) ототожнюється з країною Колумбія, їх цікавить, як правильно писати «ізвінітє» чи «ізвєнітє», вони викликають духів, ворожать на картах, з’являються й зникають, мов привиди, ліплять метеликів з глини та випилюють шишки з дерева, одне слово, живуть у справжній карнавальній реальності. Народний сміх, за Бахтіним, глибоко пов’язаний з матеріально-тілесним низом. Фізіологія «наших» є однією з улюблених тем — вони їдять борщ і котлети по-київськи, п’ють і плямкають, полюють за гейшами та ходять в туалет, відвідують солярій і масажистів, набирають ваги та худнуть. Вони «амбівалентні та суперечливі; вони потворні, жахливі й негарні з точки зору будь-якої «класичної» естетики, тобто естетики готового, викінченого буття». Бо вони незавершені, невикінчені — кожна історія обов’язково обірвана, як і коментарі, які лише на перший погляд продовжують історію. Адже незакінченим та нескінченним є сам проект — криве дзеркало щоденних кроків українських політиків.