Іздрик, «Таке». Видавництво «Клуб Сімейного Дозвілля»

Цікаво, що ж такого «родинного» написав Іздрик, якщо його книжку видали в «Клубі Сімейного Дозвілля»? «Це книга про чоловіків і жінок, про звірят і птахів, а також про рослини, вітер, землю, дощ та інші Господні дари», — сказано в передмові до його нової збірки. Але чи варто довіряти людині, чиїм кумиром завжди був Віктор Пелевін? Навіть українська назва цього ошатного концептуально чорного томика «Таке» транслітерується в англійське take, себто «візьми».

Узявши збірку до рук, виявляємо, що це більш-менш автобіографічна проза однієї з легенд «станіславського феномену» — на диво просвітлена і лаконічна. Справді якийсь мінімалістський аскетизм і компактна економія слова вбачається у цих концентратах думки, що нагадують писання Еміля Чорана і Семюела Беккета. Так, ніби у своїх псевдобіблійських притчах, легендах і міфах, а також цікавих бувальщинах, автор збірки «Таке» зібрався на одному подиху переповісти вуличним сленгом одразу всі священні книги людства, вмістивши в оповідь чималий досвід свого власного блукання психопатичними лабіринтами душі.

Наприклад, у центральній новелі «Ургант», ніби «економлячи» увагу лінивого слухача, Іздрик постійно обіцяє доказати історію згодом, відсилаючи до її початку у своїй збірці новел «АМ™», хоч насправді переповідає ще один власний текст — роман «Подвійний Леон». Утім, чи варто поспішати, читаючи цю прозу й «перекидаючи рваними абзацами місток від дитинства до третьої стадії алкоголізму нашого героя»? Адже хоч раз у житті юний читач, до якого цим разом звертається не обов’язково «вічно п’яний», але зазвичай «вічно молодий», чи пак «модний», Іздрик, зупиняється послухати, що там варнякають про його «алкогольну», а чи «наркотичну» культуру. Саме цим заманює читача у своїй збірці «Таке» наш івано-франківський концептуаліст, вважаючи, що «в школі життя набагато важливіші написи на стінах туалетів, аніж імена національних героїв, які змінюються з регулярністю бордельних клієнтів».

Скидається на те, що, занижуючи лексичний градус оповіді, а також імітуючи часом «підлітковий» стиль Жадана, досі «елітарний» Іздрик намагається розширити коло своїх шанувальників. І тепер навряд чи хтось ризикне закинути, як на сайті «Проза», що «буцімто маргінальні плювки Іздрика в публіку, мізантропський світогляд підвалів та алкогольна маячня спричинили, що його публіка — це вузьке коло заслинених львів’ян, для яких приниження не проблема — їм би до Папи доторкнутися». Адже тепер івано-франківського автора, виданого в харківському видавництві, розуміє не менш вузьке коло слобожан. Причому не обов’язково «заслинених», бо «таке» чтиво для них занадто концептуальне.