Ірен Роздобудько, «Дві хвилини правди», видавництво «Нора-Друк»

Пластмасовий світ зі своєю масовою «серіальною» культурою затягує дедалі більше. Якщо раніше ми переймалися черговим розлученням заморських, а тому екзотичних дона Педро з Хуанітою, то сьогодні глядач вимогливіший: йому потрібні подібні до нього образи, здатні викликати сльозу вітчизняними, а тому цілком реальними, «своїми» життєвими сюжетами.

Аналогія роману Ірен Роздобудько «Дві хвилини правди» з кінематографом зовсім не випадкова. Цей літературний доробок аж проситься на екрани у жанрі «мелодрама» з елементами екшн. Тут є все: втомлені від життя герої, втрачене й набуте кохання, просякнуті болем спогади... і навіть вбивство із втечею. Слід віддати авторці належне, протягом усього роману їй вдається тримати інтригу: передбачити наступний крок дійових осіб майже неможливо.

Разом із чотирма головними героями, Ірен вводить у твір додаткових персонажів, детальна психологічна характеристика яких подекуди не зовсім виправдана. Так, образ шабашника Паші, від імені якого написаний цілий розділ, ніде правди діти — сильний і яскравий. Проте екскурс у дитинство та юність невдачливого гвалтівника, можливо, не потрібен, з огляду на його другорядну роль. Те саме можна сказати і про образ Аугустини. Попри все різноманіття літературних форм, за допомогою яких розкриваються додаткові персонажі, вони дещо порушують цілісну композицію твору.

Подібність до мелодрами відчувається ще й у мові роману, але не з технічного боку (тут усе нормально), а з погляду стилістики. Здається, ані в «Гудзику», ані в романі «Зів’ялі квіти викидають», не кажучи вже про «Амулет Паскаля», вона ще не була такою солодкаво-пафосною. Однак така стилістика, як і інші недоліки, стають цілком поясненними, коли припустити, що твір був розрахований на написання за його сюжетом сценарію — якісної мелодрами або й невеликого серіалу, який за умови гарної режисури має шанси перевищити рейтинги всіх донів педро та хуаніт разом узятих.