Гончарний круг

Час рікою плине, і незабаром матимемо нагоду знову згадати про знаковий роман української літератури — «Собор» Олеся Гончара: сорок років тому письменник завершив роботу над книжкою (а надруковано твір 1968-го у часописі «Вітчизна»). Доля роману, як відомо, досить непроста. Навіть попри те, що її автор на той час був уже і лауреатом, і орденоносцем, і членом ЦК Компартії України, і живим класиком (романи «Прапороносці», «Тронка», «Берег любові»)... Про події, пов’язані із «Собором», а також про особистість Олеся Терентійовича — розмова з Валентиною Данилівною Гончар, удовою видатного письменника.

«Роман було вилучено з бібліотек на два десятиліття»

— Колись на запитання кримських студентів, чи не соромно йому за «Собор», Олесь Терентійович відповів, що йому ніколи не було і не буде соромно за будь-який зі своїх творів...

— Це справді так... А щодо «Собору»... Якось Олесь Терентійович, дуже схвильований, приїхав з Новомосковська (неподалік Дніпропетровська), де відвідував будинок для літніх людей. Один старенький, ридаючи в нього на плечі, розповідав про сина, який віддав його в цей заклад. Олесь кілька разів їздив до нього і згодом увів у свій роман під прізвищем Нечуйвітер. Там же, у Новомосковську, він і побачив той самий собор-красень.

— Письменник наразився на шалену партійну критику з приводу роману. З чим, на ваш погляд, це було пов’язано — партію так «схвилювала» тематика твору?

— На час написання «Собору» першим секретарем обкому партії у Дніпропетровську був Олексій Ватченко. І нібито в нього була схожа ситуація: він теж віддав батька в аналогічний інтернат. Створюючи роман, автор про це, звісно, не знав. Але то стало однією з причин, чому так паплюжили книжку, яка побачила світ саме в рік 50-ліття Олеся Терентійовича. Спершу рецензії на роман були схвальні, аж поки його не прочитав Ватченко. Він особисто організував потік розгромних статей проти «Собору», які мало не щодня з’являлися в обласних і центральних газетах. Ватченко ні перед чим не зупинявся. Давав учителям підписувати наклепницькі статті, написані кимось іншим. Були задіяні не тільки вчителі, а й робітники заводів, які взагалі твору не читали.

— Це тоді було звично. Згадується: «Солженицина я не читал, но осуджаю».

— На жаль... Але ж Ватченко книжку таки прочитав! І на пленумі ЦК виступав із нападками на автора, звинувачуючи його в наклепі на радянську дійсність. Слідом почали паплюжити навіть у місцевій пресі. Пам’ятаю дуже злу статтю в криворізькій газеті «Червоний гірник». Редакція надіслала нам на домашню адресу стос тих газет. Я написала головному редакторові, без відома Олеся Терентійовича. Зчинився такий галас! Той редактор переслав матеріали аж у ЦК, долучивши якусь анонімку (потім Олесеві її показали), де йшлося, зокрема, ніби я дочка білоемігранта, та зводилися інші наклепи. Стільки бруду тоді вилилося на Олеся Терентійовича! Роман було вилучено з бібліотек на два десятиліття. Отакий був подарунок до ювілею.

— На своєму ювілеї Гончар говорив про червоних коней літератури, на яких годі накинути партійного хомута. Досить різко як на той час. Як відреагувала Спілка письменників України на вихід «Собору»?

— На диво, дуже виважено. Лише окремі «діячі», такі як Чалий, Басенко, Хорунжий гудили, як вони казали, антирадянський твір. Гадаю, не тільки тому, що Гончар у той час очолював спілку. Спочатку були схвальні рецензії Леоніда Новиченка, Маргарити Малиновської. Зокрема й у московській пресі. Ну а згодом з’явилася розгромна рецензія Шамоти. Він був директором Інституту літератури. Справжні письменники щиро підтримали автора. Почитайте хоча б лист Григора Тютюнника. Це ж крик душі, його схвильованого серця. До речі, ви сидите в кріслі, де любив сидіти Григір.

— Чи змінилася ситуація коли Ватченко переїхав до Києва?

— Він став головою Верховної Ради УРСР і з Олесем Терентійовичем мав лише офіційні стосунки. Колись Микола Бажан сміявся: мовляв, сьогодні вам, Олесю, сам Ватченко вручатиме нагороду. Але особисто Ватченко ніколи не звинувачував автора, не вимагав пояснень щодо книжки і навіть не розмовляв із ним на цю тему.

«Він був віруючою людиною, хоча рідко бував у церкві»

— У щоденниках Олеся Гончара є рядки, присвячені Голодомору в Україні. Його родину теж не оминуло це лихо?

— Він був у сьомому класі, коли писав своєму другові Олесеві Юренку, що в нього вже опухають ноги. Це було на Полтавщині, у селі Бреусівка Кобеляцького району, куди ходив до школи. Він вижив, але скільки з родини померло! Пізніше обурювався позицією «великого гуманіста» Максима Горького, який приховав наявність голоду в країні від Ромена Ролана та інших європейців.

— Олесь Гончар за радянських часів був одним із найшанованіших письменників, твори виходили масовими накладами. Чи справді йому тоді вільно дихалося?

— Ой ні. Він часто мріяв: «От, якби можна було писати на повну котушку». Та хіба Олесь Гончар був винятком? Більшість писало завуальовано, а то й кон’юнктурно, бо інакше не надрукують. У ньому завжди спрацьовував внутрішній цензор. Адже довелося побувати в харківському концтаборі на Холодній горі, знову опинитися на нарах не хотілося...

— Я пам’ятаю його вірші про Холодну гору. А як він опинився в концтаборі?

— 1942 року під Білгородом потрапив у полон: не піднімаючи рук, просто німці оточили цілу армію. Таких, як він, було 250 тисяч! Спочатку тримали в таборі під Білгородом, потім перевели до Харкова. Він це не тільки у віршах описав, а й у романі «Циклон». Усе життя над ним дамокловим мечем висів цей полон. Може тому в творчості мусив іти, до певної міри, на компроміс із радянською системою і весь час доводити, що нікого не зраджував. Пригадую анонімки із закликами перевірити біографію письменника. Коли йшов у депутати, то в анкеті чесно написав, що був у полоні. Але Підгорний (член ЦК КПРС) сказав: «Цього не пиши!». І Олесь Терентійович переписав анкету.

— Часто дорікали Олесю Терентійовичу депутатством, членством у партії, тим, що був Героєм Соціалістичної Праці, академіком тощо?

— І сьогодні дорікають. Кожен обирає свій шлях. Хтось обирає дорогу за ґрати. А Олесь Терентійович став членом ЦК, аби захищати таких, як Василь Стус. І взагалі українську літературу. Хіба тільки цим дорікають? Ще й досі намагаються вколоти то за те, то за інше. Ось працівниця Інституту літератури Гундорова дописалася до того, що взагалі не визнає творчості Гончара. В останній своїй роботі вона пише про Франка як про масона. Є люди, які складають славу нації, її пантеон, їх треба шанувати, а не паплюжити. Гадаю, що з мертвими так поводитися грішно.

— Уже дванадцять років поруч із вами немає Олеся Терентійовича. Чи слідкуєте ви за літературним процесом в Україні?

— У силу своїх сил і можливостей. Але оцінюю літературу за тими самими мірками, що й Олесь Терентійович. Він своїми творами ніс людям добро і світло. Не сприймав літератури дна. Хоча не заперечував, що все це є: і жебрацтво, і ненормативна лексика, і торгівля тілом… Але ж світ урятує не це, а краса. Краса, яку дав людині Бог, а не той морок, куди невдячна людина тікає від Нього. Нині самозакохані автори аж надто копирсаються в самих собі, відкриваючи якісь химерні філософічні глибини там, де їх немає. Багато нікому не потрібної містики, мало власне художніх образів і цікавих благородних тем. Ідуть за модою і тим, що диктує ринок. Але все це бульварщина, а не справжня література, яка переживе десятиліття. Звичайно, не все так погано. Є молодь, яка подає надії. Наприклад, серед лауреатів Премії Олеся Гончара, яка існує вже десять років. Хочу зазначити, що є дві такі премії — одна державна і одна недержавна. Остання, німецько-українська, має вікові обмеження. Засновники цієї премії — меценати з Ессена пані Крутєвська і пан Дітер Карренберг. Її присуджують молодим авторам до 30 років. Оскільки я в журі цих премій, то бачу, що наші лауреати мають неабиякі перспективи.

— А з ким товаришував Гончар? Хто був у колі його найближчих друзів?

— По-перше, це наш сусід Юрій Яновський. З інших письменників — Павло Загребельний, Юрій Мушкетик, Микола Зарудний, Микола Бажан, Василь Бережний, Олексій Коломієць, Володимир П’янов.

— Валентино Данилівно, а в якій сфері працюють сьогодні ваші діти й онуки?

— Син — нейрофізіолог, закінчив біофак у Москві, працював у Києві, а тепер у США. Донька — перекладачка з англійської, живе і працює в Києві. Її донька, наша онучка Леся, яка голодувала 91-го на Майдані, — філолог, випустила власну збірку «Казки портового міста». У Лесі двоє синів — Нестор і Дем’ян. Мої правнуки — це нині моє життя.

— Ви майже все життя присвятили класикові літератури. Не шкодуєте, що, можливо, через це не реалізувалися, як мріяли в студентські роки?

— Ні, не шкодую. Хоча, бувало, іноді дорікала чоловікові, що могла б стати доктором наук. Десь із початку шістдесятих, я вже допомагала йому в роботі: він саме працював над «Тронкою». В Олеся було багато записників, окремих папірців, на яких він робив нотатки, записував вислови, якісь думки. Потім я все передруковувала. Із часом, коли вже в нього почала боліти рука, він мені диктував. Тепер, через роки, я зрозуміла, що була, мабуть, на своєму місці. До цього часу продовжую працювати над чоловіковою спадщиною.

Вибрані сторінки

Валентина Данилівна познайомилася з Олесем Гончаром у Дніпропетровську. Він тоді якраз повернувся з війни, вступив на 4-й курс філфаку університету (три курси закінчив іще до війни у Харкові). Вона теж вибрала філологію. Так трапилося, що вони жили на одній вулиці — Клубній. А спілкуватися почали вже безпосередньо в університеті. Він одразу ж призначив їй побачення...

...Наступного року святкуватимемо 90-річчя від дня народження Олеся Гончара. За рішенням Кабміну «Наукова думка» видає академічне зібрання творів письменника в 12 томах (уже вийшов 5-й том). Київська школа №76 віднедавна носить ім’я О.Гончара. Комісію із творчої спадщини письменника очолює Іван Драч. Вона і формуватиме план ювілейних заходів.

Всі статті Руслан Новакович

Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.

Будь ласка, виберіть один або більше пунктів

Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК

Залишайтесь в курсі останніх подій!

Підписуйтесь на наш канал у Telegram

Стежити у Телеграмі