«ЕКСПРЕС-ПРОЕКТ». КУДИ ПОСПІШАЄМО, ПАНОВЕ?

«Мислення — свідомість уголос, але не лише право говорити про те, що бачиш, а й право бути почутим. Зокрема — владою».

15 березня 1996 р. було видано Указ Президента України «Про будівництво пам’ятника «Незалежній Україні», і конкурс, оголошений негайно, пробуксовуючи, жевріє вже чотири роки. Чому? Причина очевидна і полягає в тому, що до «солодкого замовлення» фактично не допущено молодих скульпторів, як і не запрошено безумовних майстрів, таких як А.Рибачук, В.Мельниченко, Є.Прокопов, Б.Довгань й інші. Те, що конкурс відкритий, суті справи не змінює. Владу в руки взяли скульптори, котрі не в змозі позбутися старих кліше. Усе, що за ці чотири роки показано, і те, що винесено як результат архітектурно-скульптурного генія на «експрес-конкурс» у серпні 2000 р., грішить художньою несамостійністю та застарілими моделями мислення. У кожному проекті очевидні запозичення в когось і колись зробленого, а сьогодні взятого напрокат.

Нині навіть школярі знають про зв’язок художньої форми з суспільною свідомістю: єгипетські піраміди втілювали цінності заупокійного культу фараонів, а тріумфальні арки римлян — агресивний гонор імператорів; відомо, що пропорції Парфенона відбивають демократичні принципи афінян доби Перикла. Мистецтво завжди залишається кардіограмою світосприйняття тієї чи іншої епохи. Воно — портрет суспільства, виражений пластично.

За останні п’ять років для кожної розсудливої людини стали очевидними глобальні зміни у свідомості народів, що звільнилися від комуністичної системи. Трансформація виявилася радикальною не лише в політичній географії Європи, де Україна посіла помітне місце, а також в інтелектуальному кліматі, у категоріях мислення й навіть у способах почуттєво переживати дійсність. Політологи ввели таку дефініцію як «постсучасність», естетика позначає мистецтво «зламу — переходу» до XXI століття терміном «постмодернізм». І це не порожній звук. У цьому понятті є і зв’язок із традицією, і відчуття динаміки художньої свідомості, і багато чого ще. Про це досить написано.

Тому, перш ніж творити, потрібно все-таки замислитися про характер часу, у якому живемо, вивчити образ портретованого. У нашому випадку не зайве було б усвідомити, якою ж насправді сьогодні є Незалежна Україна? Чи така вона благодатна, як хочуть її показати автори проектів? Коли художник чесний із самим собою, інтелектуально сформований, у ладах із професійною совістю та з епохою, відпадає потреба в надуманій патетиці та гігантоманії. У цьому контексті привабливим є проект №22. Тут усе доречно — пропорції, співвіднесені з масштабом людини, делікатна пластика двох рушників, що злітають крилами птаха. Тактовно вирішено постамент у вигляді великодньої писанки. На овальній формі (символі першоджерела всього існуючого) поміщено фігури батька, матері, дитини. Є необхідна знаковість і символіка: України, роду, гуманізму.

На жаль, таке рішення — виняток із загального колориту «експрес-конкурсу».

Резонно запитати, чому цей конкурс «експрес»? Чи не для того, щоб відрапортувати, як це було донедавна до чергового ювілею Жовтня — пуском шахти, цеху, відкриттям лінії метро? На консерватизм людської свідомості порівняно з динамікою технологій указував ще батько кібернетики Норберт Віннер.

Надворі «постсучасність», а як же це ми без радянських звичаїв — без монумента до 10-річчя Незалежності? Народ не нагодований? Грошей немає на зарплати? Не біда! Аби побити у дзвони. Чиновники мають і прагматичніші сподівання... Тим паче, що Л.Д.Кучма наказом від 14.04.2000 р. нагадав про монумент.

Чиновники заметушилися... когось осінило: «літо, спекотний серпень, у місті безлюддя. Човни тонуть, вежі палають, не до нас нині, браття. А чи не провести нам у вакуумі, що утворився, експрес- конкурс?.. І звучить свіжо!» Сказано — зроблено.

І хоча, як відомо, швидко народжуються тільки кролики, ідея видалася привабливою, а головне — стратегічно вивіреною. Опонувати ініціаторам «експрес-конкурсу» було просто нікому —місто влітку було порожнім.

У цих сприятливих для авторів умовах пристойним було б не проштовхувати старі рішення, а замислитися над реальним змістом поняття «Незалежна Україна». Але на дідька конкурсантам мудрування — вони далекі як від інтелектуального баласту, так і від сумнівів. На вічне питання — «Що є істина?» — вони відповіли однозначно раз і назавжди ще в радянські часи. Переконаність одного з нинішніх скульпторів у бездоганності методик соцреалізму спонукала його якось по-батьківськи пошпетити навіть Генрі Мура.

Скульпторів і архітекторів, котрі відстали від сучасності, хочеться попросити подумати про народ України, про трагізм нашої Незалежності. Невже немає потреби уточнити для себе, від чого країна сьогодні незалежна? Від розрухи й пограбування, від загибелі її громадян у шахтах, від люмпенізації фахівців із вищою освітою, від армії безпритульних дітей — майбутнього криміналітету країни? Можливо, вона незалежна від зовнішніх і внутрішніх боргів чи від енергетичної кабали? У чому полягає свобода її напівголодних громадян, котрі потрапили в капкан моральних страждань, тоді як народні обранці в екстазі самоствердження створюють «золоті книги нації».

Цілуючись по-брежнєвськи, осипаючи одне одного компліментами, квітами й нагородами, еліта відзначала річницю власної Незалежності від усіх і вся, а народ — «незаможності». Чи не поспішаємо ми з монументом?

Якій Україні ми маємо моральне право сьогодні ставити пам’ятник? Якщо реальній, то пропоную «Стару з простягнутою рукою» — муляж роботи Олександра Гнилицького; якщо гіпотетичній, про яку народ мріє ще з часів Б.Хмельницького, М.Грушевського, В.Стуса, то прохання до Міськради — ініціатора «експрес-конкурсу» й до скульпторів — почекати. Установлення монумента, розрахованого на століття, не повинно залежати від термінів перебування на посаді того чи іншого чиновника. Нехай «Незалежність» відбудеться й нове покоління в Україні, яке житиме без фальшу та пограбувань, знайде і сили, і талант, аби створити художній символ її гідності.

У пояснювальній записці одного з проектів автори пишуть, що з усіма порадилися (пам’ятаєте сталінське «ми порадилися й вирішили»): і з народом, і з членами уряду, і з міським мером, і з Президентом... і що тепер вони знають: монумент потрібно втілювати тільки «методом художнього реалізму».

Приємно, що порадилися з шановними людьми. А стосовно методу, то будь-який монумент — символ, отже — художня умовність, себто метафора, а не реалізм. Авторам було б корисно, без зарозумілості ставлячись до мистецтвознавців, поцікавитися думкою незалежних експертів. Вони є в Україні. Проте конкурсантам важливо переконати «батьків міста» і Президента. А либонь вони — фахівці в інших сферах, тож у мистецтві їхня думка є приватною. Експертизу, оцінку в громадянському суспільстві довіряють професіоналам, котрі володіють комплексом історико-художніх знань.

Який стосунок до «методу реалізму» можуть мати запропоновані в проектах «Слава Україні», № I, № 2, «Вінець» і в інших репліки французько-російського «ампіру — класицизму» чи українського бароко? У буйному плагіаторстві конкурсантів зворушують ремінісценції колонади Казанського собору, Александрійського стовпа з Петербурга, «колони Траяна», «Воріт Пекла» О.Родена і багато чого іншого. Автор, чию роботу експоновано під №20, пропонує спорудити щось середнє між маяком і мінаретом, начепивши на це диво еклектики янголів, виконаних у стилі бароко. Нічогенький реалізм? Усю цю круту конструкцію встановлено на колонаді. Її стилістика — функціональний конструктивізм. Нижче каскадами спускаються щаблі — місце, дуже зручне для жебраків. Художні галюцинації авторів проекту № 12 спроможні викликати депресію в будь-якого критика. Тут і Ворота Храму, і дзвони, і фігура Оранти, і ніс корабля. Це буяння фантазії фланкується нагромадженням бронзових мас. У них важкорозрізнювані фігури давньоруських богатирів і запорізьких козаків. Замість пластики — сюжетна багатослівність. Мислення, якому притаманний рух, на ходу замінено оперетковим пафосом і несмаком. Думка давно зупинилася, заіржавіла, живі лише амбіції.

Небажання напружувати свідомість і, долаючи себе колишнього, виходити на новий рівень мислення є очевидним. Чого варті лише імперські претензії в проекті «Сокіл» (пташка схожа на грифа) чи воістину безпорадний колаж проекту «Віра, надія, любов». Тут пектораль запропоновано збільшити до розмірів площі. А підходи до монумента вистелити різнобарвними гранітами на манер сільських килимків. Тим, у скільки все це обійдеться народу, ні замовники проектів, ні його виконавці не переймаються.

Глядачеві не дають розслабитися. У проекті «Лелека» з жерла вулкана піднімаються три язики — якась подоба зміїних тіл. Один із гадів міцно тримає лелеку. Що ж, дуже символічно.

Хочеться вщипнути себе, аби переконатися, що це не дурний сон 50-х років — часів соцреалізму з його фальшем і пристрастю до імперської монументальності. Деспотичні режими завжди віддавали перевагу гігантизму в мистецтві. Невже Києву загрожує поява чергового «монстра» на кшталт «Пані з мечем» (у народі — Чурила Пленкович) чи «Арки дружби народів» — у фольклорній інтерпретації — «Ручки від Києва»?

Чи не час групі, що лідирує в конкурсі, розписатись у творчій неспроможності й поступитися місцем генію української скульптури Олександру Архипенку, котрий не застарів, хоча саме він — автор скульптурних відкриттів XX століття. Його творчість була забороненою в радянській Україні, проте знаною в усьому світі. Один із його проектів міг би стати символом нової України.

Президент, час від часу поглядаючи з телеекрана на свій народ і скорботно схиляючи голову, повідомляє про своє жагуче бажання боротися з корупцією, яку так важко перемогти. Наш громадянський обов’язок допомогти керівникові країни. Цей «експрес-конкурс» воістину виглядає безсоромним щодо загальнонародного бюджету угрупованням, яке претендує на естетичне насильство над країною. Проекти — ностальгія авторів за «Ленінським планом монументальної пропаганди». Контингент творців ніяк не розлучиться з роллю виконавців замовлень Політбюро, й у вищих ешелонах влади є для таких амбіцій поживне середовище.

Добродії, не поспіваючи за часом, не поспішайте засвідчити помилку в книзі вічності. Невже багато хто з вас готовий через кому поставити своє ім’я після В.Стуса, А.Горської, В.Чорновола, Л.Костенка в «Золотій книзі нації»? Купити квиток у безсмертя не можна, його можна оплатити подвигом життя перед народом і Богом.