Як древні казкові двері, відчиняються ворота шлюзу і теплохід випливає на дніпровське плесо. Сріблом виблискує ріка...
Колись тут, на горі, був невеликий маєток відомого українського вченого Михайла Максимовича — першого ректора Київського університету. Зараз лежать свіжі квіти на його могилі під чорним гранітним пам’ятником.
Максимович — природознавець, філософ, історик, фольклорист, бібліограф, автор близько 300 книжок, трактатів, статей, видавець альманахів «Киянин», «Десниця», «Українець», перекладач «Слова о полку Ігоревім». Найосвіченіша людина свого часу. Друг Пушкіна і Гоголя, В’яземського і Щепкіна, Киреєвского і Шевченка. «Друже єдиний і коханий», «щирий, єдиний земляче» — так звертається до нього Шевченко у своїх листах.
У 1841 році через хворобу Максимович виходить у відставку і невдовзі оселяється на Михайловій горі. Тут він прожив близько тридцяти років.
...Велика повінь була на Дніпрі, коли Гоголь гостював у Максимовича. Місцеві краєзнавці стверджують, що тут і написав Микола Васильович знамениті рядки: «Чуден Днепр при тихой погоде, когда вольно и плавно мчит сквозь леса и горы полные воды свои»...
Відвідував Гоголь і старе прохорівське кладовище, що виступами піднімається на Михайлову гору. В сутінках таємниче шумлять на ньому вікові сосни. Налетить вітер — і, як крила птаха, затріпочуть рушники на могилках...
Раніше при кладовищі була дерев’яна церква, побудована козаками зі своїх човнів-«чайок» після скасування Запорізької Січі.
Можливо, саме одна з почутих ним місцевих бувальщин і розбурхала уяву Гоголя для написання «Вія». Пригадайте: «Посредине церкви стоял черный гроб. Свечи теплились пред темными образами. Свет от них освещал только иконостас и слегка середину церкви. Отдаленные углы притвора были закутаны мраком...» Епізод закінчується словами: «Так навеки и осталась церковь с завязнувшими в дверях и окнах чудовищами, обросла лесом, корнями, бурьяном, диким терновником, и никто не найдет теперь к ней дороги».
Довго простояла прохорівська церква без вікон і дверей, заселена, за твердженнями місцевих жителів, нечистою силою. А тепер ніхто не знайде й самої церкви — згоріла в 1943 році. Збереглася вона лише на давніх фотографіях. З них і намалював Тарас Франко, син великого письменника, акварель, яку подарував жительці Прохорівки — Софії Олефір.
І ще. Поміщики Деркачі, що жили за два кілометри від Михайлової гори в селі Сушки, стали прототипами Панаса Івановича та Пульхерії Іванівни в гоголівських «Старосвітських поміщиках».
У гості до Максимовича приїжджав і Шевченко, він проводив тут щасливі дні, такі нечасті у його житті. У Максимовича він писав багато, добре, на повну силу.
Перебуваючи у засланні, Тарас Григорович мріяв про ці місця на Канівщині:
Гори мої високі
Не так і високі
Як хороші, хороші
Блакитні здалека...
Під зеленим шатром 600-літнього дуба Шевченко написав поему «Марія», присвячену дружині Максимовича — Марії Василівні. Першими слухачами були Максимовичі. Збереглися мальовані олівцем портрети Максимовича та його дружини роботи Шевченка. На них дати, написані його ж рукою, — 19 червня 1859 р. і 22 червня 1859 р.
Влітку 1859 року Тараса було заарештовано біля Прохорівки і заслано до Петербурга. Там він напише:
...мені і досі сняться Дніпро і
темний ліс попід горою.
Вже тяжко хворий поет ще раз напише:
Я тільки хаточку в тім раї
Благав і досі ще благаю,
Щоб хоч умерти на Дніпрі
Хоч на малюсенькій горі.
Шевченко помер у Петербурзі 10 березня 1861 року і був похований на Смоленському кладовищі. Але, виконуючи «Заповіт» поета, друзі домоглися дозволу на перевезення його останків до Канева. 22 травня 1861 року народ на руках поніс свого Кобзаря на високу Чернечу гору. Попереду йшли дівчата й квітами, рутою-м’ятою встеляли останній Тарасів шлях. Отут він мріяв оселитися. Тут він залишився навіки. І назвав народ Чернечу гору Тарасовою.
На могилі Шевченка Максимович прочитав вірш, що закінчувався словами: «Твоя пісня, твоя слава не вмре, не загине».
Михайло Максимович на дванадцять років пережив свого друга і був похований на горі Михайловій. І стоять гори одна навпроти одної — Михайлова і Тарасова.
Невисокі канівські гори, а далеко їх видно — за океанами, морями й континентами — по всій землі, для всіх народів...
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google