ДОНБАС НЕ ХОЧЕ ЗАБУВАТИ РОСІЙСЬКУ МОВУ

Події, які сталися на заході України, у Львові, не могли залишитися непоміченими на сході, у Донбасі. П’ятьох голосів не вистачило депутатам Донецької обласної ради, щоб офіційно включити до порядку денного сесії два питання: «Про надання російській мові на території Донецької області статусу офіційної» та «Про виконання статті 53 Конституції України і Європейської Хартії про регіональні мови в частині реалізації права громадян вибирати мову навчання для своїх дітей, а студентам самим вибирати мовну форму навчання в усіх без винятку вузах». Але не варто думати, що все на цьому й скінчилося. Чим більше непродуманих рішень стосовно російської мови прийматиметься в Києві, тим більше в областях, де мешкає російськомовне населення, переважатимуть настрої, які беззастережно відкидатимуть будь-яку спробу українізації. Недавно на сторінках «ДТ» своє бачення «мовного питання» висловив голова Львівської облдержадміністрації Степан Сенчук. Це була думка Західної України. У відповідь Східна Україна готова подати думку луганського губернатора Олександра Єфремова, який упродовж останнього місяця зі сторінок місцевих газет пояснює ура-патріотам очевидні, на його погляд, речі:

— Хочеш бути боксером — умій терпіти удари! Сидиш у «керівному кріслі» — звикай відповідати за все, ризикуючи головою за будь-яку дрібницю, перебуваючи під «обстрілом» наклепів та осуду. Таке питання виникло після того, як ознайомився з відкритим листом до співвітчизників голови комітету з питань культури і духовності ВР України Леся Танюка. Там керівництво області і, треба думати, я в тому числі одержали дзвінкий ляпас за «камуфлювання» своєї діяльності з «впровадження та пропаганди української мови». У Красному Лучі, мовляв, немає жодної української школи! А в інших місцях такими оголошуються ті, де «профільним» є тільки один клас. Для звіту, так би мовити, годиться, а насправді...

Напевно, почуття дрібної образи так і залишилося б, якби не тривалі роздуми, спричинені «мовним питання», вирішувати яке країні в цілому і Донбасу зокрема все одно доведеться. Тільки от яким чином?

Чинне законодавство диктує: цілі пласти суспільних відносин мають бути «перекладені українською» в прямому й переносному значенні. І відповідальність за дотримання цього — до карної включно!

Найпростіше піти старим випробуваним шляхом: приставити комісара з наганом, замінивши його шкіряну тужурку національними шароварами, і продекламувати: «Буде так!» Досвіду подібних дій у нас вдосталь, а бажаючих «подбати за народне благо» не бракуватиме.

Що отримаємо у відповідь? Глухе несприйняття нав’язуваної з центру «волі» в цьому питанні ми відчуваємо на місцях і зараз. Був Донбас російськомовним — таким і залишиться, якщо не вдасться знайти рішення, яке влаштовує більшість. Так, папери в органах влади оформляються державною мовою. Але говорити й думати службовці продовжують так, як звикнули з дитинства. Невже не зрозуміло: людина думає своєю рідною мовою. І якщо сьогодні їй сказати: маєш (а ще гірше — зобо- в’язаний!) думати іншою, то в результаті виникне, як мінімум, внутрішній опір. А це небезпечно...

Суджу по собі: і за паспортом, і за культурою, що оточувала з дитинства, — росіянин. А мама народилася і виросла у воронезькому селі, котре й донині говорить тільки українською. І з дитинства не було в нашій родині більшого задоволення, як поспівати всім разом українські пісні. Навчався в українській школі. Це дозволило чудово опанувати мову на рівні «читаю-розумію». А ось говорити... Не соромлюся того: немає в мене мовної практики, яка дозволяла б не калічити мову й не збіднювати висловлену нею думку! Російською говорила вулиця, на якій виріс, місто, край. І нині так говорять — це не демонстративно, а тому що по-іншому не вміють!

Ми ділимо один народ на тих, кому «пощастило» опанувати українську за фактом народження й здобуття освіти, і тих, хто цього щастя позбавлений. Прибули вони до нас за інститутським розподілом чи за власним бажанням, чесно трудяться на благо землі, що прийняла їх. І... страждають. Тому що «розумне щось» — не для них. У тім числі й державна служба.

Що, вигнати усіх за кордон? І кому від цього стане легше — країна втратить могутній загін чудових висококваліфікованих фахівців, уся провина котрих — розмовляють не так. Чи... нехай залишаються «другосортними»?

Має рацію Лесь Танюк: мовна політика держави формується та скеровується інтелектуальною елітою. Він ще твердить, що «саме на представниках інтелігенції лежить відповідальність за відхід від тієї мовної стратегії, якою характеризувалися перші кроки нашого постколоніального буття». Насмілюся заявити: інтелігенція не могла «відійти». Оскільки ще й не «підходила» до отієї самої стратегії. Якщо, звичайно, не брати до уваги мітингову істерію, на хвилі якої багато хто побудував собі політичну кар’єру.

Вона й зараз має особливий сенс для тих, кому вигідне розшарування суспільства, перетворення його з єдиного народу, об’єднаного спільною метою, на натовпи, що протистоять один одному та займаються лише пошуком ворога. З великою пошаною ставлячись до української мови, не можу не зазначити: зберегти свою велич і гуманістичну цінність вона зможе, тільки мирно співіснуючи з російською, польською, угорською... Всіма, присутніми на території нашої спільної матері — України.

Недавно, до речі, бачив по телебаченні чудовий сюжет: велике свято в селі, де відкрили угорську школу. Правильно, люди раділи! Але кому потрібна істерія навколо російських шкіл? Чому в роки явно «перехідного періоду» не тільки в економіці, а й у мовній культурі, яка потребує, як ніяка інша, еволюційності, а не революційності підходів, російськомовним дітям-громадянам України складно вступити до багатьох вищих навчальних закладів? Представників Африки й Азії ми на спеціальних курсах навчаємо... Свої не потрібні?

Ось і їдуть хлопці і дівчата Східної України до інститутів Воронежа, Ростова, Москви... Скільки шансів на те, що вони повернуться до нас повноцінними фахівцями? Чи все-таки обійдемося?!

У одному я беззастережно погоджуюсь з автором відкритого листа Лесем Танюком: мовне питання в Україні сьогодні настільки пріоритетне, що не гріх його як складову частину всієї нашої гуманітарної політики обговорити в Раді безпеки. Щоб створити, нарешті, й затвердити державну програму, яка дозволила б, не командуючи, а скеровуючи й рекомендуючи, допомогти всім бажаючим засвоїти, зрозуміти, полюбити українську мову. Якщо не розробимо нову неординарну концепцію, то й цього разу перетворимо велику справу на політичну нескінченну суперечку. Вона тільки розділить протиборчі сторони, не породивши нічого, крім нерозуміння та презирства, круто замішаного на ворожнечі.

Нам потрібна розумна пропаганда української мови, що діє на людей з допомогою книг, віршів, фільмів, спектаклів, відмінно зроблених телевізійних передач — культурної атмосфери, далекої від заідеологізованості й національного чванства. До чого ж справа доходить: на фестивалі «Театральний Донбас», який завершився недавно, режисер Луганського обласного українського музично-драматичного театру, заслужений діяч мистецтв України Володимир Московченко дістав «вливання» від столичних «культурно-національних діячів» за постановку спектаклю «Кін» за п’єсою Сартра:

— Нема чого на українську сцену тягти всяке... не українською ж було написане... Перекладати не треба!

Коли так, може, й від Гоголя відмовимося, як від далекого по духу? Мало, що родом він з Полтавщини, але ж жив у Петербурзі й Італії! Ось нехай вони ним і пишаються!

Природно, що ті, хто вперто не бажає помічати реального стану справ із російською мовою на Донбасі, можуть відмахнутися від наведених вище аргументів. Мовляв, думка однієї людини, навіть коли вона обіймає не останню в області посаду, все одно залишається думкою одного. Але в тім то й річ, що так вважають дуже багато людей. Це засвідчують дані, отримані співробітниками Донецького інформаційно-аналітичного центру під час опитування наприкінці червня 600 респондентів, 89% яких на запитання: «Як вони ставляться до того, щоб російська мова стала другою державною мовою в Україні?» — відповіли позитивно. Як бути з цією думкою громадян України?