ДЛЯ КОГО СПІВАЮТЬ СОЛОВ’Ї!?

Запевняю вас, дорогі читачі, не для нас! Мало того, у них немає ані найменшого бажання догоджати вухам некультурної в своїх вчинках щодо навколишньої природи людини. Даруйте пташині наплювацьке ставлення до homo sapiens. Ця маленька сіренька пташка зовсім не розуміє, що цей homo, тобто людина, просто-таки втрачає розум від його співу. У принципі, людині абсолютно байдуже, якої національності цей соловей: український, із Голосіївського парку, чи російський — курський.

А соловей, витьохкуючи, насправді домагається лише одного: аби інші представники «роду» (не людина) почули його та знали, що на дану територію залітати всім одноплемінникам, навіть із цікавішим співом, категорично заборонено — чи то курському, із Біловезької пущі, чи з інших країн.

«О, скупердяй», — скаже хтось! — «Та нісенітниця це, — рявкне інший, — вигадки усе!» А я вам заявляю, що «криловщини» тут немає! У наших молодших братів «охорона своєї території» закладена в природі.

Чому ми користуємося чужим виробництвом, товарами, продуктами харчування? Рекламуємо й запрошуємо винятково російських і зарубіжних виконавців за наявності своїх? Чому наші «золоті та срібні» голоси не мають «матеріальної» проби? Запитання, запитання…

Відразу зазначу: не розглядаю це лише як національну проблему. Просто хочеться підкреслити, як мені «подобається» наш ринковий хор юних нуворишів, котрі всенародно заявляють про охорону вітчизняного ринку від імені «курячих стегенець», автобусів та іншого дріб’язку. Тут, в основному, більше зацікавлені не ті курчата, яким належить покласти голову на вівтар батьківщини, а той, хто хоче зробити на них свої «кревні» грошики. Чому така класифікація хору? Та тому, що якби цей хор очолював тямущий керівник, то співав би оду на захист усього національного ринку, аж до інтелектуального й культурологічного. Але це не означає, що все лише українською й неодмінно в шароварах. Ті, хто уявляє таким національний ринок, мабуть, у шароварах і сплять.

А тепер про моє, болюче, про шоу-ринок. На сьогодні, ми й держава закриваємо собі доступ до чималих доходів через абстрактне ставлення до шоу-бізнесу.

Серед російських артистів у мене є чимало друзів і, говорячи подібні слова, сподіваюся, вони сприймуть їх правильно, а не як закид або «націоналістичний» випад. Цей курйоз спостерігається щораз, коли хто-небудь з українських діячів мистецтв порушує питання про захист національного ринку від «навали» російських артистів, котрі приїжджають сюди не для того, аби показати «найбіднішим верствам населення України» свою програму, а викачати гроші. Храм естрадної культури «Україна» перетворили на шинок. Навіть у найгірші часи стіни Маріїнського в Пітері чи Кремлівського в Москві не чули (а кому б там це спало на думку?) такого репертуарчика, як «Владимирский централ», «Люба-Любонька», «Мурка» та ін. Ви можете уявити, щоб Паваротті чи Солов’яненко співав, навіть за хорошу суму, у шинку? О, це ні! А зворотне, виходить, можливе? Ніхто ж не постраждав! Усе пройшло без ексцесів, хіба що ревним цінителям духовних і культурних цінностей, м’яко кажучи, плюнули в душу подібним дійством. Як сказав один московський артист: «Я за дев’ять штук заспіваю й у туалеті».

Це одна з негативних сторін шабашу й далеко не повна дія всього комплексу послуг українського шоу-бізу. Друга — епілог кожного дійства, коли українські мас-медіа, такі собі «поборники й захисники» національної культури, на всі заставки смакують у своїх «музичних» опусах, у що «забугорні» солов’ї були вбрані, кого послали на... Ефеми в цей час до опупіння розкручують їхні нові хіти на кшталт: «Полчаса» (є така пісня, де превалюють ці два слова); «Ты целуй меня везде» (без коментарів); «Убили негра» (дискримінація якась, як про це не проспівати!); «Сука-любовь... » та ін. Один мій знайомий, відомий київський композитор, якось пожартував: «Послухаєш FM «Наше радіо» — і нікого з наших не почуєш. Вношу рацпропозицію, щоб ді-джеї зверталися до слухачів приблизно з таким вітанням: «Доброго дня, ви на хвилі «Їхнього радіо»!

Усе тримається на PR-кампанії, а виконавець — як ніхто інший! Приміром, розкрутять у нас в Україні нового російського неліквіда. Схвильований народ, втішаючись запоетичними рядками з пісні про нещасливу долю однієї з останніх емігранток Росії, суне на концерт «артиста», у котрого в голосові зв’язки трансплантовано балон із «черьомухою». Люди підуть на нього не через те, що він співає попсовий репертуар у манері народно-демократичної школи хору ім. П’ятницького, а подивитися на живу рекламу, послухати, як він манірно говорить співучим голосом і виє у верхній теситурі. Якщо певна стаття стверджуватиме, що в нього на пупку дозрів чиряк, — неодмінно потрібно збігати на концерт і взяти бінокль для близького контакту з об’єктами. А коли цього нарциса «не покрутять» з півроку, про нього й забудуть, бо він лише те, що є насправді.

Ви знаєте, що наші колеги в Москві нашу державу називають провінцією, а нас — лохами? Дуже неприємно! Коли я зажадала пояснень, то почула у відповідь: ви не вмієте працювати, не вмієте співати низькопробний матеріал, необхідний обивателю й за який платять гроші. Свої хороші пісні й прекрасні голоси засуньте собі куди бажаєте: ви в нас співати ніколи не будете або ставайте нашими. У нас же багато «хахлів» чудово заробляють гроші. А ось у вас ми співатимемо завжди! А зі своєї території ми постараємося прибрати якнайбільше й англомовної музичної продукції, аби диски купували лише наші, а не чужі…

У книжці С.Садальського «Дебіл-шоу», на 93-й сторінці прочитала: «… у Західній Україні офіційно заборонено співати російською в громадських місцях». За всієї поваги до метра, хотілося б поставити низку запитань із цього приводу. Що розуміє Станіслав Садальський під громадським місцем, — вбиральню чи якийсь інший заклад? А чи відомо автору безапеляційного визначення «крутого націоналізму», що це не більш як вигадка й, у більшості випадків, типова політична гра піарників передвиборних кампаній?

За часів «совка» серед артистів республік не було поділу в цій сфері. Була одна кишеня. Усі одержували відповідно до тарифікації. Зараз ми незалежні, але наша кишеня залишилася в Москві. Наші адміністратори в своє виправдання можуть навести безапеляційні докази слушності своїх дій, пояснюючи, що вони роблять лише те, що просить народ, привозять тих співаків, котрі подобаються й на яких валом суне публіка. І нічого злочинного вони нібито не роблять! Адже в нас демократія, свобода вибору… Погодьтеся: чим не докази й аргументи… Але такі примітивно-депутатські.

До речі, про депутатів, котрі борються за ринкові відносини й незабаром (XXI століття ще не закінчилося) дадуть відповіді на поставлені запитання. Хіба тільки на свої передвиборні кампанії, ну хлопчачники там, різні дрібні заходи, зрідка запрошуватимуть російський бомонд або новоявлених героїв від російської естради, котрі давно забули, що таке проспівати перед аудиторією своїм живим голосом. Мені здається, Леоніду Каденюку для здобуття звання Героя України непотрібно було літати в космос і піддавати своє життя величезному ризику, а досить було проспівати пісню «Юний орел-2».

Я не закликаю до повного вето на все чуже, а мрію про справжню правову базу, демократію, яка в основі утверджує рівність. А яка ж тут рівність, коли в своєму домі ти не хазяїн. Якщо тебе ханжі заради сотки баксів можуть принизити, снобуючи на величі інших перед елементарною людською гідністю.

Погодьтеся, добродії розумники, за правильних ринкових відносин ви заробляли б більше. Просто у вас немає бажання створити свій ринок. Для цього потрібно мати мудрість, а не тупість, талант, а не позерство, час — а не... термін.