ДЕЩО ПРО ЩАСТЯ В ДОЛІ МАРИНИ ГЕРАСИМЕНКО

19 квітня в Національному театрі ім.І.Франка відбувся бенефісний спектакль «Метушня» за участю народної артистки України Марини Герасименко, яка відзначила в такий спосіб свій ювілей. Круглі дати — це можливість зробити якусь паузу в життєвому бігу, озирнутися назад, підсумувати вже пройдене, пригадати гарне й погане, сумне й щасливе...

У Марини Герасименко, за її власним переконанням, доля звичайна. Як усі вчилася в школі, поступила до театрального інституту, закінчила його, прийшла в театр ім.І.Франка, і вже 37 років її доля пов’язана з цим театром. На перший погляд, звісно, нічого особливого, але то лише на перший погляд, а придивившись уважніше, побачиш яскраве, насичене, бурхливе театральне життя, наповнене активною творчістю в один із найцікавіших періодів театру, спілкування з найвідомішими людьми свого часу; створено галерею самобутніх образів, що запам’яталися і ввійшли в історію театру.

Питання ким стати для Марини Костянтинівни не існувало — звісно, тільки артисткою. Хоча рідні бачили її майбутнє в музиці. Це й зрозуміло, адже виховувалася Марина в родині видатного українського композитора Михайла Вериківського. З дитячих років — нелюбимі заняття музикою й найулюбленіше занурення в музику — відвідування всіх філармонічних концертів, захопленість світовою музичною культурою, навіть особисте знайомство з Ваном Кліберном і авантюрна історія вручення йому букета квітів. У домі дідуся й бабусі панувала тиша — композитору потрібно було працювати. Однак вона постійно порушувалося звуками Третього концерту Рахманінова, улюбленого твору Марини, запис якого в дитинстві їй дозволялося крутити на старенькому магнітофоні скільки завгодно. І ця прихильність до музики з роками не минає.

«А бути акторкою мені провіщав батько», — говорить Марина Костянтинівна. Батько, Кость Герасименко, відомий український поет, журналіст, літератор, пішов добровольцем на фронт, у 1942-му загинув. Того ж року він, приїжджаючи до сім’ї в евакуацію, в Уфу, там фотографував дочку, якій виповнився рік. Потім з фронту надіслав зроблену фотографію і написав на ній: «Маринка неначе артистка махає мені ручкою». Ось так слова батька, сказані з великою любов’ю, стали доленосними. Ще одна обставина зіграла вирішальну роль у виборі Мариною акторської професії. У дитинстві вона жила на одній із центральних київських вулиць — Пушкінській, поруч якої був Російський драматичний театр ім. Лесі Українки. Якось сама по собі зав’язалася дружба з акторами цього театру Юрієм Лавровим і Михайлом Бєлоусовим, які любили прогулюватися Пушкінською із своєю молодою приятелькою. Юрій Сергійович відговорював Марину від бажання бути акторкою, яскраво змальовуючи принади театрального життя. Але впевнена у своєму рішенні Марина, за величезного конкурсу все ж таки вступила до Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого. І це були щасливі моменти: молодість, надії, перші цікаві ролі, кохання. В інституті познайомилася зі Степаном Олексенком, який став її чоловіком і колегою по рідному театру. З’ясувалося, що жили на одній вулиці, але раніше зустрітися не довелося. Після інституту збиралася йти в улюблену Російську драму, вже в студентські роки там грала, але доля в особі тодішнього міністра культури Бабійчука розпорядилася інакше. І от 37 років дорога веде Марину Герасименко в театр ім.І.Франка.

Мені було цікаво дізнатися, про що думає акторка, щоразу підіймаючись на круту колишню вулиці Карла Маркса:

«Та, взагалі-то, ні про що, — говорить Марина Костянтинівна. — Багато чого навіть забулося. Не думайте, що я йду і тішуся, от зараз вдихну повітря лаштунків, ах, яке воно чарівне! Ні, все набагато прозаїчніше й реалістичніше. Я по натурі песимістка і зовсім не захоплено дивлюся на життя». — «Так було завжди?» — запитую. «Ні, — відповіла акторка, — в молодості, коли я не бачила свого прізвища в розподілі нового спектаклю, я могла зомліти. Бажання бути на сцені граничило з якимсь безумством, так я хотіла грати».

Порятунок від смутку в спогадах. Про той час, коли був розквіт творчості Герасименко й Олексенка в театрі, про партнерів, із якими довелося грати, — із знаменитою Аспасією Папатанассіу, з Михайлом Романовим, Михайлом Жаровим. А всі зірки театру ім. І.Франка, а зйомки у фільмі в самого Франческо Розі? Це багато важить, хоча, якщо замислитися, цьому немає ціни. Як немає ціни сім’ї, відносинам із дочкою, теж акторкою, любові онука.

У розмові про себе Марина Костянтинівна весь час переходить на Степана Степановича. Вони різні. Емоційна, темпераментна, із сильним характером, лідер у родині Марина Костянтинівна завжди врівноважується спокоєм чоловіка. Звичайно, щасливі, хоча щастя не завжди безхмарне. «Адже й сонце не весь час світить», — усміхається Марина Костянтинівна. На провокаційне запитання, якби потрібно було вибирати, кому дати головну роль, їй або чоловіку, без коливань відповідає, що все тільки Степанові. Можливо, зараз театр у житті Марини Костянтинівни трохи відійшов на другий план, тому що вся любов віддається онуку Костику. Він театральна дитина, багато часу проводить за лаштунками і, природно, хоче бути артистом. А ще любить бабусю і підтримує її. Коли в театрі репетирували сучасну версію спектаклю «За двома зайцями», де Герасименко грає роль Секлети, маленький Костя на сумніви бабусі, яка переживала, як вона зіграє цю роль після Нонни Копержинської у знаменитому кінофільмі, впевнено промовив: «Ти краще!» І потім, уже подивившись фільм, підтвердив, прошепотівши Марині на вухо: «Все одно ти краще!».

Мені дуже хотілося повернути акторку до розмови про щастя. Такий великий період творчого життя в театрі, чи щасливий він? «Смугастий, чорно-білий, — усміхнулася мудро Марина Костянтинівна. — Якби весь час життя було щасливим, можна було б луснути від щастя, та й нецікаво, коли все прекрасно. Все повинно бути повноцінно і різноманітно».

Може, це й добре — не «вмирати» від стабільного щастя. У контрасті з чорними смугами життя гостріше відчувається його сонячний присмак. Можливість оцінити це, відчути, зрозуміти — це і є щастя.