Читач і книга: студентський роман триває

Видавець і читач побачилися на Одинадцятому київському міжнародному книжковому ярмарку «МЕДВІН: Книжковий світ-2008», наче закохані студенти в людному парку. Бо ж, як співається у пісні, «на інтимне нам не вистачає місця». Саме на масштабних виставках-ярмарках читач дістає доступ до практично всіх книжок, надрукованих в Україні останнім часом, та ще й за цінами виробника. А видавець має нагоду розрекламувати найсвіжіші новинки і збути недопродані наклади видань останніх років. Стати ж ближчими одне до одного заважає те, що вітчизняна мережа книгорозповсюдження практично зруйнована. Для її нормального функціонування потрібно принаймні 22 тис. об’єктів книготоргівлі, а ми маємо шість тисяч.

Книгарень в одній Варшаві більше, ніж по всій Україні. А коли ви востаннє бачили книжкову крамницю на селі? Цього року, відгукнувшись на пропозицію Держкомтелерадіо, уряд видав розпорядження, яким передбачено створити у всіх регіонах не менше однієї книгарні на кожні 20 тис. населення. Проте втілювати в життя написане ніхто не поспішає.

Через украй погану рекламу багато новинок книжкового ринку, які могли б зацікавити читача, залишаються в тіні. Майже нема в нас оптових та дистриб’юторських компаній, які б вивчали читацький попит і задовольняли його широким асортиментом видань, забезпечували своєчасну доставку та розрахунки між суб’єктами господарювання. У регіонах волають за новою українською книгою обласні та міські бібліотеки — що вже казати про сільські, які комплектуються за залишковим принципом…

Цим, звісно, проблеми вітчизняного книговидання не вичерпу­ються. Обговорюючи їх із керівниками центральних органів виконавчої влади на робочій зустрічі «Перспективи видавничої справи України в умовах загрози фінансової та економічної кри­зи», ініційованій Українською асо­ціацією видавців та книгорозповсюджувачів у рамках ярмарку «Книжковий світ», представники видавничої галузі були вкрай стурбовані. Хоча кількість найме­нувань книжок, що видаються в Україні, збільшується, середні нак­лади зменшуються. Відповід­но, на одного жителя України сьогодні припадає аж 1,2 книжки (у Європейському Союзі — 5—8). До того ж собівартість кож­ного примірника зростає, що відби­вається на гаманці споживача. А зовсім поруч лежать дешевші та різноманітніші російські видання…

18 вересня ц.р. Законом «Про внесення змін до деяких законів України щодо державної підтрим­ки книговидавничої справи в Ук­раїні» було подовжено пільговий режим оподаткування господарської діяльності суб’єктів видавничої сфери до 1 січня 2015 р. Та якби ж то вартість книжки залежала тільки від податків! Україн­ська поліграфія залежить від завезеного паперу, а він дорожчає. Вагома частина прибутку від про­дажу книжок лягає в кишеню власникам приміщень, що їх орендують видавництва та книгарні. Пільгового режиму оренди дер­жавного та комунального майна для «книжників» сьогодні немає. Немає і пільгового кредитування видавничої галузі — хоча, з огляду на те, що діється у вітчизняній економіці, говорити про нього наразі утопічно. Крім того, можуть зрости тарифи на пересилан­ня друкованої продукції та преси — адже Міністерство транспорту і зв’язку України вирішило ліквідувати ДП «Преса» — підрозділ «Укрпошти», який досі залагоджував це питання…

Істотно підтримати галузь могла б реалізація пакета документів, підготовлених Міжвідом­чою комісією з питань сприяння розвитку вітчизняного книговидання та книгорозповсюдження при віце-прем’єр-міністрі України. Ними регулюються такі нагальні питання, як пільгова оренда, пільгове кредитування, забезпечення населення книжковою продукцією, голографічне маркування імпортної друкованої продукції з метою запобігання контрабанді, незалежне фінансування публічних бібліотек, що дало б їм змогу самостійно закуповувати потрібні книжки у вітчизняних видавців, тощо. Проте з довгого списку ухвалено тільки закон щодо податкових пільг. До­лю решти документів досі не вирішено, хоча Верховна Рада мала ухвалити рішення щодо них іще до 1 листопада ц.р. Не виконується Державна цільова програма популяризації вітчизняної кни­говидавничої продукції на 2009—2012 роки, розроблена Держ­комтелерадіо…

До речі, хоча Державний комітет телебачення і радіомовлення України робить для вітчизняної книжки багато позитивного (той-таки пільговий режим оподаткування), видавнича справа губиться у цій структурі. Звісно, для ефективного вирішення «книжкових» проблем потрібне об’єднання зусиль усіх органів державної влади, але у галузі має бути господар, окремий центральний орган виконавчої влади — Держкомвидав. Та ідея його створення подобається не всім.

Півтора року тому Українська асоціація видавців та книгорозпов­сюджувачів виступила з ініціати­вою створення Державного комітету у справах видавництва та мов­ної політики. Пропозицію було розглянуто на відкритому засіданні Національної ради з питань культури і духовності 30 травня 2007 року, її підтримав пре­зидент України. Проте відпо­відне розпорядження, яке надійшло до Кабміну торік 15 червня, проігнорували як минулий, так і теперішній уряди.

Аж ось 3 жовтня ц.р. до Ка­бінету міністрів надійшов лист від міністра культури і туризму Ук­раїни Василя Вовкуна, у якому він запропонував віце-пре­м’єр-міністрові Івану Васюнику передати книговидавничу галузь зі сфери управління Держкомтелерадіо до Мінкультури. При цьому спитати думку безпосередньо зацікавлених людей — видавців, поліграфістів, книготорговців, відомчих науковців — ніхто не потурбувався.

Треба сказати, до 1963 року Міністерство культури УРСР таки керувало видавничою справою. Але які вигоди дасть перепідпорядкування нині? Заступ­ник міністра Ольга Бенч пояснила, що Мінкультури… краще поповнюватиме бібліотечні фонди. Це при тому, що в нашій країні до публічних бібліотек надходить 1% від загального випуску літератури. Було б, як в Америці, — 35% — мали б про що говорити… 73 з 76 присутніх на зустрічі керівників видавництв, поліграфічних підприємств, відомчих наукових установ та публічних бібліотек визнали передачу галузі недоцільною.

Заради справедливості зазначимо: далеко не всі проблеми української книги пов’язані з відсутністю належної уваги до галузі з боку держави. У світі — тій його частині, з якою ми хочемо себе ототожнювати, — книга є рин­ковим товаром. Втім, нарікати на «відсутність дистриб’ютор­ської мережі» шановним видавцям видається перспективнішим, аніж шукати інших шляхів, які завдають клопоту, але є цілком реальними. Нинішній «Медвін» це підтвердив. Здавалося б, ярма­рок — місце налагодження ділових стосунків, тут є можливість домовитися про співробітництво взагалі чи про окрему оборудку. І цих охочих домовитися — дрібних оптовиків із повітових містечок, які ходили від стенду до стенду, було на «Медвіні» немало. Не всі вони знайшли розуміння. Бо у багатьох ятках сиділи дівчатка-продавці, які на елементарне прохання про прайс лише злякано розширювали гарні очі, а нікого адекватнішого у межах досяжності не знаходилося. Видавці, які втратили цих клієнтів, мабуть, не відчувають себе обділеними — їм цікавіше боротися за держзакупівлі, ніж мати справу з «мішочниками», яким байдуже, що продавати — книги чи дамські колготки. Адже книга — це Місія, Політика, Духовність, тобто будь-що, тільки не мерзенний бізнес. То чи варто впадати у розпач з приводу відсутності ринку?

…Серед розмаїття друкованої продукції на ярмарку скромно примостилися два стенди, де читачеві ненав’язливо доводили переваги електронних книжок. Подумалося: а може, ще з десяток років — і книжкові виставки перетворяться на конкурси електронного обладнання для якомога комфортнішого споживання літератури у текстових та аудіоформатах? І прийдешнє покоління збайдужіє до відчуття кайфу від запаху свіжовидрукуваної книжки, доторку пальців до товстого шорсткого паперу, злагодженого танцю малюнків і тексту на прямокутному майданчику аркушів… А може, побачимо роздвоєння шляхів книжної культури: поряд із масовим електронним споживанням текстів існуватиме елітарне паперове — для естетів? І це буде класно. Не класно буде тільки в тому разі, якщо література — у будь-якому форматі — остаточно втратить свого споживача.