ЧАРІВНИК НИТКИ

На початку року, що супроводжується зазвичай святковою метушнею, в галереї «Дім Миколи» за підсумками семінарів-пленерів «Історія та практика фарбування рослинними барвниками» експонувалася міжнародна текстильна виставка. Упродовж двох років у Бахчисараї було проведено чотири таких практикуми. Організатори ставили перед собою завдання цілком відтворити давні екологічно чисті технології фарбування, що на сьогодні є складовою культури виробництва елітної продукції в розвинених країнах. Значний діапазон художніх стилів, матеріалів і техніки продемонстрував широкі можливості використання рослинних барвників. Біля витоків цієї ідеї стояв татарський художник Мамут Чурлу.

«Якби скласти фотокадри, що робилися б з однієї точки ландшафту систематично протягом століть, — то вийшов би пейзаж, який відповідає моїй картині». Так охарактеризував свій живопис Мамут Чурлу. Та в цій самій фразі закладено глибший зміст, що визначає філософське, по-східному спокійне, відсторонено-споглядальне ставлення до світу, де кроки в історії, як пласти мудрості і досвіду, намотуються на колесо життя.

Повернувшись 1989 року на землю своїх предків, сповнений радості від зіткнення з історичною батьківщиною, митець одразу відчув і гірке почуття ворожості з боку місцевої влади до репатріантів. У 1992 році він організував Кримськотатарську національну галерею, а згодом — Асоціацію кримськотатарських художників.

Поставивши перед собою досить складне, але благородне завдання відродити і розвинути кримськотатарські ткацтво і вишивку, Мамут Чурлу по крихтах збирає і відновлює ще, здавалося б, не вельми давно перервану традицію. У буквальному значенні слова він плете ниточку, що з’єднує дуже хитке минуле із сьогоденням, і, що вельми важливо, намагаючись забезпечити йому майбутнє.

Адже на землі степового Криму після п’ятдесятирічного періоду депортації поверталися здебільшого діти й онуки насильно вивезених татар, і, природно, порушена культура устояного сторіччями побуту і звичаїв була знівечена і викривлена. «Депортація знищила чимало, була порушена традиція. Все загинуло», — з трепетом в голосі скаже Мамут.

Мамут Чурлу народився 1946 року у Фергані, куди за кілька років до цього були депортовані його батьки. В дитячих спогадах сусідять постійне відчуття голоду, гра на фортепіано, а також читання. У 30 років, після закінчення Новосибірської консерваторії, він стає студентом Ферганського училища мистецтв, особливо захопившись ткацтвом. Багато їздив з експедиціями Ташкентського інституту мистецтвознавства, де в польових дослідженнях відкрив для себе унікальний середньоазіатський орнамент, що дає величезні можливості для імпровізації.

Беручи участь в експедиціях, не випускаючи фотоапарат із рук, він зібрав документальні свідчення (понад 2000 слайдів) уцілілих татарських і середньоазіатських тканих і вишиваних виробів. Згодом Мамут починає збирати власну колекцію: тюбетейки, феси (жіночі шапочки), марами (шалі-покривала), пояси, кисети для тютюну, футляри для Коранів, взуття, іграшки. Ця колекція пам’яток стала відправною точкою у вивченні татарської традиції ткацтва, а також потужним творчим імпульсом.

Татарське мистецтво він назве «величезною, таємничою, нікому не відомою країною». І зробить, здавалося б, прості, але дуже важливі висновки про те, що в народному мистецтві є талановите, вражаюче, а є посереднє, і потрібно вміти шукати, диференціювати і завжди бути готовим щось знайти.

По суті, такий погляд на народне мистецтво більш гнучкий і мобільний порівняно з поглядом на українське народне мистецтво, що укоренився в офіційному мистецтвознавстві, де об’єкт дослідження розглядається переважно з погляду примату колективної свідомості у творчості. І це судження, обслуговуючи середній ешелон народного мистецтва, автоматично відкидає таланти, що випадають із табору «колективної свідомості» через свою унікальність.

Шлях Мамута-митця, часто звивистий, приводив до надзвичайних людей. Йому пощастило зустрітися з Зуліхою Бекіровою, єдиною кримськотатарською майстринею, яка вижила й у
30-х роках, — залишивши євпаторійську артіль, переїхала до Москви. Вона зберігала в «чистому вигляді» традицію і технологію татарської вишивки, в якій ще в ХХ сторіччі використовувалися прийоми двостороннього гаптування і які нині через їхню технологічну складність уже не зустрінеш.

Чимало дало знайомство з Євгенією Федорович, за походженням петербурзькою дворянкою, яка довгий час жила у Ташкенті. Як кандидат хімічних наук вона доклала багато зусиль для відновлення традицій і рецептур давніх прийомів фарбування тканин, історія їх іде в глиб тисячоліть. Адже в другій половині ХІХ сторіччя повсюдно стали використовувати досить грубі анілінові барвники, що знищували устояну колірну гаму, переводячи естетику народного мистецтва в розряд побутового кітчу. У неї Мамут освоював рецепти «гуманного», екологічно чистого і дивовижно тонкого в колірному плані фарбування, бо природні барвники дають велику кількість відтінків у стійких і довговічних фарбах, якщо грамотно використовувати їхні технологічні властивості.

У 1681 році російські посли В.Тяпкін і Н.Зотов, які прибули до кримського хана Мурад-Гірея, вперше описали одяг та орнаменти з Бахчисарайського палацу. Велика етнографічна експедиція по вивченню життя кримських татар відбулася 1924 року. Через сімдесят років Мамут Чурлу проведе свою експедицію в степовому Криму і відкриє досі невідомий, у дуже локальному варіанті татарський кілім — безворсовий килим, що якимсь дивом вцілів.

Лише в татар зберігся горизонтальний верстат — тез’я, для виготовлення кілімів, що тчуться вузькими смугами, а потім зшиваються. Архаїчність цього прийому очевидна. Орнамент татарського кіліма суто геометричний і неймовірним чином перегукується з гуцульським. За припущеннями Мамута, розвиненіший у татар вид вишивки на рушниках міг слугувати поштовхом для розвитку ткацтва кілімів. Саме на їхній основі він розробляв технічні шаблони, які, варіюючись на нюансах колірних тонів і форм, створювали величезну кількість зразків.

1996 року йому вдалося відродити цей вид народної творчості, зумівши залучити до роботи над проектом шістдесят майстринь. Пройшли виставки в Сімферополі і Ризі. Але, на превеликий жаль, ця тендітна стеблинка татарської творчості, яку з таким трудом ростив Мамут, на очах знову припиняє своє існування. Залишилися працювати лише дві майстрині. Не стривожило це Бахчисарайський музей, який, за словами митця, згодний приймати лише подарунки, абсолютно не маючи можливості здійснювати закупівельну діяльність.

Здорову, оптимістичну основу народного мистецтва Мамут намагається тонко і гармонійно «вплести» у сучасну моду. Його вишиті шалі, шапочки, ткані сумки — приклад чудового поєднання традиції, яка реально дихає і живе, з естетикою та дизайном нашого часу.

Цей поки що одиничний досвід мимоволі підштовхує до думки: чому ж українське народне мистецтво, яке здебільшого оселилося в музейних вітринах, практично не використовується і не перетворюється в сучасних реаліях? Чи не стаємо ми свідками того, як жива субстанція набуває дедалі більш анахронічних і раритетних ознак? Чи не занадто догматично ми ставимося до традиції?