Борис Михайлов візуалізує тотальну брехливість політиків

09 червня, 2017, 17:42 Роздрукувати Bипуск № 22, 10 червня-16 червня 2017р.
Відправити
Відправити

Венеційська бієнале-2017 триватиме до 26 листопада. Цього разу в ракурсі нотаток з місця події - тематика національних павільйонів і паралельних проектів.

Борис Михайлов візуалізує тотальну брехливість політиків
Інсталяція Ібрагіма Махами. Проект Future Generation Art Prize © PinchukArtCentre

Венеційська бієнале-2017 триватиме до 26 листопада. Цього разу в ракурсі нотаток з місця події - тематика національних павільйонів і паралельних проектів.

Тематика 57-ї Венеційської бієнале, всупереч запропонованому її куратором Крістін Марсель гаслу "Хай живе живе мистецтво!", у більшості зосереджена не на художній проблематиці. Як і в розбалансованому кризою універсальних цінностей світі, на виставці проявилася тенденція до окремості, бажання висловитися тільки від свого імені, позначити власний кут зору, навіть говорячи про загальнолюдське.

Ніби по завершенні платного курсу коучингу, де кожен поспішає довести спроможність, переконуючи себе, що отриманий диплом - папірець, який не просто коштував грошей.

Вхід у павільйон США перетворено на зону, що нагадує занедбаний довгобуд. Купи щебінки й усілякого сміття: пластикових стаканчиків, паперового посуду. Всередині - інсталяція Марка Бредфорда "Завтра - новий день". Павільйон захаращено конструкціями з розплавлених автопокришок, що розповзаються й утруднюють прохід глядачам. Так автор, гей-афроамериканець, скаржиться на складнощі, з якими доводиться зіштовхуватися в сучасному світі тим, хто не такий, як усі. Але, коли ми згадаємо масштаб боротьби за права ЛГБТ, яку проводила адміністрація президента Барака Обами, - метафора не переконує. Як нескінченні київські виставки, присвячені проблемам Донбасу, створені людьми, котрі ніколи там не жили й не цікавилися регіоном до війни.

Згадати Донбас тут хочеться й з іншої причини. Американський проект навіює думки про запустіння промислових центрів, таких як Детройт. Його саме тепер намагаються джентрифікувати, закликаючи художників та решту творчої публіки. Житло дешеве, мовляв, приїжджай і твори, роби депресивну територію привабливою для хіпстерів. Щоб туди прийшов "Старбакс", щоб не переривався кругообіг споживання. Процес, апробований у Нью-Йорку, який перетворив Бруклін із занепалого району на модний центр: більш забезпечена публіка витісняє тих, хто убожіє, створюючи ілюзію соціального поліпшення.

Північнокорейський сувенір з інсталяції Лі Вана. Павільйон Південної Кореї
Північнокорейський сувенір з інсталяції Лі Вана. Павільйон Південної Кореї
Костянтин Дорошенко

"Проблеми Кореї - проблеми всієї Азії", - заявляє куратор північнокорейського павільйону Лі Де Хен на його відкритті. І це не перебільшення. Азійсько-Тихоокеанський регіон розділений протистоянням, що залишилося у спадок із часів холодної війни. Китай суперничає зі США за економічне й політичне домінування, робить усе, аби витіснити головного американського союзника, Японію, з інтеграційних процесів. Корейський півострів розділяють два режими - тоталітарно-комуністичного й ліберального штибу як рудимент біполярного світу. Ця, на перший погляд, контрастна політична картина розкриває єдину проблематику всього конфуціанського світу. Ієрархія, держава - основа конфуціанської цивілізації й менталітету.

Правитель тут - верхова точка і стрижень не тільки соціального організму, а й особистісної самоідентифікації. Конфуціанець передусім - батько, службовець, сановник, і лише потім - персона.

Тому в'їзд Мао в Пекін було обставлено як повернення імператора - з корогвами, портретами та іншими церемоніальними атрибутами. Тому з такою легкістю більшовицький вождизм розцвів на конфуціанському ґрунті. У північнокорейських реаліях "великий вождь" - теоретично обґрунтоване поняття, а не вияв культу конкретної особи.

Бюст президента Північної Кореї Ро Му Хена з інсталяції Лі Вана. Павільйон Південної Кореї
Бюст президента Північної Кореї Ро Му Хена з інсталяції Лі Вана. Павільйон Південної Кореї
Костянтин Дорошенко

Згідно з чучхе, вченням Кім Ір Сена, суб'єкт революції - суспільно-політичний організм, що складається з вождя, партії та мас. Вождь у ньому не просто особистість, а соціальний мозок - центр ідеології, керівництва і єдності. Його роль у функціонуванні соціуму цементуюча. Сеппуку, які вершили японські самураї після капітуляції Японії, шо позбавила імператора священного статусу (останнім стало публічне самогубство письменника Юкіо Місіми аж 1970-го), ненависть і зневага в Південній Кореї та на Тайвані до президентів, котрі залишали свій пост не внаслідок фізичної смерті, а з корупційними скандалами й тюремними ув'язненнями недавніх правителів, - вияв усе того ж конфуціанського ставлення.

Глава держави має бути батьком. Західні демократичні принципи, давно прийняті формально на Далекому Сході, входять у резонанс із тисячолітнім світоглядом.

Інсталяція Лі Вана "Пан К. і колекція корейської історії" ілюструє весь цей гордіїв вузол на прикладі життя однієї людини. Уздовж стін павільйону в хронологічному порядку розміщено дрібні артефакти - сімейні фотографії, громадянські документи, вимпели, дипломи, газетні й журнальні вирізки, сувеніри, предмети інтер'єру за період від окупації Кореї Японією до наших днів.

У цих незначних речах, що не мають жодної, крім особистої, цінності, розкривається вся новітня історія півострова. Війни, репресії, пропаганда й міфи, гордість, розвінчана через роки, успіхи й досягнення, які потім доводилося приховувати, погляди, які доводилося переглядати. Безстороннє сприйняття власної історії, в якій південнокорейські президенти виявлялися інакше, ніж династія Кімів, але теж деструктивними для єдності народу, в якій знайшлося місце і перемогам, і розчаруванням, і провалам, незалежно від забарвлення режимів, - добрий урок для українських діячів культури, та й суспільства загалом, що зберігають чорно-біле ставлення до минулого. Лише міняючи кольори місцями.

Павільйон України цього разу організували навколо імені художника зі світовим ім'ям у сучасному мистецтві - мешканця Німеччини, уродженця Харкова Бориса Михайлова. Проектом "Парламент" він візуалізує тотальну брехливість політиків, їхні марнослів'я й відірваність від проблем соціуму. Виступи парламентаріїв Михайлов сфотографував із телеекрана з навмисними перешкодами, так, що зображення розпадається, стає документацією сигналу, що не піддається розшифруванню. До проекту також залучено німецького фотографа Юргена Теллера та молодих українських художників і дизайнерів.

Борис Михайлов
Борис Михайлов
racnamagazine.it

Усім їм куратори дали завдання відреагувати на те, що зробив Михайлов. Тобто, по суті, йшлося не про взаємодію, а про таке собі віддання честі, написання умовного твору на славу метра. Теллеру це зробити було нескладно, - як учасник спільних проектів і приятель Бориса, він був радий знімати його з дружиною в їхній квартирі, те, як вони їдять червону ікру й по-богемному розслабляються. І був дизайнером каталогу, що виглядає цікавіше, ніж увесь проект. Крім неформальних фотографій, каталог повен текстів, у яких Теллер, куратори та інші співчуваючі розсипаються в компліментах Михайлову, освідчуються йому в любові, наводять милі спогади про спільні пиятики й спільних арт-дилерів.

Експозицію, в якій ріденько розвішано фотороботи Михайлова, оглянути можна за 10 хвилин. Проекти молодих українських художників невиразні й непомітні. Якщо захотіти, у всьому цьому можна розгледіти певний нонконформізм: на цій виставці немає місця, на тлі якого захотілося б зробити селфі. Але висновок напрошується інший.

Хоча визнання своїми діячів мистецтва, котрих життя розлучило з Україною, - явище стратегічно правильне й довгоочікуване, ми маємо відучуватися від пієтету стосовно як метрів, так і іноземців. Художник - не автомат з виробництва шедеврів, західний куратор не обов'язково кращий за українського. Не засвоївши цього, ми з крайнощів шароварщини потрапляємо в потьомкінське село. Коли не на шаховий турнір Остапа Бендера.

Що ініційоване Україною може звучати як міжнародне, показала у Венеції виставка за результатами конкурсу Future Generation Art Prize. Раз на два роки її проводить серед молодих художників світу PinchukАrtСentre. Проект неодноразово й справедливо критикували за формалізм, за те, що номінантів там обирають, виходячи передусім із їхніх резюме, а не з власне проектів.

Та й що самі проекти форматують, аби вони станцювалися експозиційно. Але нинішнього року виставка в палаццо Контаріні Поліньяк на тлі понурої монотонності головного проекту бієнале й на контрасті з самозацикленістю більшості національних павільйонів виявляється однією з найбільш захоплюючих і цілісних. Куратор Бйорн Гельдхоф уміє мислити простором. Таке мислення в сучасному мистецтві - не менш значуща складова висловлення, ніж роботи художників. Агресивні, масштабні, насичені значеннями об'єкти він вписав у зів'ялі аристократичні інтер'єри, створюючи живу драматургію.

Пласти чорнозему - інсталяція Дінео Сеше Бопапе з ПАР - розкроїли камінний зал просторовим супрематизмом. Їхній ритм і геометрія в комбінації з деталями історичного інтер'єру обертаються новим бароко, з властивою цьому стилю есхатологічною образністю, надмірністю - але вже не янголів, алегоричних постатей і дрібничок, а модулів, якими назавжди перетворив світ киянин Казимир Малевич.

Як і Борис Михайлов, тему політичної безвідповідальності й викривлення інформаційного сигналу порушує туркеня Аслі Чавушоглу. Її висловлення теж просте, але провокує до взаємодії. Це стопки створеної нею газети, заповненої фейковими новинами та всілякою футурологією. Крім інтерактивності (відвідувач може забрати газету, що її як таблоїд безплатно роздають біля метро в різних столицях світу), тут цікавий синтез мистецтв, поєднання інсталяції та публіцистики. Прийом не новий, однак у цьому випадку - іронічний. Зазвичай газети в художніх проектах містять філософствування або маніфести.

Як криголам в урочисте царство Снігової Королеви, вторгається в елегантність блакитного залу прийомів палаццо об'єкт Ібрагіма Махами з Гани: конструкція зі знаряддя чистильників взуття, банок вакси, ящиків, уламків металу. Світ вивіреної дорогої вишуканості пенетрирує її неминучий супутник - зубожіння, безвихідна скнарість. Здавалося б, експозиція Крістін Марсель цього року повна концептуальних інсталяцій зі сміття. Але вони залишають байдужими. Твір же Махами звучить чітко, монументально - за рахунок просторового рішення.

У Києві його інсталяція, втиснута в невелике приміщення, нависала над глядачем, пригнічувала його, як грандіозні храми минулого, що обертали людину на комашку перед величчю релігії. Але ж нинішня релігія - споживання, іконографією якого може бути тільки сміття. У Венеції твір розкриває інші відтінки смислу: світ розкоші приречений на стагнацію, він убожіє, розмивається, тане на очах, як сходи венеційських палаців, що прямують у води лагуни.

Дедалі глибша прірва між багатими та бідними перетворює капіталізм на уробороса, який заковтує власний хвіст. Коли людина втрачає кошти, вона більше не може брати участь у споживанні. Ринки стагнують, і той, хто вчора отримував надприбутки на виробництві й спекуляції, залишається з ресурсами, які ні на що обміняти. У Давосі ще не один рік шукатимуть способу зупинити ці метастази. Ми ж можемо нині милуватися їхньою величною метафорою у Венеції.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК