БЕЗЛІЧ ЛИКІВ ВЕРДІ

Столичне театрально-концертне життя набирає певної багатомірності. Водночас із широко розрекламованим багатоденним фестивалем «Ave Verdi!», присвяченим 100-річчю з дня смерті великого італійського композитора, в Національній опері у Києві пройшов й інший «Ave Verdi!». Значно менш галасливий (за медіа-підтримкою), але аж ніяк не менше значимий для культурного життя міста концерт у Колонному залі Національної філармонії. Жанр ювілейного філармонічного вечора його організатори визначили як «літературно-музична композиція». І це відразу ж насторожувало: в уяві виникали піонерські «монтажі». Свідомість догідливо витягла з глибин пам’яті заяложені штампи — і система очікувань миттєво сформувалася, ожививши культпросвітжахи шкільного дитинства. Ювілей композитора? Літературно-музична композиція? Усе ясно — буде вступне слово, що вихвалятиме досягнення ювіляра, розповідатиме про подробиці «творчої біографії» та події особистого життя, а потім — як шаруватий пиріг: фрагменти відомих творів упереміш із літературно-розмовними вставками про те саме — «творча біографія» й «особисте життя»...

На перший погляд, очікування справдилися. Усе було саме так. Закони жанру — річ уперта і, мабуть, нездоланна. Утім, хто сказав, що закони ці — погані? І яким було реальне наповнення передбачуваних композиційно-драматургічних блоків?

Ювілейний концерт починався, як і належить вечору театрального композитора, «з вішалки». У фойє філармонії було виставлено ескізи декорацій до вердіївських опер і експонувалися костюми, створені унікальним театральним художником — Марією Левитською (до речі, висунутою нинішнього року на здобуття Національної премії ім. Т.Шевченка).

А сама літературно-музична композиція вирізнялася динамізмом і драматургічною продуманістю. Скласти композиційно струнку «збірну солянку» з фрагментів дуже непросто. Завдання ускладнюється й тим, що музика Верді — «на слуху» — і будь-яка фальш (не виконавча, а режисерська — емоційна невиправданість, необережна натяжка) відразу ж зруйнує вибудовувану стараннями багатьох споруду, зведе нанівець усі зусилля диригента, оркестру, хору, солістів.

Філармонійний «Ave Verdi!» всього цього щасливо уникнув. Коректна, ненав’язлива композиція (автор і режисер-постановник — Володимир Лукашов) відвела роль головного героя безсмертній вердіївській музиці. Словесні коментарі були лаконічні й доречні (фрагменти з листів Верді читав Олексій Богданович). І, певна річ, як і заведено в італійській опері, якій Верді віддав своє життя, панувало в залі мистецтво чудового співу — бельканто. Ольга Микитенко (сопрано), Анжела Швачка (мецо), Тарас Штонда (бас), які виступили з найвідомішими аріями — Аїди (з однойменної опери), Еболі й короля Філіппа (з «Дона Карлоса»), Віолетти (з «Травіати»), своїм співом зробили б честь будь-якому театру. До речі, і філармонічний під’їзд, і зал філармонії нагадували про оперні тріумфи в «Ла Скала» чи «Гранд-опера». Я сама була свідком того, як посол Італії не могла проштовхатися крізь щільні ряди оперних фанатів. І, ясна річ, після найбільш вдалих номерів слухачі шаленіли, накриваючи своїх кумирів шквалом оплесків.

На жаль, висока планка виявилася не під силу тенорам. Не знаю, що це — «кліматичний казус», результат похолодання, який позначився на вокальній формі співаків (чомусь саме тенори виявилися найуразливішими), чи свідчення кризи з голосами цього типу в Києві?

Утім, не будемо про сумне. І симфонічний оркестр Національної філармонії під керівництвом Миколи Дядюри, і капела «Думка», очолювана Євгеном Савчуком, були на висоті. Верді у філармонії вшановували так, як він того заслуговує.