14 ГРУДНЯ ПРО ТЕНДІТНІСТЬ СЛОНОВОЇ КІСТКИ

Костянтин Паустовський 1937 року опублікував невеликий нарис про Оскара Уайльда. Про те, як «гордовитий чоловік, занурений у книжки та споглядання прекрасних речей», лише потрапивши до в’язниці, «вперше в житті дізнався, що означає товаришування». Про те, що помер він у злиднях, у вигнанні, забутий друзями, і «за його труною йшли лише бідняки кварталу, в якому він жив».

Костянтин Георгійович хотів показати, як страждання можуть наповнити новим сенсом існування людини, і, вірний своєму творчому методу, частково романтизував останні роки життя Уайльда та ще додав йому похмурих тонів. А воно й без того було безрадісне.

Налагоджене життя Уайльда захиталося 1894 року, коли один із приятелів його коханця, молодого лорда Дугласа — чудового Бозі, — якимось чином заволодів листами Уайльда до Дугласа. Щоб уникнути шантажу, Уайльд викупив їх. Але листів було багато, і деякі потрапили до рук батька Дугласа, маркіза Квінсберрі. Серед них виявився й той (згодом він став знаменитим), у якому Уайльд порівнював Альфреда Дугласа з Гіацинтом: «Твоя виткана з тонкого золота душа мандрує між пристрастю й поезією».

Квінсберрі щось підозрював і раніше. Тривожилася й мати Альфреда. У жовтні 1892-го вона запросила Уайльда з дружиною до себе в Брекнелл, аби поговорити з ним про сина. Але розмови не вийшло: леді Квінсберрі нервувалася, плутано й незрозуміло говорила щось повчальне, а закоханий Уайльд міг лише всміхатися у відповідь на її застереження. Трохи згодом рисами й характером леді Квінсберрі він наділив добропорядну і деспотичну матір із комедії «Як важливо бути серйозним». А щоб не залишалося жодних сумнівів, Уайльд дав героїні ім’я леді Брекнелл.

Прочитавши листа Уайльда до сина, маркіз Квінсберрі розлютився, написав коротку записку й залишив її в клубі для «Оскара Уайльда — позера й содоміта». Прочитавши ці рядки, Уайльд зрозумів, що на нього чекає. Того ж таки дня він написав Роберту Россу, своєму давньому, чи не найдавнішому другові й першому коханцеві: «Нині я не бачу іншого виходу, крім як порушити кримінальне переслідування. Ця людина, схоже, занапастила все моє життя. Башту зі слонової кістки атаковано низькою твариною. Життя моє вихлюпнуте в пісок».

Ще під час процесу проти Квінсберрі друзі радили Уайльду відкликати позов і негайно емігрувати. Але він вирішив довести справу до кінця. Події розвивалися бурхливо: спочатку суд виправдав Квінсберрі, а слідом, за примушення до содомії, було порушено справу проти Уайльда. Він захищався емоційно і яскраво. Коли прокурор попросив уточнити, що це за любов, «яка не наважується назвати своє ім’я», Уайльд вибухнув полум’яною промовою. У ній спалахували імена Платона, Давида, Мікеланджело, Шекспіра...

Суд присяжних відмовився винести вирок за цією справою. Суддя призначив нові слухання, і в травні 1895 року Оскара Уайльда засудили на максимальний термін, який передбачався за порушення моральності, — до двох років каторжних робіт. Під час ухвали вироку суддя не приховував своєї позиції: «На мою думку, це покарання занадто м’яке за все вчинене цією людиною».

Уайльд залишив Англію через кілька днів після виходу з в’язниці. Він вирушив до Франції й більше ніколи не повертався. У нього не залишилося нічого: його позбавили майна, його будинок, колекції картин, порцеляну та книжки розпродали, дружина й сини змінили прізвище. Він і сам намагався не користуватися своїм ім’ям. Зупиняючись у готелях, називав себе Себастьяном Мельмотом, а «Баладу Рединзької в’язниці», опубліковану в 1898 р., підписав тюремним номером С.3.3.

Уайльд справді провів останні роки життя в злиднях. «Страждання можна, мабуть, навіть слід терпіти, — писав він Андре Жіду, — але бідність, злидні — ось що страшно. Це плямує душу». Утім, його злидні дуже відрізнялися від того, що уявляв собі Паустовський. Уайльд багато їздив Європою, зупинявся в Італії, у Швейцарії, довго жив у Франції. Його не можна було залишати самого — він тяжко хворів — і поруч із ним весь час були друзі.

14 грудня 1900 року, через два тижні після смерті Уайльда, Роберт Росс надіслав із Парижа листа Мору Ейді, літератору і перекладачеві Ібсена. У ньому Росс докладно розповідав про останні місяці життя письменника, про його смерть, свідком якої став, і про те, що було після неї. Зокрема, про довгі й неприємні перемовини з французькими чиновниками та поліцією — Уайльд жив у готелі під ім’ям Себастьяна Мельмота, тобто під вигаданим ім’ям, що було заборонено.

Росс хотів, аби похорон пройшов без метушні, і не розсилав запрошень. Приїхав Бозі, ще кілька друзів. Скрупульозні журналісти нарахували лише 56 чоловік. Бідняків «того кварталу, в якому він жив», ніхто не помітив.