"Выстреливший" законопроект

7 мая, 2015, 17:42 Распечатать

Несмотря на неоднозначную и даже временами неадекватную реакцию европейских ученых и польских политиков на так называемый "закон об УПА", диалог о примирении между украинцами и поляками получит новый стимул.

Так звані "законопроекти чистого четверга", котрі були ухвалені Верховною Радою України 9 квітня (якраз у четвер перед православною Паскою – звідси й назва), направлені на підпис до Президента України. Одним із них, котрий набув найбільшого розголосу й переполоху, виявився законопроект "Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті", котрий отримав неофіційну назву "закон про УПА". Закон цей наробив переполоху і в польському політикумі, і в середовищі деяких західних вчених. Останні побачили в ньому передусім загрозу своєму праву робити критичні дослідження й висновки щодо діяльності українського незалежницького підпілля.

Однак, судячи з реакції високопоставлених представників польських правлячих кіл, далекосяжних негативних наслідків для українсько-польських стосунків від ухвалення Верховною Радою цього закону, навряд чи варто очікувати. Навіть навпаки: думки, висловлені представниками найвищого ешелону польської влади про необхідність критичного погляду на історію, і позиція українських істориків, котрих можна вважати ідеологами "закону про УПА", цілком співзвучні. Не обмежує цей законопроект і польоту критичної західноєвропейської – і не тільки – історичної думки. Не йдеться і про згортання українсько-польського діалогу…

Про бідних істориків слово замовим…

Таке враження, що ніхто з тих, кого цей законопроект перестрашив, толком його не читав (або читав у поганому перекладі). Ані група західних інтелектуалів, котра наприкінці квітня направила до Петра Порошенка листа з проханням не підписувати закони "про декомунізацію" і "про УПА". Ані відомий німецький політолог Андреас Умланд, котрий щойно по ухваленню цього законопроекту заговорив про спробу "прикрити ОУН-УПА від критики (sheltering of the OUN/UPA from critique). Ані шведський історик Пер Рудлінг, який у Facebook-спільноті Historians.in.ua всерйоз цікавився, чи не будуть в Україні переслідувані його праці.

Всі їхні критичні зауваження стосуються переважно пункту 1 статті 6 цього законопроекту. Дослівно він містить наступне: "Громадяни України, іноземці, а також особи без громадянства, які публічно проявляють зневажливе ставлення до осіб, зазначених у статті 1 даного Закону, перешкоджають реалізації прав борців за незалежність України у XX столітті несуть відповідальність відповідно до чинного законодавства України".

Під "зневажливе ставлення" однак явно не підпадають критичні оцінки постатей чи подій українського визвольного руху (до речі, це стосується не лише УПА). До Умланда, Рудлінга чи Джона-Пола Химки, як і до будь-кого іншого з дослідників, можуть бути претензії щодо наукової добросовісності, але то вже питання не права, а дослідницької етики. Вердикти тут має виносити виключно наукова спільнота і споживачі інтелектуальної продукції, а не судді й прокурори, і тим більше – не політики.

Науковці – люди раціональні. Наведена норма законопроекту абсолютно не заважає історику, філософу, політологу чи журналісту розглядати ті чи інші дії чи постаті діячів українського визвольного руху з суто раціоналістичних позицій. Тобто досліджувати їх і робити висновки на предмет виправданості, ефективності, доцільності, сенсу – зрештою, просто відповідності суто обивательському здоровому глузду: чи варто було, наприклад, Директорії або ОУН вдаватися до того чи іншого кроку, чи не варто? Чого від нього було більше – користі чи шкоди?

З цього погляду автор цих рядків може, приміром, стверджувати, що вбивство бойовиками реабілітованої згаданим вище законопроектом Української військової організації (УВО) Сидора Твердохліба – поета-"младомузівця", першого перекладача творів Тараса Шевченка на німецьку мову – було недоцільним і безглуздим. Бо ж за що? – тільки через те, що він збирався брати участь у виборах до сейму міжвоєнної Польщі аби – до речі! – захищати з трибуни польського парламенту права українців? Існує, між іншим, версія, що Твердохліб напередодні виборів узгодив свої дії з керівництвом УВО, але в підсумку став жертвою тих, хто все одно був проти його намірів.

Або, приміром, чи був якийсь сенс у вбивстві директора єдиної у Львові української гімназії Івана Бабія, котрий старався пригасити занадто демонстративну активність "молодіжки" ОУН у ввіреному йому навчальному закладі? – та й то лише тому, що гімназія й без того перебувала на волосок від закриття польською владою.

Або навіщо було ОУН у міжвоєнній Польщі гризтися з іншими незалежницькими українськими організаціями й об'єднаннями, передусім із легальними (як наприклад, УНДО)? Невже для того, аби потім гарячково скликати їх усіх в Українську головну визвольну раду (УГВР), коли справа вже була, щиро кажучи, завалена?

Не кажучи вже про братовбивче польсько-українське протистояння на Волині, коли спроба УПА радикально вирішити "польське питання" обернулася трагедією не лише для поляків, але й для українців – і не лише у "відплатних акціях" польського підпілля, але й у тому, що стосунки між двома нашими народами виявилися надовго отруєними.

Ані про "зневажливе ставлення", ані про "заперечення факту правомірності" (п. 2 ст. 6 "закону про УПА") визвольного руху, як читачі, напевно, помітили, в цих рядках не йдеться. Лише про те, що деякі речі можна було зробити по-іншому, а інші не варто й не сенс було робити взагалі, оскільки шкоди від того в підсумку виявилося більше, ніж користі. Говорити про це – не лише природне право, але й обов'язок кожного поважаючого себе дослідника.

Нарешті є речі, виправдання, схвалення чи визнання доцільності яких з будь-яких міркувань є, вдаючись до слів відомого українського історика Наталі Яковенко, "ознакою моральної глухоти". Претензії можуть бути хіба щодо вжитого в законопроекті слова "правомірність". Семантика цього слова (суджу як філолог, а не правник) означає, строго кажучи, відповідність тих чи інших дій існуючому правовому полю. Але коли і яка революція здійснювалася виключно в межах права? Хіба що якась "революція зверху". Наприклад, скасування кріпацтва. Насправді ж будь-яка нормальна революція – хоч би то повстання Спартака, хоч би Велика Французька – річ із формального боку абсолютно незаконна. Інша річ, що коли ті, чиї права порушуються, позбавлені або вичерпали можливості захистити їх у межах існуючого правового поля, а тим більше зазнають репресивного тиску держави – чи то своєї власної, чи то чужої – то кодифіковане право або не діє взагалі, або відходить на задній план. Важить натомість лише "право сильного" і "право переможця". І то ними ще треба вміло скористуватися.

До діалогу готові: історики і чиновники

З моменту ухвалення Верховною Радою законопроекту "Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті" українські прибічники двостороннього діалогу й примирення з Польщею опинилися перед нелегкою проблемою. Своїм друзям і колегам у Польщі вони тепер змушені пояснювати, що так званий "закон про УПА" не спрямований ані проти Польщі, ані проти поляків. Доводиться нагадувати, що поляки і на Майдані хоробро билися, і багато допомагали грошима й теплими речами, і опікувалися (та й досі опікуються) лікуванням наших майданівців, військовиків і добровольців. І що навіть найрадикальніші наші "праві" з "Свободи" чи "Правого сектору" ані під час Євромайдану, ані зараз не говорили й не говорять жодного поганого слова про Польщу й поляків.

З іншого боку, пояснювати доводиться – і то не лише польським співбесідникам, але й рівною мірою деяким нашим "затятим" патріотам – просту річ: визнання нами заслуг українського незалежницького підпілля у боротьбі за свободу України жодним чином не означає, що ми мусимо замовчувати – або "сором'язливо прикривати вишитими рушничками", як дотепно написало інтернет-видання "Депо.UA" – їхні злочини.

Нині, за умов війни з Росією, інтерес українців до історії повстанського руху часів Другої світової війни високий, як ніколи раніше. Однак відсутність у цьому антипольської складової (хоча українське націоналістичне підпілля й формувалося від початку як антипольське) помічають і сучасні польські політики. "Я відзначаю ознаки поширення культу крайніх націоналістичних діячів ОУН і УПА, – писав маршалок Сенату Польщі Богдан Борусевич (до речі, історик за освітою) у відповіді на пропозицію голови Ради Федерації Федеральних Зборів Росії Валентини Матвієнко спільно засудити спадщину учасників українського незалежницького руху. – В той же час дозволю собі зазначити, що цей культ рідко пов'язаний із підтримкою терористичних методів, використовуваних цими підрозділами, або схваленням здійснених ними убивств, у тому числі Волинської різанини".

Співзвучними цій позиції виявилися й заяви про формування у українців власної ідентичності й необхідність їхнього критичного підходу щодо власної історії, які звучали у виступах міністра закордонних справ Польщі Гжегожа Схетини (теж історика за освітою), в тому числі 23 квітня у польському сеймі.

Українці до такого підходу готові. Більш за те – він для них не є чимось таким, до чого треба звикати. За словами директора Інституту національної пам'яті, історика (а водночас і державного чиновника) Володимира В'ятровича, котрий вважається одним з ідеологів і теоретиків "законопроектів чистого четверга", "потрібно усвідомлювати, що УПА мала в своїй історії також факти, котрі були злочинами".

Ці слова прозвучали в інтерв'ю польсько-українському порталу PolUkr торік у листопаді – за майже п'ять місяців до ухвалення Верховною Радою тих законопроектів. "Але те ж саме, – додав пан В'ятрович у тому ж інтерв'ю, – було у випадку практично всіх збройних сил у часи Другої світової війни; злочинці перебували також і в шерегах Армії Крайової, американської армії, британської й багатьох інших. Однак ми не можемо стверджувати, що Армія Крайова була в цілому злочинною організацією, і так само не можна стверджувати, що УПА була в цілому злочинною".

Доречно нагадати, що буквально через кілька днів після згаданого інтерв'ю український і польський Інститути національної пам'яті досягли домовленості щодо відновлення співпраці. Згідно з цією домовленістю, вирішено створити спільну робочу групу істориків для дослідження українсько-польських стосунків у 1939-1947 рр., а також укласти спільну "Книгу пам'яті" жертв українсько-польського конфлікту в другій світової війни та за повоєнних років. Досягнута також домовленість про спільне дослідження Катинського злочину. Навряд чи це вдалося би, якби діячі українського ІНП обмежувалися суто апологетичними деклараціями.

"Фактор 10 травня"

Як і варто було очікувати, законопроект "Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність…" був зустрінутий у польському політикумі неоднозначно. Передусім через те, що голосування по ньому проводилося буквально через кілька хвилин після виступу в українському парламенті президента Польщі Броніслава Коморовського. І причому – практично за місяць до президентських виборів у Польщі, запланованих на 10 травня. Ця обставина, до речі, занепокоїла й українських журналістів – наприклад, досить гострою виявилася реакція інтернет-видання "ДеПо,UA", котре просто порадило українським політикам, скажімо так, спочатку думати, а потім щось робити.

Щоправда, як показують останні "зондажі" (дослідження громадської думки) в Польщі, передвиборчому рейтингу Броніслава Коморовського навряд чи щось серйозно загрожує.

За даними польського Інституту ринкових і суспільних досліджень (IBRiS) станом на 23 квітня (тобто вже після ухвалення Верховною Радою "закону про УПА"), чинного президента Польщі готові підтримати 42% поляків, які збираються взяти участь у голосуванні; його найближчий конкурент від партії "Право і справедливість" Анджей Дуда набирає 29%. Інше опитування, проведене агентством з вивчення громадської думки TNS Polska через два дні після "того самого" засідання Верховної Ради, вивело такі показники: 41% - за Броніслава Коморовського, 26% - за Анджея Дуду.

Бурхливу реакцію щодо "закону про УПА" продемонстрували політики з набагато нижчими рейтинговими показниками. "Може ще встановите у Варшаві перехрестя Бандери?", – заявив під час сеймових слухань доповіді Гжегожа Схетини з питань зовнішньої політики лідер "Союзу лівих демократів" Лєшек Міллер (35 місць у сеймі; кандидатка в президенти Магдалена Огурек набирає, за підрахунками IBRiS станом на 23 квітня, 2,6% виборців, за підрахунками TNS Polska – 5%). Радикальніше висловився позапарламентарний політик, кандидат на президента Януш Корвін-Мікке (3,5%, за рейтингом IBRiS і 3% за рейтингом TNS Polska), котрого в Польщі вважають відверто проросійським: "Якщо пан міністр говорить не звертати уваги на декларації українського парламенту, котрий визнає військових злочинців національними героями, це все одно що закликати в 1933 році не звертати уваги на декларації канцлера Гітлера".

Фракція консервативної партії "Право і справедливість" обійшла цю тему. Однак, за всієї критичної налаштованості щодо правлячої "Громадянської платформи", котру представляють і Броніслав Коморовський, і Гжегож Схетина, і маршалек Сенату Богдан Борусевич, її депутати закликали польське зовнішньополітичне відомство до суто прагматичних дій. По-перше – активізувати "східну політику", по-друге – домагатися, аби переговори щодо ситуації на сході Україні йшли за участю Польщі.

А незалежний депутат Збігнєв Гіжинський закликав розбудовувати вісь між Україною й Польщею за участю країн Балтії й Центральної Європи ("Міжмор'я"), посилаючись на концепцію Юзефа Пілсудського. Це мабуть було першим озвученням на політичному рівні цієї ідеї, котра досі не виходила за рамки середовища польських і українських інтелектуалів (24 квітня у Житомирі навіть відбулася ціла наукова конференція з питання "Міжмор'я").

Діалог триватиме

Виступаючи в сеймі з доповіддю про основи зовнішньої політики Польщі, Гжегож Схетина закликав не використовувати "суперечливий", за його словами, законопроект "про УПА" у політичній боротьбі. Зазначимо, що партія "Громадянська платформа", до якої належать і президент, і маршалек Сенату, і голова зовнішньополітичного відомства, нині піддається жорсткій критиці, передусім з боку головного політичного конкурента – партії "Право і справедливість". Відтак можна пояснювати заклик Гжегожа Схетини суто внутрішньополітичною боротьбою в Польщі. Проте в ньому можна узріти, по мінімуму, сигнал до виведення у перспективі "хворобливих" тем українсько-польських стосунків за межі політики; по максимуму – спрямувати їх у рамки постійного міжнаціонального діалогу без політичного тиску, на рівень громадянського суспільства. Зрештою, яка би партія не прийшла в Польщі чи Україні до влади, питання українсько-польського примирення ще довго залишатиметься актуальним.

Між тим, коли кілька років тому польський сейм реабілітував Армію Крайову й інших учасників антинацистського і антикомуністичного підпілля (зокрема й "виклятих солдатів" – тих, хто не склав зброю навіть тоді, коли комуністичний режим остаточно переміг у Польщі), то реакція українців обмежилася кількома заявами політиків та інтелектуалів націоналістичного й консервативного напрямків. На тому власне все й скінчилося. Хоча, як відомо, під час українсько-польських конфліктів, ані АК, ані "викляті солдати" українцям, скажімо так, троянд не дарували; ті, в свою чергу, теж відповідали "взаємністю"; в підсумку взаємне озвіріння нерідко доходило такого рівня, що вже не було сенсу шукати відповідь на класичне запитання "хто перший розпочав?".

Втім політики, котрі, хай там як, істотно впливають не лише на економічні, але й на гуманітарні процеси, навряд чи мають залишатися осторонь. Досі, наприклад, залишається актуальним ухвалення спільної заяви Верховної Ради і Сейму з приводу українсько-польського конфлікту часів Другої світової війни. На таку заяву українці й поляки очікували ще в червня 2011 року, однак вона так і не була ухвалена. Досі також не встановлений спільний українсько-польський День пам'яті та примирення, хоча розмова про це на рівні інтелектуалів і політиків велися з грудня 2011 року.

В цілому ж, "історичний діалог" – і істориків, і інтелектуалів, і простих обивателів на рівні "народної дипломатії", і політиків (куди ж від них, рідних, дінешся?) все ж видається можливим. Більш за те – він саме зараз здатен отримати новий поштовх, оскільки українська сторона цілком готова вести повноцінний діалог зі своїми польськими колегами на найгостріші теми, причому на одних і тих самих підставах. На підставах, як писав польський правник і історик Владислав Желенський, "спільної моральної мови", знайти котру, як показали події навколо цього спірного законопроекту, обидві сторони цілком здатні.

Оставайтесь в курсе последних событий! Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Заметили ошибку?
Пожалуйста, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Добавить комментарий
Осталось символов: 2000
Авторизуйтесь, чтобы иметь возможность комментировать материалы
Всего комментариев: 0
Выпуск №47, 8 декабря-14 декабря Архив номеров | Содержание номера < >