«СИНДРОМ БУРАТІНО»

Золото, найдавніший метал, відомий людству вже шість тисяч років, і сьогодні притягує погляди людей. Тому не дивно, що й в Україні протягом усіх десяти років її незалежності періодично активізуються розмови про «українське золото» як про коли й не панацею від усіх лих, то принаймні серйозний чинник підвищення рівня життя та підйому економіки в цілому. Шкода лише, що в цьому питанні ми ніяк не позбудемося «дитячої хвороби» віри в надприродні властивості жовтого металу: ось, мовляв, знайдемо «бочонок Полуботка» та відразу як заживемо!..

Не знайшовши щастя на «полі чудес» у країні... (ну, тих, хто «думкою багатіє»), ми звернули увагу на поля геологічні й відразу побачили себе серед провідних золотодобувних країн. Не варто, проте, нарікати на президента Кравчука, котрий 1992 року в Давосі, всупереч національному принципу «Не кажи «гоп»...», сповістив увесь світ, що ми незабаром увійдемо до «золотого клубу»: нас там ні тоді, ні нині серйозно не сприймають, отже, нічого страшного. Засмучує інше. Те, що ми ніяк не засвоїмо уроки і з дитячою наївністю продовжуємо розраховувати на «золотий дощик».

Так, в Україні є поклади золота, про що було відомо не лише за часів СРСР, а й кілька століть тому. Так само, як ні для кого не є таємницею, що найбільші запаси золота містяться у світовому океані. Та ось лише нинішні технології його видобутку з морської води абсолютно нерентабельні. Пам’ятаєте, як Фердинанд Арагонський дорікав Христофору Колумбу, що привезене мореплавцем із його першої подорожі в Новий Світ золото занадто дорого обійшлося королівській скарбниці. Хоч як любив «жовтий метал», а все-таки розумів значення співвідношення «витрати—доходи». На жаль, у нас такий підхід не популярний.

А доросле життя відразу довело, що без новітніх технологій, а, отже, й значних інвестицій не обійтися. Наші колишні сусіди із Союзу — Узбекистан, Казахстан, та й, власне, Росія — співпрацюють з провідними золотодобувними компаніями світу. Справа це непроста, сподіватися на альтруїзм таких партнерів не варто. Як, утім, і в інших галузях. Ми ж вирішили все зробити самі. Золото все-таки! Мовляв, тільки дістати б хоч трохи з-під землі та й...

Отоді й з’явилися у нашій країні представники (з «колишніх наших людей») якоїсь канадської інноваційної компанії (яка не має жодного стосунку до золотодобування) із сумнівно-офшорною реєстрацією і запевненнями щодо можливості швидкого «підйому грошей» (fund rising), а простіше кажучи — «акумуляції коштів». Суть пропозиції, якщо коротко, зводилася до акумуляції необхідного для розвитку золотодобування капіталу за рахунок продажу на світовому фондовому ринку акцій української золотодобувної компанії. Пропонувалося це зробити досить заплутаним шляхом, та найголовніше — отримуючи гроші, Україна втрачала контроль над своїм золотодобуванням і до того ж на користь анонімних інвесторів.

Природно, що в безвихідній ситуації краще вже було йти на створення СП із відомим партнером. І відповідні економічні відомства, звісно, відмовились. Було б дивно, якби вони вчинили інакше після скандалу з держоблігаціями під заставу природних ресурсів. Теж, якщо пам’ятаєте, дуже хотілося «підняти гроші» чи, як кажуть «професіонали», «зрубати по легкому».

Для чого це я нагадую? Для того, що вважаю за необхідне слідом за керівником «Укрполіметалів» А.Притикою і народним депутатом С.Чукмасовим, який процитував ці слова в статті, опублікованій в «ДТ» колишнім керівником «Укрзолота», вигукнути: «...Час братися до золотодобування по-дорослому!»

І не тільки до золотодобування. Мені неодноразово доводилося звертати увагу на необхідність забезпечення комплексності держпрограми «Золото України». Вона повинна містити план розвитку всіх стадій життєвого циклу «жовтого металу», куди б входили і його використання, і торговий, і фінансовий оборот: від початку геологорозвідки до надходження банківських злитків до Держсхову та Нацбанку, на полиці ювелірних магазинів та на світовий ринок. Не треба забувати й про приватних тезавраторів. (У Росії, до речі, золоті червінці вже випущені в масовий обіг). Сергій Чукмасов повідомив, що наприкінці 1997 року в Національному банку проводився семінар, на якому йшла мова про необхідність створення в країні єдиної біржі коштовних металів і коштовних каменів. Ми кажемо про це й зараз. Хоча дещо в цьому напрямі вже зроблено: вже понад два роки на Українській міжбанківській валютній біржі існує секція банківських металів (тобто того самого золота та інших коштовних металів, але тільки у формі стандартних злитків), яка може стати основою спеціалізованої біржі. Є щодо цього питання й порозуміння з основним споживачем «жовтого металу» — ювелірами. Бракує серйозного комплексного підходу з боку влади. Про це, зокрема, ювеліри й банкіри писали наприкінці вже минулого року у своєму спільному зверненні до Президента, прем’єр-міністра й глави Нацбанку. Не скажу, що нічого після цього не змінилося, проте серйозного розуміння проблеми не відчувається.

А справа надзвичайно серйозна. Про що свідчить, наприклад все більший інтерес інвесторів до вітчизняної ювелірної та діамантооброблювальної промисловості (згадаємо хоча б зміну власників «Українських ювелірів» — нині це знову Київський ювелірний завод). Миттєво збільшилася кількість банків, які отримали спеціальну ліцензію для операцій з банківськими металами: час фактичної монополії «Правексу» і «ВА-банку» минув, тепер на цьому ринку більше десятка комерційних банків. Здається, збирається нарешті активізуватися на цьому ринку й Національний банк.

Так, роль золота в сучасному світі дуже змінилася. Відбулася його демонетизація. Припинилися розрахунки «дзвінкою монетою». Цей процес детально проаналізований у численних спеціальних статтях і монографіях. У США при Рейгані було створено навіть спеціальну комісію з золота, яка детально вивчила та виклала у звіті на 700 сторінок всі аспекти сучасної ролі золота в економіці. Відновлювати «золотий стандарт» сьогодні немає сенсу, та це й неможливо. Та йдеться про те, що золото перестало бути серйозним фінансовим активом чи промисловою сировиною. Я не ставлю за мету висвітлення всіх проблем, пов’язаних з економічною роллю золота та проблемами розвитку ринку золота в Україні. Цим питанням я та мої колеги приділяємо велику увагу в спеціальних виданнях. (Варто сказати, що тільки створенню ринку банківських металів передував аналітичний звіт майже на півтораста сторінок журнального тексту). Нагадаю лише те, із чого розпочинав статтю. Золото має шеститисячнолітню історію і на своєму віку бачило всяке. Жарти з ним (на кшталт ленінської обіцянки побудувати з золота для повчання нащадків громадські туалети в найбільших містах світу) виходять боком. А серйозність підходу вимагає від нас сьогодні обговорення всіх аспектів розвитку золотої галузі, коригування та доповнення держпрограми «Золото України» й забезпечення її фінансування в бюджеті окремим рядком. Вкрай необхідна розробка єдиної комплексної концепції розвитку всіх сегментів економіки (видобутку, афінажу, виробництва, торгівлі тощо) і всіх аспектів (митний режим, оподаткування, ліцензування і т.п.), пов’язаних із використанням золота, а також інших коштовних металів і коштовного каменю. Гадаю, що така концепція має бути підготовлена спеціальною «Золотою комісією» (тільки не черговою міжвідомчою, що складатиметься з міністрів, у котрих, природно, не буде часу навіть на відвідування засідань; у комісії мають бути «трудові конячки» високої кваліфікації, для яких саме ця справа буде на якийсь час найважливішою — добувачі, афінажери, ювеліри, банкіри, вчені, держчиновники й народні депутати...) і затверджена Верховної Радою. Тоді й очікуватимемо позитивних результатів.