ВЕЧНАЯ ВЕСНА ЕКАТЕРИНЫ БИЛОКУР

07 декабря, 2001, 00:00 Распечатать Выпуск № 48, 7 декабря-14 декабря 2001г.
Отправить
Отправить

«А в березі, вдивляюся, на широкому вербовому пні над водою сидить хтось. Немов людина — і не людина, немовби тінь...

Светлана Гайдай с нового поколения богдановцев
Светлана Гайдай с нового поколения богдановцев
Екатерина Билокур, автопортрет, 1950 г.
Светлана Гайдай с нового поколения богдановцев

«А в березі, вдивляюся, на широкому вербовому пні над водою сидить хтось. Немов людина — і не людина, немовби тінь. А мо’ це, думаю, моя, бо така ж сумна, така ж журлива, така ж плаксива, як і я? А одяг на їй такий вже дорогий і не однакових все фарб — то жовто-золотистий, оранжевий, червоний, аж рожевий. І де-не-де із зеленого ізумруду цяточки. Волосся довге, із туману, і розіслалося і по траві, і по воді. Вона сиділа і плакала і сльози утирала пожовклими кленовими листочками».

Пораженный перевел дух и... потерял строку. «А здоровенькі, — кажу, — були, тітусю! Звідки йдете? Куди путь держите? І чого гірко плачете? … Я — Осінь. Іду з півночі на південь. А плачу я того, що стільки там того мого владарювання, а вже осьде треба звідсіля йти. А мені ще так хотілось по Україні прогулятись, в туманах синіх погойдатись, що ранками над водами встають, — і знову заплакала дрібним, рясним дощем, знялась і полинула в синьому тумані на південь. І я заплакала їй вслід, що пройшли-пройшли і теплі, і світлі весняні дні, пройшли і ті літні жаркі — і осінь уже пішла».

Всегда был неравнодушен к поэзии, ценю именно ее метафизичность, но дистанция между автором и мною — читателем — оказалась настолько глубокой, что мое взволнованное воображение онемело. Требовалось как-то эту пропасть заполнить: я отложил книгу и начал искать диск со скрипичным концертом Вивальди «Четыре времени года». Зазвучала самая элегичная его часть Allegro «Лето» с грустным, похожим на метроном, голосом кукушки. Понемногу отлегло, появилась уверенность, что удастся увидеть глазами Екатерины и весну, и лето. «Ой, холодно! Ой, як ви там живете, любий дідусю? Бодай він згас, нечестивий мороз цей! Воно ж, як правду сказати, то за що ж його лаяти, хоч він і мороз? Хіба він винен, що в мене нема чим топити мою хатинку? А зима — звичайне явище, це ж не торік воно таке стало! А раз зима — то і морози. То як у теплій хаті працювати та вийдеш на свіже повітря, то так радісно, що сніг під ногами скрипить, а на дереві іній блищить. І хоч трохи і забаришся надворі, то знаєш, що ізнов у теплу хату убіжиш та обігрієшся — то воно й зима не страшна. А як замерзає вода в хаті! Ото вже тоді справа погана, як стукаєш чобіт об чобіт, хукаєш на руки. Лютий, біс би його вхопив, 1954».

Екатерина Билокур, автопортрет, 1950 г.
Екатерина Билокур, автопортрет, 1950 г.

Изысканное воображение художницы с зимне-драматическими мотивами. Вивальдиевская гармония вянет под натиском бетховенского драматизма, ведущего motto всей ее жизни.

«А як прийде весна та зазеленіють трави, а потім і квітки зацвітуть!.. Ой Боже ж мій, як глянеш кругом, то та гарна, а та ще чудовіша! Та начебто аж схиляються до мене, та як не промовляють: «Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш? То я все на світі забуду та й знов малюю квіти».

Вот она, «вечная весна» Екатерины Билокур, цветущая в большинстве ее картин! Да и здесь не без драмы: «Коли я пишу портрети чи пейзажі, я відпочиваю душею, немов на крилах лечу, а картини забирають у мене все здоров’я, я часто аж захворію, як закінчую картину чи натюрморт».

А вот и о лете мимолетном: «…саме зацвіли троянди, скорики, волошки і півонія — не ота що сама червона, а та, що по краях розові пелюстки, а всередині або білі або чуть-чуть жовтуваті. І якраз все це треба мені малювати: одні квіти для закінчення моїх картин, другі — для начала. Такі саме жнива, що ой Господи!..»

Все четыре этюда о временах года принадлежат Екатерине Билокур, великой украинской художнице, 101-я годовщина со дня рождения которой минула 7 декабря. Намного глубже познается ее драматическая судьба из писем, за долгие годы собранных и опубликованных Николаем Кагарлыцким в книге «Катерина Білокур. Я буду художником». Кажется невероятным, что эти письма написаны человеком, ни дня не учившимся в школе. В дальнейшем отсутствие документа об образовании закрыло ей путь к художественному образованию. Отец, мать, родня были категорически против ее стремления рисовать. Происходила долгая и трагическая борьба таланта за самоутверждение.

«А к сорому моєму, я — самоучка. Ніже я ніколи ні єдиного дня, ні єдиної години нічому не училась. Я не була ніколи ні в якій школі і не чула гласу учителя». Может, именно в этом разгадка того, что ее неповторимое очарование не погибло под одиозно-банальной правильностью?

«Давним-давно, як я була малою-молодою і були тоді левади та береги, де росло багато-багато і струнких, і високих, і кучерявих дерев — так, мов, гай, от як повіють вітри, то я біжу туди, у берег слухати ті зеленії шуми. І вчувається мені в тих шумах вітрів і шепіт, і гомін якихось давно минулих казкових людей і ріжні прекрасні, найбільше сумні пісні чарівні і всякі дивовижні моєму слуху ноти голосів». Так как же родились шедевры тончайшей кисти Екатерины Билокур, очаровавшие ее современников, да и самого Пабло Пикассо?

«Я на матір-природу дивилась і в неї, багатої на фарби, тонів й півтонів училась. Там цвіте квіточка синя, а там жовта й червона, там кущик травиці чи калина схилилась, а над нею хміль і переступень покрутились. Там фіалкові дзвіночки тихесенько вітром гойдаються, а там сині петрові батоги над пахущим чебрецем схиляються… І все це було чудово, чудово!»

Богом данный талант бурлит в ней снова и снова, требуя самореализации, Екатерина ищет какой-то выход.

«На другий день, як уже зійшло сонце, я встала, пішла умитись дніпровою водою, помолилась на схід сонця — та й пішла на могилу Шевченка. Був понеділок і був будень. На могилі не було нікого. І мені така вже воля була — скільки хотіла, стільки й плакала! Та як живому Шевченку розказувала, що як я хочу ХУДОЖНИКОМ бути, але на цих доріженьках, як не терен, то колючки, то камінці гострі. Ой, якби це ви, Тарасе Григоровичу, живі були, то, може б, ви і допомогли мені стати художником. А ті люди, серед яких я живу, не розуміють мене, і я між ними як чужа…»

Вот она — испоконвечная драма человеческого непонимания. Не зря ведь говорят, что счастье — это когда тебя понимают. Страницы книги повествуют о происходящем в душе Екатерины: «Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлась, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту! І скільки в голові моїй снується чудових невиданих буйних картин! І так вони в мріях і залишаються, бо в дійсності приходиться дрижать над кожною унцією олії, фарби і над кожним міліметром полотна!».

Иногда спасение приходит с неповторимым юмором. Прочтите притчу Екатерины о том, как дед и баба, возвращаясь со свадьбы, поют разные песни и чем это кончилось...

«Ви запитуєте, чи одержую я які поради від кого. Ніякої ні ради, ні поради ні тоді як починала, цю велику святую, дорогую працю, ні тепер, як уже кой-як працюю над нею. Якесь таке в нас глухе місце, що тут поблизу нема ні художників, а ніяких знавців в малярному мистецтві, щоб дав яку раду чи пораду. А все ж, якщо моя робота цінна, то тільки вона моя рідна і здобута великою любов’ю, або трохи грубо говорячи, волячою упертістю. А якщо ж в моїй роботі є такі недоліки, то теж нема на кого вину звалити: ні на школу, ні на вчителя».

Долго всматриваясь в картины Екатерины Билокур и в Яготине, и в Лавре (Государственный музей украинского народного декоративного искусства), и в Национальном музее Тараса Шевченко, где на видном месте висит лишь одна ее картина — авторский дар музею, заражаешься зажигательным оптимизмом ее произведений. Кстати, вспомнилось, что мимоходом она успела прокомментировать тогдашнюю музейную действительность: «Ото вже тричі була в Києві і українського мистецтва не бачила, бо в українському музеї перебувають ріжні виставки. То якби для виставок построїли окремий будинок».

А оптимизм ее художественных произведений словно целебный бальзам помогает от безнадежности. А бетховенский драматизм нет-нет да и постучит в дверь бытия жестокостью повседневности, и спасение можно найти разве что в искусстве и грезах: «В Лермонтова сосні снилось, що десь є світла країна, де росте красива пальма, а я сиджу і думаю, що є світлі, теплі і уютні хати, вдень їх освітлюють великі світлі вікна, а вночі електрика. І тепло в тих хатах, і не чадно. О, як у таких хатах можна багато і радісно працювати і в холодну зиму, і з хворими ногами».

Здесь нужно объяснить, что неизлечимую болезнь ног художница подхватила, когда, отчаявшись, топилась в холодной реке осенью 1934 года, чем отвоевала для себя у родных право на рисование. Но на этом ее беды не закончились, тернистый путь к славе только начинался. И грезилось о простом человеческом счастье, которому помешала сбыться все та же самосжигающая страсть к искусству живописи: «І ще раз бажаю вам, щоб зимою було в вашій хаті тепло-тепло, а ввечері щоб світила електрика і грало й співало радіо чи патефон пісню «Та не всі ж тії та сади цвітуть».

А бетховенский рефрен дальше все сильнее звучит в судьбе Екатерины. Цитирую письмо, датированное декабрем 1960 года, за полгода до смерти.

«А тільки хіба я січас художник? Я — попелюшка, поки виберу, поки витоплю піч, біля старої хворої матері похожу, козу поки їх упораю (бодай вона їм здохла, мучителька). Ну та дрів нашукаю в березі, нарублю... А день тепер який? Ото і все. А весна прийде — хоч і дні великі, так тоді і діла більше... І так проходять тижні, місяці. А мені про мою дорогу роботу і думати ніколи. Часто до серця так зло і жаль підходить, що хочеться повіситись — і все...».

В восторженном восприятии мира появляются мотивы боязни за природу: «А як же ірпінські дуби, що ночами всихали? Чи може цієї весни-літа вони розвивались? Ох жаль мені тих ірпінських дубів! І навіщо зруйнували той луг, на поверхні якого росли буйні трави, а попід землею текли багаті струмки цілющої живущої водиці, які напували і дубів, і сосон, і осики, і тополі». Этим строкам уже 42 года. Давно уже бьем тревогу, видя наступление «цивилизации» на нашу природу. Вот еще отрывок из письма художницы: «Ізмінилось та й дуже лице землі. Загурчали-загули великі і сильні машини на суші, в воді і в повітрі, загурчали та й розпужали всіх вакханок, вакханів, амурів...».

К дому Екатерины Билокур уже в Богдановке меня проводили Светлана и Людмила Гайдаи, словно с ее строк сошедшие: «Від нашої хати недалеко весілля тут в одних людей. Грають музики, танцюють, співають дівчата. А дівчат — скільки їх! А скільки ж і красивих. Є посередні, а поганих майже і нема».

Встретились девчата на полпути из Черняховки, где Светлана уселась на старой вербе над прудом. Без какой-либо режиссуры оставалось только нажать на кнопку, что я и сделал, не подозревая, что немногим позже, уже в письмах встречу «Осень» — и она тоже будет сидеть в ивняке. Только вот огорчили меня девчата — не вспомнили ни одной народной песни, которые поют в сегодняшней Богдановке. А сколько их вспоминает в своих письмах их знаменитая землячка. Хоть сборник составляй. Ведь пели когда-то...

Процитированы письма Екатерины Билокур Стефану Таранушенко, Матвею и Юлии Донцовым, Эмме Гурович, Василию Нагаю и др., написанных в 1946—60 гг.

Оставайтесь в курсе последних событий! Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Заметили ошибку?
Пожалуйста, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter или Отправить ошибку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурная лексика, ругань Флуд Нарушение действующего законодательства Украины Оскорбление участников дискуссии Реклама Разжигание розни Признаки троллинга и провокации Другая причина Отмена Отправить жалобу ОК