Війна — це завжди трагедія, яка ламає долі та залишає глибокі рани в душах людей. Але найвразливішими та найбеззахиснішими перед воєнним жахом є діти. Їхня психіка, яка лише формується та розвивається, отримує потужний травматичний досвід, наслідки якого можуть тягнутися крізь усе подальше життя. І нині, коли в Україні вже понад два роки триває повномасштабна війна, тема воєнного дитинства стає особливо гострою та актуальною. Адже йдеться про ціле покоління маленьких українців, чиє життя розділилося на «до» та «після» 24 лютого 2022 року.
Уявіть собі дитину, яка ще вчора безтурботно гралася на подвір’ї, ходила до школи, будувала плани на майбутнє. І раптом звичний світ руйнується на її очах. Замість дитячих пісень — виття сирен повітряної тривоги. Замість затишної домівки — холодні підвали та бомбосховища. Замість люблячих батьків, які завжди поруч, — невідомість, розлука, а інколи й непоправна втрата. Це не просто стрес, це екзистенційний жах, який перевертає всі уявлення про світ, безпеку, добро та зло.
Ось історія восьмирічного Максима з Харкова. Під час обстрілів міста він із мамою та молодшою сестричкою ховався в метро. «Там було дуже страшно й холодно, — розповідає хлопчик. — Я весь час боявся, що бомба влучить просто в нашу станцію. А ще мені снилися жахіття — ніби величезні чудовиська з ревом літають над містом і все руйнують».
Розмах травми, яку переживають діти під час війни, важко переоцінити. Це й постійний страх за своє життя та життя близьких, і досвід втрати контролю над реальністю, й руйнування базової довіри до світу. Діти стають свідками жахливих сцен насильства, руйнувань, смертей. Їхнє сприйняття фіксує ці образи з фотографічною чіткістю — і згодом відтворює знов і знов у нічних жахіттях і спалахах флешбеків.
П’ятирічна Оленка з Бучі бачила, як російські солдати розстрілювали цивільних просто на вулиці. «Я думала, що вони і нас із мамою вб’ють, — тихо каже дівчинка. — Тепер я боюся виходити з дому. І весь час перевіряю, чи зачинені двері, чи не зайшли знову ті дядьки з автоматами».
Але травма війни — це не лише те, що дитина бачить на власні очі. Це ще й атмосфера постійної напруги, тривоги, непередбачуваності, в якій вона змушена жити. Навіть якщо пряма загроза минає, відчуття небезпеки нікуди не зникає. Кожен гучний звук, кожна сирена, кожне відключення світла — все це ніби повертає дитину в епіцентр воєнного жаху, не дає розслабитися та почуватися захищеною.
«Мій син здригається від кожного гуркоту, навіть якщо це просто грім або машина, — розповідає мама 6-річного Андрійка з Миколаєва. — Він постійно запитує, чи не почнеться знову стрілянина, чи не доведеться нам тікати. Ця невпевненість у завтрашньому дні дуже його виснажує».
А ще це розлука з домівкою, звичним оточенням, рідними людьми. Багато українських дітей були змушені евакуюватися, тікати від бомб і обстрілів до інших міст чи навіть країн. Це болісний досвід втрати коренів, зв’язку з рідною землею, з усім, що було знайомим і дорогим. Навіть якщо дитина в безпеці, вона однаково почувається вигнанцем, чужинцем у новому середовищі.
«Я скучила за своїми друзями, за своєю кімнатою, за бабусею, яка лишилася в Україні, — зізнається 10-річна Софійка, яка зараз із мамою в Польщі. — Тут усі добрі до нас, але це все одно не дім. Я хочу повернутися додому, але мама каже, що це небезпечно. І я розумію, але від цього не легше».
Всі ці травматичні переживання не минають безслідно. Вони закарбовуються в дитячій психіці, формують специфічні реакції та моделі поведінки, які можуть зберігатися протягом усього життя. Найпоширеніші наслідки воєнного дитинства — це підвищена тривожність, страхи, проблеми зі сном і апетитом, агресивність або, навпаки, загальмованість і депресивні стани.
12-річний Денис, який пережив окупацію Херсона, тепер дуже замкнутий і майже ні з ким не спілкується. «Він став якимось чужим, наче в коконі, — бідкається його бабуся. — Майже нічого не їсть, погано спить, іноді плаче вночі. А на всі розпитування відповідає, що з ним усе гаразд. Але ж я бачу, що ні».
Діти, які пережили війну, часто страждають на посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Це комплекс симптомів, який включає нав’язливі спогади про травматичні події, кошмари, емоційне заніміння, уникання всього, що нагадує про травму, напади гніву чи паніки. ПТСР може проявлятися як одразу після травматичних подій, так і з’являтися через роки, ніби з нічого.
«Мені зараз 15, але війна досі приходить до мене в снах, — розповідає Марина, яка в 13 років разом із батьками змушена була евакуюватися з Бахмута до Івано-Франківська. — Я можу прокинутися серед ночі від власного крику, бо щойно знову бачила, як горить наш будинок. Це відчуття безпорадності та жаху нікуди не ділося, хоча минуло вже кілька років».
Але навіть якщо дитина не демонструє явних ознак ПТСР, це не означає, що вона не постраждала. Травма війни може проявлятися в тонших, більш завуальованих формах. Наприклад, у загальній недовірі до світу та людей, в очікуванні підступу та загрози звідусіль. Або в неусвідомленому прагненні контролю, в спробах усе передбачити та підготуватися до найгіршого. Або в так званій вивченій безпорадності — відчутті, що від тебе нічого не залежить, що ти є лише пасивною жертвою обставин.
14-річний Сашко, який із родиною виїхав із окупованого Ізюма, тепер надмірно тривожиться через дрібниці. «Він по кілька разів на день перепитує, чи замкнені двері, чи є в нас їжа, чи не почнеться обстріл, — розповідає його тато. — Будь-яка несподіванка чи зміна планів вибиває його з колії. Це наче спроба все контролювати, бо війна відібрала в нього відчуття безпеки та передбачуваності життя».
Всі ці психологічні особливості можуть серйозно впливати на подальше життя дитини — на її стосунки, навчання, роботу, створення власної сім’ї. Адже моделі, засвоєні в дитинстві, мають тенденцію повторюватися знов і знов, часто на несвідомому рівні. І якщо ці моделі сформовані травмою й страхом, вони можуть серйозно обмежувати та спотворювати доросле життя людини.
Та чи можна якось запобігти драматичним наслідкам? Чи можливо допомогти дитині, яка переживає війну, мінімізувати її руйнівний вплив на психіку? Так, і робити це треба насамперед силами найближчого оточення дитини — батьків, родичів, учителів.
Перше й найголовніше — це забезпечити дитині відчуття безпеки та захищеності, наскільки це можливо в умовах війни. Звісно, гарантувати повну фізичну безпеку зараз ніхто не може. Але так звана психологічна безпека — відчуття, що тебе люблять, що про тебе дбають, що ти не самотній перед обличчям небезпеки, — це те, на що дорослі спроможні. Обійми, заспокійливі слова, спільні ритуали (наприклад, читання казки перед сном навіть у бомбосховищі) — все це ніби створює захисний кокон навколо дитячої душі, дає їй ресурс протистояти хаосу та страху.
6-річний Максимко живе з бабусею та дідусем, бо його мама — військова медикиня. «Щовечора ми разом молимося за маму, щоб янголи її берегли, — розповідає бабуся. — А потім обіймаємо Максимка і запевняємо, що дуже його любимо й завжди будемо поруч. Це наш маленький ритуал безпеки та любові перед сном».
Важливо також дати дитині змогу виражати свої почуття — всі, навіть найважчі й «негарні». Страх, злість, сум, розгубленість — це нормальні реакції на ненормальні обставини. Дитина має право їх відчувати й проявляти — через слова, через малюнки, через гру. Завдання дорослого — прийняти ці почуття, не заперечувати їх, але й не підживлювати своїми страхами. Натомість важливо транслювати віру в те, що все буде добре, що ми разом подолаємо цей складний період.
«Коли почалися обстріли, моя чотирирічна донька весь час малювала вибухи та зруйновані будинки, — пригадує мама Ганнуся. — Спершу мене це дуже лякало, я намагалася відволікти її. Але потім зрозуміла, що це її спосіб виразити свій страх. І ми стали разом малювати — я малювала щось світле, а вона своє. А потім ми обговорювали ці малюнки, і я лагідно запевняла, що захищатиму її».
Дуже важливо також підтримувати звичний для дитини ритм і розпорядок дня, наскільки це можливо. Так, під час повітряних тривог доведеться ховатися в укритті. Але в проміжках варто знаходити час для ігор, навчання, спілкування з друзями, нехай і онлайн. Така хоча б часткова «нормальність» допомагає психіці втриматися, не зануритися з головою в травматичні переживання.
«Ми з чоловіком одразу вирішили, що мусимо зберегти для наших дітей бодай острівці звичного життя, — каже Світлана, мама двох школярів. — Тому попри тривоги та сирени ми продовжуємо дотримуватися режиму дня, робити уроки, читати книжки на ніч. Діти кажуть, що це їх заспокоює, дає відчуття, що світ не зовсім перевернувся».
Не менш важливою є й турбота дорослих про власне психічне здоров’я. Діти дуже тонко відчувають емоційний стан батьків чи вчителів і часто «заражаються» ним. Тому варто не соромитися звертатися по психологічну допомогу, дозволяти собі сумувати, плакати, але й знаходити ресурс і натхнення. Адже найкращий спосіб допомогти дитині — це бути для неї прикладом стійкості, життєлюбства, віри у власні сили.
«Я зрозуміла, що не можу дозволити собі розклеїтися, бо від мене залежать мої діти, — ділиться досвідом Оксана, мама двох синів-підлітків. — Тому я почала ходити на терапію, вчитися технік самозаспокоєння. А ще я дозволяю собі плакати та сумувати, коли діти не бачать. Але при них намагаюся бути спокійною та позитивною, щоб дати їм відчуття опори».
Звісно, все це — не панацея й не гарантія того, що дитяча психіка зовсім не постраждає від війни. Травма такого масштабу не може минутися безслідно. Багатьом дітям знадобиться професійна психотерапевтична допомога — можливо, не відразу, а згодом, коли гостра фаза стресу мине. І це теж важливо забезпечити, створивши систему психологічної реабілітації для дітей, які пережили війну.
Але найголовніше, що ми можемо зробити для цих дітей зараз, — це любити їх і бути поруч. Обіймати їх, коли вони плачуть. Слухати їх, коли вони хочуть говорити, або просто мовчати поруч. Створювати для них маленькі острівці безпеки й радості посеред воєнного хаосу. І вірити вголос і щосили, що попереду в них іще ціле життя, сповнене світла й добра.
«Моя донька часто питає, чому росіяни нас не люблять, чому хочуть нас убити, — зітхає Ірина, переселенка з Херсонщини. — І я не знаю, що відповісти. Але я завжди кажу їй: ми любимо тебе, ми захищаємо тебе. І багато людей у світі теж люблять нас і допомагають нам. Зло сильне, але любов іще сильніша. І одного дня любов обов’язково переможе».
Бо так, війна — це страшна травма для дитячої душі. Але водночас це й дивовижна можливість відчути силу людського духу, побачити найкращі приклади співчуття, взаємодопомоги, самопожертви. Й ці світлі враження теж закарбовуються в дитячій свідомості як зерна майбутньої мудрості та стійкості.
Дев’ятирічний Денис із Чернігова, який пережив окупацію й евакуацію, каже: «Я бачив, як наші воїни боронять нас, як волонтери годують бабусь, як люди діляться останнім. Я зрозумів, що українці — дуже добрі та сильні. І я теж хочу бути таким, коли виросту».
Тож, можливо, діти, які пережили цю війну, виростуть не лише травмованими, а й неймовірно сильними та чуйними. Здатними співпереживати чужому горю, цінувати мир і людяність, зцілювати рани — свої та інших. Здатними творити добро не «всупереч», а «завдяки» своєму непростому досвіду.
«Моя шестирічна племінниця, яка була з нами в окупованому Херсоні, тепер мріє стати лікарем, — усміхається Марина. — Каже: я хочу лікувати не тільки тіло, а й душу. Щоб усі були здорові та щасливі й більше ніколи не було війни. І я вірю: її покоління зробить наш світ кращим».
Адже недарма кажуть, що найміцніша сталь гартується в найгарячішому вогні. І, можливо, саме з цих дітей, загартованих у полум’ї війни, виросте нове покоління українців — нездоланних, незламних і водночас сповнених любові та співчуття.
Наша з вами місія зараз — допомогти їм пройти крізь це полум’я. Обпалитися, але не згоріти. Відчути біль, але не зачерствіти душею. Подивитися в обличчя страху й побачити за ним надію.
«Я не знаю, як пояснити своїй п’ятирічній доньці, чому це все сталося, — зізнається Андрій, батько з Ірпеня. — Але я точно знаю, що маю бути поруч, обіймати її, вислуховувати, гратися з нею. Любити її просто так — не за оцінки, не за слухняність, а за те, що вона — це вона. Маленьке диво, яке ми мусимо берегти».
І якщо ми зможемо в цьому допомогти, то, можливо, саме з цього воєнного покоління почнеться відродження України. Не лише фізичне, а й духовне. Відродження нації, яка пізнала ціну миру та навчилася цінувати його понад усе.
Тож тримаймо цих дітей у своїх серцях. Даруймо їм нашу любов і підтримку — зараз і в усі прийдешні дні. І вірмо, що їхні душі, хоч і понівечені війною, стануть колись найродючішим ґрунтом для зерен добра та людяності.