Володимир Ращук — актор театру та кіно. Після повномасштабного вторгнення росіян пішов на війну добровольцем. Став командиром 7-ї роти батальйону «Свобода». Навесні — бої за Київщину, влітку — за Сєвєродонецьк, тепер — Бахмутський напрямок.
Дружина Володимира, Вікторія Білан-Ращук, — теж акторка театру й кіно. І теж підписала контракт зі «Свободою» як доброволець, коли росіяни поперли на українську землю.
Подружжя одностайне — війна їх ще більше об’єднала. У бліц-інтерв’ю ми розпитали, як почуття допомагають, тримають та рухають навіть у найтемніші часи; як співприсутність дорогої людини допомагає бути стійкішими.
Про знайомство
Познайомилися Володимир і Вікторія в Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки у 2009 році.
Вікторія пригадує: «Володя вже там працював, а я лише прийшла. Я знала, що він актор, але ми не грали в одних виставах, не дуже перетиналися. Одного разу я пішла в наше арт-кафе пообідати, а Володя після спортзалу зайшов узяти собі каву. Був одягнений у спортивне. Стояв біля барної стійки, спиною до мене. А я сиділа й думала: «Як жаль, що він не може бути моїм чоловіком…». Він узяв каву й пішов.
Незабаром після цього мене та Володю запросили робити самостійну роботу… У нас була сцена зближення: наші герої зустрічаються й дуже довго одне на одного дивляться. А я стояла тоді й думала: «Господи, дивилася б і дивилася б у ці очі».
Потім він мене одного разу несподівано поцілував. А я така думаю: «Ого, мене цілує той, про кого я навіть мріяти не могла» (сміється). Якось так ми й почали зустрічатися…
Згодом Володя сказав, що прийде на вечерю. Я тоді з мамою жила, вона допомагала з дитиною. Я її попередила, що «прийде хлопчина». Вона була не проти. Пам'ятаю, як Володя зайшов, каже: «Добрий вечір, мамо». А вона: «Проходь, синок».
«Таємниць одне від одного ніколи не було. Війна ще більше об'єднала нас»
Для пари багато важать спільне дозвілля, спільний рід занять тощо.
Володимир це пояснює так: «Нам дуже пощастило, що ми підтримуємо одне одного у своїй діяльності — де б ми не працювали. Я зібрав музичний гурт заради Вікусі, щоби люди чули, як вона співає. Займалися бізнесом теж разом. Театр і кіно — теж разом. У театрі «Особистості» разом працювали на одній сцені. Риболовля? Поїхали разом. Попити пиво? Поїхали разом.
Війна — теж. Коли все почалося, я сказав, що їй треба виїжджати, але вона була категоричною, заявивши, що нікуди не поїде. Ми обоє підписали контракт як добровольці. Мені важливо, щоби ми були разом. По-перше, вона не хвилюється, а по-друге, мені дуже комфортно, що я не маю від неї жодних таємниць!»
Вікторія додає: «Розмов про суто чоловічу компанію, наприклад, для умовного пікніка ніколи не було. «Вікусь, хочеш із нами?». Хочу. У наших стосунках немає поняття «дєвішнік» чи «мальчішнік». Таємниць одне від одного не було. Відпочинок — теж разом… Власне, війна ще більше об'єднала нас».
«Усе складається з дрібниць. Коли ми будували свою сім’ю, то багато говорили, багато працювали, адже ми — абсолютно різні. Важливе розуміння обов'язків, хто чим займається в житті. Без діалогу ж — узагалі нікуди. Найкращий діалог — ротом у вухо, щоб просто тебе почули. Важливо все проговорювати, почути людину, проаналізувати сприйняття, без побитих тарілок і конфліктів», — пояснює Володимир.
«Діалог має бути обов'язково: як би там не кипіло, але треба все проговорювати», — додає дружина.
«Коли він на війні — я не живу повноцінним життям»
«Мене часто питають: як ти живеш? А я відповідаю: коли він там — я НЕ живу. Для людей, які чекають із «нуля», життя зупиняється. Ти просто максимально завантажуєш себе механічною роботою, щоби просто не збожеволіти, бо то — не життя. Мелодія вхідного дзвінка від Володимира — окрема. Звук сповіщень — теж окремий: якщо це він пише, то я усвідомлюю, що це він, — каже Вікторія. — Я часто не реагую на сповіщення інші, з якихось Телеграм-каналів абощо. Але якщо приходить той особливий індивідуальний звук, то відразу реагую. Я живу з телефоном у руках. Я не можу спати, доки не почую від нього, що в нього теж є можливість поспати кілька годин. Тоді і я кажу: «Окей, я тоді лягаю теж». Це може бути 4-та чи 5-та ранку, чи 6-та. Я можу йому о 3-й ночі написати: «Як справи?». Він запитує, чому не сплю, а я відповідаю, що не почула від нього заповітне: «Я лягаю спати». Я чекаю цього. Коли він там — я не можу це назвати повноцінним життям. Ніяк, узагалі».
Про плани після перемоги
У пари є спільний план на після перемоги — багато й довго подорожувати.
«Дуже хочу в Таїланд, місяців на три. Після того, як війна закінчиться, спалю «воєнник» і впаду в чан з вином», — сміється Володимир.
«Але як подорожувати в країни, де багато русні? Як жити в готелі, де є кацапи? Я ж їх буду вбивати! Я не можу існувати на одній території з ними! Або треба дізнаватися, де немає русні, і туди їхати. Бо мене посадять», — емоційно приєднується до розмови Вікторія.
Володимир наголошує: для цивільних у тилу багато важить інформаційна гігієна, адже фейків та ворожих ІПсО теж варто берегтися.
«Чим ближче я до лінії розмежування, тим спокійніше почуваюсь. А от цивільним реально важче в тилу, — вони постійно в інформаційному вакуумі, не знаючи реального стану речей», — каже він.
«Він мене частіше заспокоює, ніж я його. «Не дивися новини», «не читай Телеграм-каналів», «тут усе інакше», «тобі брешуть», — підхоплює Вікторія.
Пара одностайна: всі проблеми, які існували до війни, — не проблеми.
«Якщо питання постає в розрізі життя/смерть — тоді це проблема. Коли людини не стає — отоді вже все. Решту змінити можна, головне — бажання».