Російське вторгнення 24 лютого 2022 року розділило життя мільйонів українців на «до» і «після». Віддаючи данину полеглим у Другій світовій, ми прямо зараз обпалюємося своєю війною. Зібрати, зберегти і зрозуміти цей досвід важливо, щоб вшанувати загиблих і застерегти живих.
У цьому тексті ми поведемо мову про перші спостереження та попередні висновки, які Фонду «Демократичні ініціативи» вдалося отримати завдяки загальнонаціональному опитуванню в березні 2023-го та 12 фокус-груповим дискусіям по всій Україні за підтримки Української біржі благодійності Dobro.ua.
Дослідження показало дві цікаві важливі тенденції формування новітньої національної пам’яті.
Війна, що стала битвою за національне виживання, створила великий кредит суспільної довіри до керівництва держави та Сил оборони. Саме Володимира Зеленського і Валерія Залужного люди наділяють правом позначати події як успішні та трагічні, відзначати інших людей як героїв чи негідників. Це право визнане більшістю громадян, які їм довіряють і високо оцінюють їхній внесок у боротьбу. Хоча це не входить до кола прямих обов’язків президента й головнокомандувача Збройних сил, однак їхні слова сформують так звану офіційну версію перебігу війни.
Водночас багато сотень тисяч, мільйони людей — поки що говоримо про цивільних — стали самовидцями та безпосередніми учасниками подій війни. Їхній досвід уже лягає в основу народного літопису про спротив російській агресії
Обидва погляди на війну перетинаються та переплітаються в медіа, які в цілодобовому режимі і цитують національних лідерів, і розповідають життєві історії громадян. Високий рівень довіри до головнокомандувачів після 15 місяців випробувань свідчить, що «висока» і «низька» правди про війну переважно взаємодоповнюють одна одну. Дуже важливо те, що в народної пам’яті немає «білих плям», стосується це успіхів чи невдач.
Є ще одна, солдатська правда, що спирається на спогади і свідчення ветеранів, добровольців та волонтерів, які працюють на фронт. Це вкрай важлива частина національної пам’яті, що почала формуватися ще у 2014 році. Хоча в цьому тексті ми оминаємо її виключно з методологічних причин, бо дослідження цього сегмента потребує окремої уваги. Зараз можемо лише підкреслити, що з 2014-го по 2021 рік саме вона виконувала важливу функцію підтримання уваги та підвищення обізнаності про загрозу з боку Росії, підготувала основу для масового організованого добровольчого руху в перші місяці війни.
Ми ж пропонуємо поглянути, як різні спогади та враження дуже різних людей з усіх куточків України творять пам’ять про війну з перших днів повномасштабного вторгнення і які завдання же зараз стоять перед суспільством та владою.
Розгубленість і страх
Чоловік, Чернігів: «Наступ іде, обстрілюють усі військові частини, військові об’єкти... Ну, звичайно, якась така… Не сказати, що паніка… Не знаю, можливо і ступор у якійсь мірі так: а з чого ж починати, куди? Нас ніхто до цього не готував, нам ніхто нічого не розказував. Можливо, і по місцю не готові були, скажем так, куди бігти. Що з собою брати, куди скриватися в такій ситуації? Ну що залишається?»
Насамперед зазначимо, що 45,7% респондентів визнали: початок війни застав їх зненацька, вони не вірили й не очікували цього. Ще 29,4% побоювалися, що війна може статися, але до кінця сподівалися на краще. 12,2% схилялися до думки, що війна почнеться, але не знали, що з цим робити. Лише 9,8% так чи інакше готувалися до найгіршого.
Це дуже важливі показники, які свідчать про кілька речей. По-перше, це повністю спростовує російську пропаганду про те, що буцімто «Україна готувалася напасти», а НАТО «підігрівало агресію». Це ще один аргумент і доказ того, що Росія вчинила злочин агресії, бо ніхто не загрожував її безпеці.
По-друге, це показує, наскільки ефективними можуть бути гібридні інструменти дезінформації та маскування агресії. Адже важливим чинником успіху сучасних операцій блискавичної війни є введення суперника в оману щодо намірів, характеру та строків атаки. Мають зазнати покарання всі, хто навмисне заперечував і поширював вигідну ворогові дезінформацію.
По-третє, це ставить питання про відповідальність державних інституцій, які мали готувати суспільство до боротьби, вчити людей не просто виживати, а й організовано евакуюватися та ефективно чинити опір. Мова не лише про останні місяці перед вторгненням, а й про роки, коли треба було будувати основу для національного опору, що робилося переважно силами ветеранського та волонтерського руху після 2014 р.
Це вкрай важлива частина національної пам’яті, яку не можна стирати чи применшувати, щоб у майбутньому не допустити нової трагедії. Це також і урок для наших західних союзників. Якщо ви покладаєтеся на 5 статтю Вашингтонського договору, але більшість ваших громадян не вірять у загрозу, колективна система безпеки у кризовий момент може й не спрацювати.
Біль і жаль
Жінка, Харків: «На следующий день, когда я вышла, я видела, как будто бы откусил кусок дома великан. Просто подошел и откусил кусок дома, как печенье».
Чоловік, Київ: «З приводу того, що найбільше засмутило, це те, коли якесь місто попадає в окупацію. Наслідки цієї окупації для цивільного населення — оце засмучує найбільше. Чому, тому що дуже міста наші страждають і від обстрілів, і від пошкоджень».
Ми поставили кілька відкритих запитань, щоб дізнатися, якою буде спонтанна реакція громадян, що засвідчить найбільш пам’ятні події, пов’язані з болем та розпачем, гордістю і перемогою, надією та оптимізмом. Опитування підтвердило, що війна в народній пам’яті залишається насамперед як спогад про загибель людей (23,8%), руйнування, завдані обстрілами і ракетними атаками (21,9%), звірства російських військ у Бучі, Ірпені, Маріуполі, Ізюмі та інших містах (16%). Особливо вкарбувалися в народну пам’ять злочини росіян у Бучі, знищення драмтеатру в Маріуполі, страта полонених із гарнізону «Азовсталь» в Оленівці, злочини в Ізюмі, ракетні атаки на житлові багатоповерхівки в Одесі, Дніпрі, Запоріжжі, Кривому Розі, Краматорську, масове викрадення дітей з окупованих українських територій.
Наші біль та горе не потрібно перекладати іншими мовами. Цей вимір війни, поряд зі звитягою наших військових, напевно зіграв ключову роль у створенні найважливішої міжнародної коаліції — морального тиску мільйонів європейців і американців на свої уряди з вимогою стати на бік добра, щоб не дозволити запанувати злу, не допустити перемоги геноциду.
І це ставить велике питання до так званих хороших і не дуже росіян та наших західних союзників. Чи може постати «інша Росія» після війни, якщо росіяни не визнають своєї колективної відповідальності за вчинені злочини? Адже навіть у Європі, де за ними не стежить путінська охранка, росіяни добровільно виходять із гаслами й прапорами, під якими їхні співвітчизники з лютого 2022-го нищать сусідню країну та «братній народ». Без цього годі чекати на сталий мир та марно вести переговори в будь-яких форматах із режимом воєнних злочинців.
Лють, рішучість і згуртованість
Жінка, Харків: «25 лютого, перехрестя, зараз Героїв Харкова. Іде жіночка з церкви. Я так думаю, Покровський собор, скоріш за все. Голосно розмовляє по телефону, зупиняється і розповідає комусь в цю слухавку: «Ой, там нам сказали, ми от ходили молилися зараз, там ходу робили навкруги церкви. Але нам сказали, що три дні слід почекати, і все буде гаразд. Вони б’ють тіпа точечно, і прийдуть, і наведуть тут лад. А то від цих бандерівців…», щось в такому плані... Спочатку перша думка, може, якась провокаторка така ходить… Як можна чекати російський мир і ходити кругами до Бога молитися? На вас бомби кидають. А ви когось тут чекаєте…»
Чоловік, Запоріжжя: «Я дуже здивувався, що, незважаючи на катастрофічну ситуацію, ми дуже добре справлялися і що дуже великий відгук був у саме громадянського суспільства. Тобто Запоріжжя довгий час було ватним містом, але в цей критичний момент, 24 лютого, і в перші два тижні війни всі волонтерські пункти, всі військкомати, вони просто повнилися добровольцями, які хотіли допомогти».
Так, це правда, ми як суспільство вистояли, бо нашим Силам оборони вдавалося здобути важливі малі та великі перемоги з перших днів війни. Так думають 78% опитаних. Завдяки воїнам люди повірили і в себе як згуртований народ (62%). А приклад роботи волонтерів та добровольців (46%), а також партизанів (18%), показав, наскільки важливий щоденний внесок кожного в майбутню перемогу.
«Росіян, як і будь-якого ворога, треба знищувати. Тільки знищувати», — слова Валерія Залужного в інтерв’ю The Economist чітко відбили кредо української війни за незалежність. Успіхи на полі бою переконують простих громадян у здатності виграти битву проти страшного ворога і не опускати рук. Пам’ять про потоплення «Москви», визволення Київщини, Чернігівщини, Сумщини і Харківщини, важливість руху опору в тимчасово окупованому Херсоні зміцнює віру в остаточну перемогу. А спогади про оборону Маріуполя і тяжкі бої під Бахмутом створюють основу для загальної й тривалої поваги до полеглих, поранених, полонених та їхніх родичів.
«Мені потрібна зброя, а не евакуація», — ці слова Володимира Зеленського сформували імператив у відносинах із союзниками. Тепер українці знають, як відрізнити друга від ворога, союзника від байдужого споглядача. Пам’ять про велику підтримку та допомогу буде запорукою для зваженої, розсудливої дипломатії, спрямованої на розширення кола друзів і постійне зміцнення зв’язків та довіри з союзниками.
Кілька висновків
По-перше, більшість українців повною мірою відчули свою суб’єктність, усвідомили себе громадянами, відповідальними за поразку чи перемогу у війні, за своє виживання і майбутнє наступних поколінь. Це не просто короткостроковий ефект «єднання навколо прапора», притаманний будь-якій спільноті в часи небезпеки. Це розуміння того, що Українська держава — це вони, їхні долі та свобода нерозривно пов’язані з незалежністю. Влада поступилася першістю воїнам-добровольцям і волонтерам.
По-друге, воєнні злочини Росії, найімовірніше, були навмисне заплановані й скеровані на те, щоби під страхом смерті і страждань зламати опір та примусити українців здатися чи виїхати з країни взагалі. Проте тепер пам’ять про страти, катування, грабунки та колабораціонізм стає потужним джерелом суспільного запиту на справедливість і покарання винуватців війни. Саме ця пам’ять є основою для формування та обґрунтування Україною таких умов завершення війни, які більше ніколи не дозволять Росії повторити ці страхіття.
По-третє, Володимир Зеленський та його речники несуть велику відповідальність за формування офіційного наративу національної пам’яті про війну. Надзвичайно важливо поєднати критичне ставлення до власних слів і повагу до народної повсякденної пам’яті про війну, до локальних успіхів та трагедій, із яких поступово складається мозаїка боротьби за незалежність.