64-літня жителька Херсона Ніна Мединська не виглядає надлюдиною. Але коли довелося боротися за внука, вона змогла відбити його в окупантів і повернути додому. На це їй знадобилося п'ять місяців. З них цілий місяць вона провела з хворим онуком у дорозі, повертаючись додому.
Вона поневірялася окупованими територіями Херсонської області, Криму, територією РФ, проїхала наскрізь усю Білорусь і через Київ повернулася до Херсона. Якби не допомога громадських організацій, бабуся навряд чи змогла б повернути внука в сім’ю.
Про свою болісну подорож Ніна Мединська розповіла ZN.UA.
…Прийшло смс, що інтернат вивозять
«Ми, моя донька Наталія, внучка Дашенька і я, живемо в Херсоні. Старший внук Артем із 12 років перебував у психоневрологічному будинку-інтернаті в Олешках, які зараз знаходяться на окупованому лівобережжі Дніпра. Артему 17 років. У нього інвалідність — хронічне захворювання центральної нервової системи. Ми постійно зв'язувалися з директоркою інтернату Тетяною Григорівною Княжицькою. Вона казала, що тривають переговори з окупантами про надання «зеленого коридору» для вивезення дітей на підконтрольну Україні територію.
«Зеленого коридору» не дали. Княжицьку торік восени окупанти звільнили й поставили натомість «свого» директора — колаборанта. Він місцевий, олешківський, але погодився співпрацювати з ворогами. Його прізвище Сук, а імені не пригадаю...
І ось 4 листопада минулого року прийшло смс, що інтернат вивозять. Я — бігом у річковий порт, сіла на катер до Олешок. Коли добралася до інтернату, з'ясувалося, що всіх вихованців вивезли ще 20 жовтня. Повернулася на причал, але назад у Херсон рашисти мене не випустили. Я кричала, що в мене вдома внучка, а вони мені: «Дайте адресу — ми вам її привеземо». Ненормальні… неадекватні…
Два дні я ходила на причал, але мене в Херсон не пускали. Ночувала в Олешківському інтернаті, — там мене всі знають, а директора на місці не було, на щастя. 7 листопада поїхала до Скадовська — з'ясувати, куди вивезли мого внука. В тамтешній «адміністрації» на мене накинулася рашистка, сказала, що мені тут робити нічого — інтернат вивезли в Росію.
[media_art id="538534" type="1"]
Зрештою Артема мені віддали
І опинилася я між небом і землею. Слава Богу, одна жінка пустила мене в квартиру своїх дітей, яким пощастило виїхати до Польщі. І волонтери дуже допомагали… Невдовзі мені вдалося з'ясувати, що інтернат вивезли в Крим у село Строгонівка (передмістя Сімферополя). Коли я туди зателефонувала, виявилося, що дітей перевезли до Краснодарського краю, в місто Кропоткін. А я — без копійки і без можливості повернутися додому. Так і жила в Скадовську. Допомагали добрі люди та волонтери. Тим часом донька Наташа в Херсоні писала заяви в поліцію й слала листи в Кабмін…
…І дочекалася! 2 лютого вихованців інтернату привезли в скадовський реабілітаційний центр «Надія». Я почала ходити, оббивати пороги, щоб мені віддали внука. Довго не віддавали. Але було задіяно багато різних служб і волонтерських організацій. Зрештою Артема мені віддали».
Дорога додому була дуже довгою та болісною
Назад добиралися потягом — спочатку в Крим, а потім зробили величезне коло Росією та Білоруссю. Звідти змогли потрапити в Україну. Добралися до Києва і потім — у рідний Херсон. Артемчик дуже хотів до мами й сестри.
За словами Ніни Іванівни, Артем дивом витримав подорож, яка тривала цілий місяць — з 5 березня по 5 квітня. А доти, аж із жовтня, вихованцям психоневрологічного інтернату окупаційна влада не давала необхідних медикаментів. Діти дуже страждали, у тому числі й Артем.
Нині родина возз'єдналася. Але Херсон — під постійними обстрілами. Це не найкраще місце для дітей, до того ж із проблемами. Проте евакуюватися Мединські не хочуть — дуже прив'язані до свого міста й домівки. Сподіваються, що наші воїни скоро викинуть загарбників із України.
Навряд чи одісея Ніни Іванівни та її внука завершилася б успішно, якби не майже незрима, але вкрай необхідна участь волонтерів і громадських організацій. Їхню допомогу вона відчувала постійно.
Громадська організація допомогла повернути Артема в сім’ю
Ми поспілкувалися з національним програмним директором міжнародної громадської організації «СОС Дитячі містечка. Україна» Дар'єю Касьяновою, яка брала особисту участь у поверненні Артема додому.
— Ми організували повернення Артема в сім’ю, — прямо сказала вона. — «СОС Дитячі містечка. Україна» — велика міжнародна організація, якій уже понад 70 років. В Україні вона працює вже 20 років. У фокусі нашої уваги — підтримка прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу, родин із дітьми. Але від початку війни до нас стали звертатися сім’ї, яким потрібна була допомога у поверненні дітей, відірваних від батьків і депортованих у РФ або на окуповану частину України.
До нас звернулися з офісу Уповноваженого з прав людини. Повідомили про бабусю, що поїхала по внука на окуповану територію. Ми допомагали з передачею їй необхідних документів. Просто так передати їх із Херсона в Скадовськ неможливо. Документи передавали через Польщу, інші країни. А потім ми профінансували їй та її внукові дорогу додому. Зі Скадовська до Криму — на таксі й далі Росією та Білоруссю — потягом. Потім, теж потягом, уже територією України до Києва й потім — до Херсона.
Зазначу, що бабуся боролася за внука самостійно. Вона — молодець. Ми лише допомагали. А для хворого підлітка з психоневрологічним захворюванням така довга важка дорога — це виклик. Однак він упорався.
Чому такий довгий шлях, ледь не п'ять тисяч кілометрів, та ще територією країни-агресора, якщо від Скадовська до Херсона — менш ніж 100 кілометрів? «Інакше було неможливо», — каже Дар'я.
Артем — не єдина дитина, яку вдалося вирвати в окупантів і повернути в сім’ю. Зусиллями дипломатів, політиків, волонтерів повернути батькам удається десятки, може сотні дітей. Але ж депортовані десятки тисяч!
Згідно з останніми даними Національного інформаційного бюро при Мінінтеграції, незаконно депортованими вважаються 19 514 українських дітей.
Відомо також, що на тимчасово окупованих територіях і в Росії перебувають близько 4390 статусних дітей, до яких належать діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування.
Українських дітей буквально перепрограмовують, батогом і пряником примушуючи забути, що вони — українці. І це — один із найстрашніших злочинів путінського режиму.