UA / RU
Підтримати ZN.ua

Ухилянти, корупціонери… Це — не я

Автор: Леся Литвинова

«Скажіть, будь ласка, що з наведеного ви вважаєте найбільшим злочином під час війни та воєнного стану?». Таким було одне з питань анкети ZN.UA для дослідження, проведеного з допомогою соціологічної служби Центру Разумкова.

Унаслідок (див. рис.1) із величезним відривом «перемогла» корупція. Найбільшим злочином її вважають 69,3% українців. За ухиляння від мобілізації тих, хто їй підлягає, «проголосували» 2,3% українців. Рівнозначними за вагою злочинами визнали ці явища 24,2% респондентів…

Насправді війна — це не тільки про героїзм і патріотизм. Не тільки про історії, які потім ляжуть в основу нового героїчного епосу. Це насамперед про ресурс. Неможливо виграти війну на самій лише упертості трьохсот спартанців. Якщо чесно, на цій упертості й в обороні довго не просидиш.

Читайте також: Головні внутрішні вороги українців — корупціонери у владі. Банкова, спиш?

Не думаю, що відкрию якусь страшну військову таємницю, якщо скажу, що будь-який ресурс має властивість закінчуватись. І не думаю, що для когось буде несподіванкою, якщо скажу, що люди — це теж ресурс. Нарівні з танками, гелікоптерами, патронами та мінами. Практично невідновний ресурс. Західні партнери можуть закидати нас боєприпасами, та це не врятує, якщо фізично нікому буде їх використовувати. Люди — єдиний ресурс, якого нам ніхто не надасть іззовні.

Розкрадання коштів — це зменшення ресурсу, який можна було б використати.

Ухиляння від мобілізації — це зменшення ресурсу, який можна було б використати.

Чому тоді така колосальна різниця в цифрах відповідей? Ви сміятиметеся. Але мені здається, я розумію, звідки.

Ми звикли до того, що «корупція» — це десь там, далеко. Це чиновники, це влада, це міфічні «вони», які зіпсували нам усе життя. І це точно не «ми», які намагаємося «порішати» на кожному кроці — від пологового будинку до військкомату.

Читайте також: Коломойський, Татаров, Альперін. Парламент тягне з «поправками Лозового», рятуючи топ-корупціонерів від покарання

А от ухиляння від мобілізації — це якраз ми. Тут ніяк не вийде сказати, що це — «вони». Але в нас є виправдання, чи не так? Ми ж не можемо бути винні в тому, що відбувається. Тому ні, це — не злочин. Це життєва позиція. Ми не народжені для війни. Нехай спочатку депутати йдуть воювати. Я не збираюся помирати за Зеленського. У мене свій фронт. А хто мою родину годуватиме? Ну й далі за списком.

Читайте також: Данілов назвав ситуацію з мобілізацією дуже складною, згадавши людей, "нечистих на руку"

Тим паче законодавство надає цілком достатню кількість легальних способів не потрапити під мобілізацію. І судячи з того ж опитування (запитання звучало так: «На Вашу думку, чи повинні під час дії воєнного стану підлягати призову за мобілізацією до Сил оборони України представники кожної з таких груп?»), суспільство охоче їх підтримує (див. рис. 2). Усі категорії, які на сьогодні не підлягають мобілізації, «схвалені» респондентами обох статей таким чином: особи з інвалідністю — 92,3% (91,6% чоловіків, 92,8% жінок); студенти, які здобувають першу вищу освіту, — 87,5% (86 і 88,8% відповідно); опікуни осіб із інвалідністю — 86,8% (85,7 і 87,9%); жінки без їхньої згоди — 85,9% (85,2 і 86,5%); особи, старші за 60 років, — 84,7% (84,5 і 85%); особи, які мають трьох і більше неповнолітніх дітей, — 82,9% (по 82,9%); опікуни людей похилого віку — 78,4% (77,9 і 78,8%); студенти, які здобувають другу вищу освіту, — 53,3% (52,2 і 54,1%).

Легітимізація майже всіх цих категорій вища на заході та в центрі України. За винятком двох. Із тим, що особи, які є опікунами людей похилого віку, не мають підлягати мобілізації, найбільше згодні на півдні України — 82,1% (на заході — 80,1%, у центрі — 78,5%, на сході — 73,8%). До жінок найменш лояльним є схід країни — 77,7% (на заході їх «підтримують» 87%, на півдні — 88,4%, у центрі — 88,2%).

Загалом усе це виглядало б більш-менш логічно, якби не створювало такого широкого поля для махінацій. У списку легальних способів оминути мобілізацію неможливо маніпулювати лише віком і статтю. Утім, знаючи винахідливість наших співгромадян, я не здивуюся, якщо й тут знайдуться варіанти. Все решта — просто свято для заповзятливих ухилянтів. Сотнями оформлюють липові довідки про інвалідність. Чоловіки, які раніше кричали: «Кому вона з причепом потрібна?», раптово починають цікавитися самотніми багатодітними матусями. Несподіваний потяг до знань виникає в будь-якому віці. Тезу про те, що коханню кожен вік підвладний, підкріплюють шлюби між двадцятирічними юнаками та сімдесятирічними жінками, які потребують опіки з боку чоловіка.

Читайте також: Міноборони підготувало реформу військкоматів. Хоча ідея належить команді Резнікова, вона все ще "жива" — ЗМІ

І все це, звісно, аж ніяк не корупція. І вже точно не спроби ухилитися від виконання військового обов’язку. Просто ось так у житті сталося. Раптове кохання, раптова хвороба батьків, раптовий потяг до знань. То що ж — карати за це, чи що?

А знаєте, як це виглядає по той бік Територіального центру комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП)? Я розповім.

…Наш бат мали вивести на відновлення в липні. Вивели у вересні. Після Соледара ми «відпочивали» в Бахмуті. А потім знову під Соледаром. Нам щодня обіцяли, що от завтра буквально. Ну, може, післязавтра. Найбажанішими ліками під кінець ротації були таблетки «осетрона», які розпихували по кишенях перед виходом на позиції. Тому що контузій уже ніхто не рахував. Бахнуло, проблювався (даруйте за прозу життя), таблетками закинувся й стріляєш далі. Змінився — три доби «прокрапався» й назад, ловити наступну.

На певному етапі тих, хто не повернувся додому на щиті або не валявся по шпиталях, залишилося так мало, що на новий штурм пішли хлопці із взводу матеріально-технічного забезпечення. Це ті, хто за всю війну стріляв лише на полігоні. Було їм страшно? Було. Їм було капець як страшно, але вони пішли. І повернулися не всі.

Читайте також: Воєнний стан: чи можуть посилити мобілізацію

А нам і далі обіцяли: ось іще трохи, ось зовсім трохи — і ми вас замінимо.

От тільки міняти не було на кого. Геть нових, тільки-но з полігону, на ці позиції поставити було не можна — вони б закінчилися, навіть не почавшись. А ті батальйони, які умовно відпочили й могли б нас замінити, укомплектовані приблизно так само, як і ми.

І вже не мало значення, скільки в нас машин, скільки снарядів, скільки гранат. Ба більше, коли мій побратим повернувся зі шпиталю на власному авто, командир лаявся, не добираючи слів. На цей час автівок у взводі було більше, ніж тих, хто міг сісти за кермо.

Слова «в нас незабаром ротація» більше не наснажували. Тому, хто вимовляв це вголос, хотілося просто затопити в морду. Оскільки ніхто в неї вже не вірив. Єдиною можливістю «відпочити» було поранення. І то не факт. Про відпустки ніхто не заїкався — відсутність навіть однієї людини вже була критичною.

Ситуація, до речі, геть не унікальна. Знаю підрозділи, де саме слово «ротація» взагалі не звучить. Утім, як і «відпустка».

До речі, якщо про те, як боротися з корупцією, в нас знають усі — від бабусі на лавочці до водія маршрутки, то що робити з ухилянтами, мабуть, не знає ніхто. Зате всім відомий мільйон варіантів, як від цієї самої мобілізації відкосити. Тому що шок перших місяців після початку повномасштабної війни давно минув. Війна знову десь там, далеко, а не за вікном власного будинку. Нехай там і залишається. Там є якісь люди-титани, я в них вірю. Вони вміють воювати — то нехай собі воюють. А я ними пишатимуся й за можливості закидатиму грошей.

Читайте також: Politico: У Байдена більше стривожені корупцією в Україні, ніж говорять публічно

Ні, я не пропоную гребти на вулицях усіх без розбору, з істериками запихати в автівки й вивозити на полігон «без права листування». Ба більше, я вважаю, що потрібно відкрити кордони й дати змогу визначитися всім охочим. Хочеш тут залишитися — прийми як факт те, що рано чи пізно доведеться воювати. Хочеш знайти на земній кулі спокійніше місце — твоє право, щасливої дороги. Припинити використовувати армію як каральний інструмент для винних. І видавати повістки планово, а не за принципом «у селі мобілізувати простіше, ніж у Києві». Пройти нарешті тест на ступінь дорослості.

Ніхто не зробить цього за нас. І скинути провину виключно на корупцію, недолугий уряд, продажних військкомів та інших «їх» не вийде. Брати відповідальність на себе доведеться всім. Ну, або здаватися на милість переможця. Втім, Буча наочно показала, якої саме «милості» нам варто очікувати.