UA / RU
Підтримати ZN.ua

Розмалюємо страх і повернемо барви дитинству. Як допомогти дитині впоратися з тривожністю

Автор: Марко Баянов

Що може бути нормального в обставинах, у яких живе нині українське суспільство? Проте життя триває, й навіть у ненормальній ситуації можна й треба знаходити точки опори. І для себе, й особливо — для дітей. Бо дитинство коротке, а спогади про нього залишаються на все життя.

Від початку російського повномасштабного вторгнення й у дітей різного віку, й у дорослих підвищився рівень тривожності. Побільшало страхів.

«Взагалі для такої ситуації характерним є регрес, коли ми трошки здаємо в своєму розвитку назад, — зазначає лікарка-психіатриня Наталія Масяк. — Так організм реагує на підвищений рівень стресу. І десятирічна дитина може почати поводитись як шестирічна».

Читайте також: Втрата близької людини: як пережити біль

Сьогодні в Україні є чимало осередків, де діти — переселенці з небезпечних районів (та й дорослі) можуть поділитися проблемами із психологами. Проявити свої творчі здібності, навчитися технік, які допоможуть самостійно впоратися з тривожністю. Та й зрештою просто познайомитись із однолітками й поспілкуватись офлайн. Простіше кажучи, повернути собі хоч якусь частину нормального дитинства, втраченого через війну, а перед тим — пандемію ковіду.

«Багато хто уявляє собі психотерапію так: прийшов до когось, ліг на кушетку — і щось там я маю говорити, — розповідає Наталія Масяк. — Є й такий аналітичний метод. Проте малеча в силу свого віку високих квінтесенцій не засвоїть. Тому з дітьми частіше працюють за допомогою арт-терапії, піскової терапії, казкотерапії».

Дядябах, або як працює психосоціальна терапія

Благодійний фонд «Голоси дітей» у різних частинах країни має близько півтора десятка осередків, де сім’ям безкоштовно надають психосоціальну допомогу, як індивідуально, так і в груповій формі. Один із них розташований у селищі Високому під Харковом. Відвідують його місцеві мешканці, переселенці, хтось узагалі приїздить із іншої громади. Мені доїхати до Високого вдалося не з першого разу — завадили обстріли Харкова та області.

Читайте також: Суїциди серед підлітків: шукаємо винних чи правильно допомагаємо?

…Перша половина дня. Щойно закінчилися заняття з наймолодшою групою, які проводили психологині Ольга Дорошева та Юлія Шевченко. Малюки надивилися мультиків, і тепер їх розбирають по домівках батьки чи бабусі й дідусі. Ось мати посадовила дівчинку на свій моторолер, і вони поїхали. До тимчасового дому.

«Що ти так довго?» — докоряє хлопчик матусі, яка забарилася. Він чекав. Трохи розгубився, але сльозам волі не давав. Не плакав і тоді, коли там, де жив, лунали вибухи. Бо козаки не плачуть?

Співзасновниця та голова правління БФ «Голоси дітей» Олена Розвадовська звертає увагу батьків на те, що плакати — це нормально: «Дитині треба допомогти пережити емоції, батькам — зрозуміти ці переживання. І не казати дітям: «Чому ти ревеш? Ти ж мужик»... А дитині — сім років, на хвилиночку...

Якщо дитина плаче, коли бомблять чи стріляють, то слава богу. Це нормальна реакція на страх. Ми виховувались у «совку», коли будь-які емоції було прийнято ховати. Тому батькам треба пояснювати: радійте, що дитина плаче, бо є діти, які перестають говорити, замикаються. І це вже проблема».

Один із напрямів фонду — допомога дітям із особливими потребами. Зокрема дітям із аутизмом, чутливішим до звуків, запахів, дестабілізації. Наталія Масяк розповідає про хлопчика з Маріуполя, який два тижні провів у підвалі п’ятиповерхового будинку, де було багато людей. Через сильний стрес він втратив багато сформованих навичок. Однак досить швидко знову почав говорити й краще взаємодіяти з людьми після того, як із ним стала працювати психологиня фонду.

«Був іще один хлопчик із Маріуполя, який боявся гучних звуків і говорив лише одну фразу: «Дядябах», — продовжує Наталія Масяк. — Першими словами дитини стали не «мама» й «тато», а якийсь «Дядябах»… Ми з ним працювали. Психологи допомогли подолати страхи. Логопеди — розвинути мовні навички. Дитина почала краще спати».

Читайте також: Поради психолога: Як допомогти підлітку боротися з думками про суїцид

Від Капітошки до Залізного Арні

В осередку в селищі Високе затишно. Працює проєктор: мешканці підводного світу пускають бульбашки в океані на стіні. Звучить спокійна музика. За допомогою креативного ростоміру можна з’ясувати, до кого ти ближчий: до Капітошки, Лесі Українки чи Шварценеггера.

Повільно збирається наступна група — це вже підлітки.

— Що новенького? Як тиждень минув? — питають у дітей психологи.

— Нормально, — відповідають діти.

Трошки вчилися, трошки гуляли.

«Досить часто ми стикаємось із проблемами в навчанні у дітей старших класів. Вони зараз здебільшого не бачать сенсу в освіті. Навіщо вчити тригонометрію, коли над головою літають ракети? Вони не до кінця розуміють, що на них чекає в майбутньому. Деморалізація загальна. Надто багато невідомості й невизначеності», — каже Наталія Масяк.

Тим часом Ольга та Юлія розпочинають заняття.

«Тема сьогоднішньої зустрічі — як упоратись із гнівом і злістю.

Як ви гадаєте, проявляти гнів або злість — це нормально? Чи це дуже погані почуття, які не можна проявляти й узагалі відчувати? А коли з’являються такі відчуття?»

Версій у дітей багато:

— Коли хтось нас образив.

— Коли хтось нас не розуміє.

— Коли хтось їв мою шоколадку.

Читайте також: Поради психолога: як вмовити людину виїхати з небезпечної території

«За що ми відповідаємо в цей період? За прояв своїх емоцій, правда? — скеровують дітей психологині. — Тож давайте будемо вчитися відповідати за ті емоції, які ми з вами відчуваємо. Як гадаєте, яким чином ми можемо скрасити негативні емоції? Що можемо зробити, аби вийти з цього стану? Можемо поплакати. Покричати. Не на іншу людину, а піти, наприклад, до лісу. Можна порвати папір. Пам’ятаєте, як ми рвали його на дрібні шматочки, а потім клеїли? Що ще ми можемо робити?»

І на це питання відповіді в дітей різні:

— Посміятися.

— Побалакати з друзями.

— Випити кави з тістечками.

— Послухати музику.

— Пограти у волейбол.

— Піти на танці.

— Побитися подушками.

— Віддубасити боксерську грушу.

— Віджиматися...

«Так, — посміхаються психологині, — після 50 віджимань кричати вже ні на кого не захочеться. Можна ще пообніматися з деревами наприклад. І ще потрібно пам’ятати: інша людина може не розуміти, що саме я відчуваю, без моїх слів. Тому буде круто, якщо ми навчимося говорити про це.

Але що робити, коли злюся я зараз, а танці в мене — тільки в середу? Коли поруч немає дерев і подушок і можливості все це виплеснути? І навіть каву з тістечком купити не можу. Але я можу помалювати».

Читайте також: Як не збожеволіти, очікуючи звісток від полонених або зниклих безвісти рідних

Нейрохвилі — техніка для заспокоєння

«Техніка, яка називається «нейрохвилі», може дати великий ресурс, — розповідають психологині. — Коли починаєш це робити, ситуація, з якою стикнувся, вже не здається аж такою гострою. Потрібно сконцентруватися на тому, що засмучує, злить, на своїх емоціях. Взяти чорний олівець і аркуш паперу й від душі накарлякати що завгодно. А потім закруглити всі кути в місцях, де ці лінії-хвилі перетинаються. І, зрештою, можна розфарбувати порожнечі, які утворилися».

Олівці зашурхотіли по паперу.

Така техніка допомагає розслабитись, відволіктись. А інколи, занурившись у ситуацію, можна побачити в ній щось інше.

«Я дуже сумую за часом, коли була просто волонтеркою, приїжджала в село, розкладала свої манатки, витягала фарби й ватман, і ми з дітьми просто малювали, — згадує Олена Розвадовська. — Це був яскравий промінь у моєму житті, казковий. Дитинство — це те, що залишається з тобою в серці на рівні емоцій. І облаштована кімнатка тут — насправді другорядне.

У нашому фонді зараз працюють двоє дітей, із якими я познайомилася в Авдіївці, коли приїжджала туди в 2016–2017 роках, — Маргарита і Костя.

Вони жили на дальніх вулицях біля промзони — в одному з найгарячіших місць. У їхні двори постійно залітали осколки та кулі. Костя на своїй вулиці взагалі був один — усі діти повиїжджали. Маргарита, якій тоді було 11 років, жила на сусідній вулиці. Шкільні автобуси не їздили, й діти мусили ходити до школи пішки.

Вони розповідали: зранку просинаєшся й прислухаєшся — чи є обстріл? Якщо бахкає, то в якій стороні? Щоб обрати, якою дорогою безпечніше йти до школи…

Тепер Маргарита і Костя переїхали. Ми орендуємо їм житло під Києвом, в Ірпені. Їхніх хат в Авдіївці вже нема….

Зараз Рита — адміністраторка в київському осередку БФ «Голоси дітей». Костя працює в таборових програмах. Обоє набираються досвіду. Для мене це дуже хороший приклад того, що всі попередні роки моєї роботи не були даремними.

Ми досі спілкуємося з дітьми в Інстаграмі. Вони повиростали, вже пішли вчитися, працювати. Спочатку в них були різні настрої. Але після того, як ми ці роки разом потусили, сподіваюся, ці діти несуть із собою більше позитивних спогадів».

…Діти намалювалися. Розглядаємо абстракції, що вийшли в результаті. Хтось побачив місяць, хтось — бджолу. Хтось — руки. Чи вони щось дають? Чи відбирають? Чи підтримують?

У кожному зображенні кожен бачить щось своє:

— Це птах із відкритим дзьобом.

— Ні, це печери чи тунелі.

— Це — мізки!

— Так, голова і щелепа, вид зверху.

— На черепаху схоже.

— Більше на равлика…

Читайте також: Важлива допомога: як позбавитися наслідків психологічної травми

— У такому форматі й проходять наші групи, — розповідає Ольга. — Ще є кінотерапія — підлітки обирають собі фільми й дивляться разом. Сьогодні буде ще доросла група.

— І отак цілий день — від малечі до «дорослечі»?

— Так, по суботах.

— Самі потім якісь групи відвідуєте? Чи потрібна допомога викладачам після такого інтенсиву?

— Так, відвідуємо. У нас є супервізії, інтервізії. У кожного — свій психолог.

«Звертатися по допомогу можна й потрібно. Ви точно не маєте героїчно витягувати все на собі. Це — не добра стратегія. Добра — просити про допомогу, — наголошує Наталія Масяк. — І це не означає, що ви не впоралися. Це означає, що ви дієте як дорослий: якщо мені потрібна допомога, я про неї прошу; і є люди, які готові мені її надати й зробити це максимально якісно. Ніхто не має залишатися наодинці з досвідом війни. І ми зі свого боку готові робити все, що вміємо».

Читайте також: Поради психолога: як перестати боятися повітряних тривог

У БФ «Голоси дітей» також є безкоштовна гаряча лінія, де працюють психологи. З 9:00 до 20:00 туди можна зателефонувати й розповісти про те, що турбує. Фахівці зорієнтують, де знаходиться найближчий осередок.

Тел.: 0800 210 106 (безкоштовно в межах України)

+38 099 198 57 95