Повномасштабна війна сталася з нашою країною приблизно так само раптово, як щорічні зимові снігопади.
Є в нас така традиція — всупереч здоровому глузду й числам на календарі до останнього сподіватися, що залишки тепла ще надовго. Втім, слухати прогноз по містечковому радіо й геть ігнорувати те, що він іде врозріз із інтерактивними картами, ми теж цілком собі вміємо.
«Завтра в області очікуються короткочасні опади, — бадьорим голосом повідомляє диктор. — Але після обіду хмари розсіються й збережеться тепла суха погода. Приємних вам вихідних і до зустрічі в понеділок».
До понеділка область буде наглухо завалено снігом, який принесе циклон. Про його рух уже котрий день поспіль повідомляють усі великі метеосайти. Й тільки в нас він матеріалізується цілком несподівано. Так само несподівано виявиться, що більшість мешканців області забула замінити літню гуму на зимову. Черги на шиномонтаж стануть кілометровими, а на зледенілих дорогах аварії траплятимуться частіше, ніж світлофори. Снігоприбиральні машини виявляться почасти зламаними, почасти недозаправленими. Традиційно прорве труби з гарячою водою. А заодно — й опалення в десятку будинків.
Рекордними темпами буде зібрано штаб із ліквідації наслідків. МНС розгорне намети для обігріву. Ентузіасти на всюдиходах снуватимуть засніженими трасами й, матюкаючись, витягатимуть із заметів закоцюблих співгромадян, які сподівалися проскочити...
…Два роки тому з неба замість снігу полетіли ракети. Ті самі ракети, про які волали всі великі міжнародні агентства, поки країна слухала диктора, який обіцяв чудову погоду саме для шашликів. Ну, в крайньому разі — легке похолодання у східній частині країни.
За давньою традицією, до шторму приготувалися лише ті, хто звик не довіряти сумнівним прогнозам, хоч якими приємними перед прийдешніми вихідними вони були. Й планувати життя за себе й нетямущого сусіда, який своєю колимагою перекриє виїзд із двору, якщо не смикнути його хоча б на узбіччя.
Сказати, що країна виявилася готовою до повномасштабної війни, — дуже перебільшити. Й тепер можна скільки завгодно стверджувати, буцімто чесна розмова про реальну ситуацію могла спричинити паніку, падіння економіки, колапс на кордоні чи дефіцит палива. Може, й так. Усе це просто трохи відтермінувалося. Й однаково сталося, але вже під акомпанемент вибухів.
Черги на заправках утворилися буквально в перші години. А ще за кілька днів паливо стало найціннішою валютою. Магазини спорожніли. Аптеки зачинялися одна за одною. Траси були забиті тими, хто намагався виїхати вглиб країни чи за кордон. Міста, які протягом останніх восьми років бачили війну виключно по телевізору, наїжачилися нашвидкуруч побудованими блокпостами та готувалися зустрічати ворога «коктейлями Молотова» й мисливськими рушницями. Більшість тих, хто вплутався в бій у перші дні, не думали про перемогу. Завдання було — дожити до ранку. А якщо дуже пощастить — до весни. До весни була ще ціла вічність завдовжки в тиждень.
Реальність звалилася на країну швидко й безжалісно. Пізно було картати себе за відсутність чіткого плану, пізно було гарячково запасатися всім, до чого встигнеш дотягтися. Вчитися стріляти чи намагатися роздобути бодай найпростішу аптечку теж було пізно. Залишалося тільки штурмувати військкомат, сподіваючись, що на ходу розберешся, як зняти із запобіжника «калаш». Або тікати подалі від жаху, що насувався.
А далі була війна. Справжня велика війна. Геть не схожа на героїчні епоси та художнє кіно. Страшна й кривава, вона змітала на своєму шляху міста й долі. Країна боролася. Боролася відчайдушно й запекло. Добу. Другу. Тиждень. Другий. Дивуючи не тільки Світ, що завмер в очікуванні невідворотної загибелі маленької країни посеред Європи, а й самих себе. Це був етап безпрецедентного героїзму та неймовірних історій про дрони, збиті банкою помідорів, і танки, захоплені циганами. Етап, коли здавалося, що вся країна стислася в єдиний кулак. Коли кожен якщо не воював, то допомагав. Допомагав тим, хто воює; тим, хто рятується із задушливих «братніх» обіймів; тим, хто лікує, й тим, хто гасить пожежі. І Захід, із першого дня впевнений у тому, що країна не протримається й трьох днів, вийшов зі ступору й почав повільно, але впевнено включатися в те, що відбувалося. Крок за кроком. Від перших нерішучих санкцій до постачання озброєння й навчання військових.
Противник, який явно не був готовий до спротиву, втрачав щойно захоплені землі та відступав кілометр за кілометром, залишаючи страшні свідчення своєї присутності. Учорашні цивільні, які влилися до регулярної армії, на ходу перетворювалися на завзятих бійців. Партизани на окупованих територіях знищували противника практично голіруч.
— Іще буквально кілька місяців — і ми питимемо каву в Криму, — упевнено повідомила чергова балакуча голова в телевізорі.
— Ракет у противника залишилося максимум на кілька залпів, — у тон їй запевняла інша.
— Уважно стежте за анонсами. Ми готуємо контрнаступ. Ви будете вражені його результатами, — практично хором переконували різноманітні офіційні й не дуже особи.
Країна, окрилена власними перемогами й тим, що досі жива попри все, вкотре наступила на звичні граблі. Й повільно, але впевнено розшарувалася на тих, хто бачить війну на власні очі, й тих, хто стежить за нею в «марафоні». На тих, хто ось уже два роки поспіль не вилазить зі штурмів, що чергуються з обороною, ховає побратимів і виховує дітей по відеозв’язку, якщо не підводить «Старлінк». І на тих, хто вже не бачить війни в безпосередній близькості від свого двору.
Вірити в те, що противник слабшає щодня, а ми нарощуємо силу, було дуже зручно. Будувати плани на повернення територій, обговорювати стратегії реінтеграції, повертатися до звичного життя, звичних ресторанчиків і курортів теж було комфортно. Впускати у своє життя війну, яка щойно відступила, не хотілося. Думка про те, що там упораються й без мене, ставала дедалі впевненішою. Дедалі частіше й сміливіше почали звучати фрази:
— Нехай воюють сини політиків (поліція, прокурори, олігархи — потрібне підставити).
— У нас війни немає. Ось оголосять війну, тоді нехай приходять зі своїми повістками.
І щось там іще про права та свободи...
Тих, хто пам’ятав, чим ця ілюзія далекої війни та «без мене обійдуться» закінчилася минулого разу, залишилося не надто багато. І більшість із них і далі з останніх сил тримає вогневі рубежі, сподіваючись на те, що країна вимкне телевізор і ввімкне голову. Що для того, щоб у дворах військкоматів знову вишикувалися черги, не треба чекати на ядерний удар по Києву або російські танки під Львовом. Що ті, хто воює виключно в соцмережах або за келихом крафтового пива, змінять їх на передній лінії й дадуть змогу набратися сил перед наступним етапом. А він настане вже незабаром. Хоч як би хотілося вірити в те, що вже цього року снігу не буде точно, а отже, із зимовою гумою можна й почекати.
А далі вибір, на жаль, не такий великий. Можна дозволити собі поглянути правді в очі й визнати, що за перемогу доведеться заплатити страшну ціну. І платитиме її не хтось далекий, народжений для війни й, безсумнівно, героїчний. А особисто ти. Або твої діти. Нарівні з усіма. Якщо, звісно, ти досі хочеш перемогти. Ну, або, наприклад, вижити.
А можна знову вимкнути війну разом із випуском новин, щільно запнути штори, заварити чашку гарячого чаю й вірити в те, що хтось там, народжений для війни, звільнить для тебе Крим, і ти ось уже буквально цього літа їстимеш чебуреки на набережній Ялти. І щиро пишатимешся тим, що твоя рідна вулиця тепер носить його ім’я.
Ось тільки реальна війна від цього нікуди не подінеться. Й обов’язково нагадає про себе. І повір, вона не стукатиме делікатно у віконце. Вона вдарить у нього прикладом «калаша». Або ракетою. Це вже як пощастить.