Я провів у російському полоні сім місяців і один день. Повернувся додому на Новий рік.
На жаль, не всім так пощастило. Багато хлопців досі лишаються там.
Звісно, у в'язницях ми, товариші по нещастю, розповідали один одному свої історії потрапляння в полон. Кожна історія — унікальна та сповнена драматичних поворотів долі.
Однак у сповідях побратимів є і багато спільного. Обставини, за яких солдати опиняються в ув'язненні, типові й повторювані.
Тоді я поставив собі запитання: що можна зробити, щоби наші побратими не поповнили собою списки полонених, як от ми?
Запропоновані відповіді — нижче. Без претензій на істину, але до роздумів та обговорення.
Нерідна рідна земля
Наша пропаганда каже, що українська армія має моральну перевагу над супротивником, бо б'ється на своїй землі. Наша армія могла би мати з того і суто практичну перевагу — краще знання місцевості.
Могла би, але не має. Бо під час передислокації командири приховують від солдатів пункт призначення.
Буває, що цю інформацію оголошують вже дорогою на фронт.
Буває, що не доводять взагалі. Бійці воюють, гадки не маючи, де вони перебувають. Назви населених пунктів і маршрути знають лише командири та водії.
До чого це призводить на практиці? Один мій побратим став єдиним, хто зумів вижити в бою. Його командир теж загинув, бо викликав на себе вогонь своєї ж мінометної батареї, щоби зупинити просування ворога.
Сам побратим був поранений, проте зміг відійти з позиції. Повернутися до своїх йому, однак, не судилося. Не знаючи місцевості, він за кілька днів пройшов по колу й повернувся у вихідну точку. Де і був узятий у полон.
Дорогою туди й назад він, сам того не знаючи, примудрився ще й двічі перетнути мінне поле. Його везіння так вразило росіян, що вони нашого бійця навіть не били. Це зробили пізніше кадировці, яким його передали.
Так через незнання місцевості при спробі самостійно вийти з оточення або організовано відійти потрапляють у полон окремі солдати, групи і навіть цілі підрозділи.
Колись я був на занятті з іноземними інструкторами. Відставний майор-британець казав, що кожен боєць, згідно з натовськими вимогами, повинен мати в лівій накладній кишені формених штанів роздруковану мапу та компас.
Я потім таке бачив. У псковських десантників, із якими мені довелося зійтися в бою. І які врешті захопили в полон мене та кількох моїх побратимів. Кожен боєць 76-ї дивізії ВДВ справді мав у лівій кишені мапу і компас. Ми — ні.
Дивна ситуація. Командири російських ВДВшників не бояться сказати десантникам, де вони є, і ті маневрують усвідомлено. Українські ж солдати, воюючи нібито на рідній землі, безпорадно блукають колами.
Я розумію, що так наші командири намагаються зберегти таємницю під час руху підрозділів. Тому навряд чи цю процедуру змінять.
Що з цим робити? Трішки змінити порядок висування.
Зараз це відбувається так. У передостанній перед ротацією день усіх відпускають додому побути з рідними. Наступного ранку солдати сідають в автобуси з вимкненими смартфонами. Тоді їм називають пункт призначення (або ні).
А можна відпустити солдатів додому днів за два до виїзду, потім зібрати на базі, змусити вимкнути телефони... і наказати вивчати мапу. Тут багато не треба. Достатньо, щоби, почувши назву Залізнянське, кожен солдат миттєво відреагував: ага, тоді на півночі буде Бондарне, на південному заході — Бондарівка, на півдні — траса Бахмут—Слов'янськ.
Головне, щоби місцевість вивчив КОЖЕН боєць, а не тільки офіцери та водії. В бою не бракує ситуацій, коли солдат опиняється у відриві від своїх.
Саме на такі випадки йому потрібні мапа, компас і завчені на пам'ять точки збору.
Тоді ризик випадково вийти на ворожі позиції та потрапити в полон істотно знижується.
Втрата зв'язку = відхід
Управління та зв'язок. Цьому зараз приділяється багато уваги. Самі «Старлінки» чого варті. Плюс десятки й сотні волонтерських зборів на цифрові «Мотороли».
Проте ситуації втрати зв'язку в бою все одно бувають і будуть.
У знеструмлених прифронтових районах важко знайти стабільне джерело живлення для апаратури. Не сидять без діла і підрозділи радіоелектронної боротьби противника. Врешті, солдати можуть рацію загубити або забути зарядити.
Натомість ніякого протоколу дій на випадок втрати зв'язку до солдатів не доводять. І стається найгірше, що може бути, — втрата управління в бою.
Ось вам конкретно мій випадок. Офіцер підрозділу, до якого ми були прикомандировані, наказав зібрати всі рації на переналаштування... і саме в цей момент почався штурм. Був відданий наказ на відхід, але як його тепер довести? Відправили сержанта із завданням передати всім наказ усно. Сержант обійшов частину позицій, а потім зник. Доля його невідома досі.
Вийшов різнобій. Одні бійці відійшли, а інші, і я теж, продовжували утримувати позиції. Поки не опинилися в повному оточенні.
Як цьому запобігти? Встановити простий алгоритм: втрата зв'язку — самостійний відхід на точку збору.
Чому не можна залишатися на позиціях? Ось вам приклад.
У містечку на Луганщині тримала оборону бригада Нацгвардії. Одну з позицій захопив противник, бійців узяли в полон. Зв'язок з ними зник. Командир взводу ніяк на це не відреагував. Він просто за графіком відправив чергову зміну на ту саму позицію. Бійці, не підозрюючи, що точка вже зайнята ворогом, безтурботно туди потопали і теж потрапили в полон. Зв'язок з ними зник.
Взводний почухав потилицю, оцінив ситуацію і... відправив другу групу. Коли й та зникла з ефіру, послав третю... і так чотири рази. Всі його солдати потім зустрілися. У полоні.
Дуже хотілося би познайомитися з цим взводним. Просто з цікавості: що там у голові в цього, прости Господи, офіцера?
Доки не встановлено причини радіомовчання, краще відразу думати про найгірше.
Тоді для командира ситуація стає вкрай неприємною, зате однозначною: замовкла позиція — це вже не наша позиція. І повертати її треба як втрачену. З розвідкою, заходом штурмової групи тощо.
Так, для цього доведеться будити солдатів, які щойно звідти повернулися і попадали спати. Так, невиспані бійці будуть бурчати. Ну та нема на то ради. Солдат — така істота, що завжди всім незадоволена, по собі знаю.
І так, може виявитися, що просто рація розрядилася, не догледіли. Все одно краще на точці збору обматюкати живих-здорових бійців, ніж потім довго визволяти їх із полону.
Бо звідти вони живими, може, й повернуться, а от здоровими — точно, ні.
Жорстока математика війни
Командири нерідко дезінформують своїх підлеглих. Типова ситуація, коли солдатам кажуть: «Не переживайте, це друга чи навіть третя лінія оборони, сюди максимум арта добиває». Потім виявляється, що це ніяка не друга-третя лінія, а «нуль».
Не знаю, чи це роблять свідомо. Можливо, розвідувальні дані банально встигають застаріти, поки спускаються від високих штабів до передової.
Тому корисно і потрібно вивчати все самим, тобто робити дорозвідку. Інакше можна вскочити в халепу.
Зі мною в полоні сиділи бійці, яких довго везли й нарешті вночі висадили в якійсь, традиційно, геть незнайомій місцевості. Роздали лопати і наказали рити окопи.
В самий розпал робіт на позицію спокійно, по-хазяйськи зайшла штурмова група росіян. Очманілі від несподіванки новобранці здалися без спротиву.
— А где твое оружие? — спитався в одного російський штурмовик.
— Так осьо, — розгублено відповів боєць, вказуючи на лопату.
Так, цим солдатам не видали зброї. З чого вони наївно зробили висновок, що перебувають у глибокому тилу. Тому безтурботно копалися, не роззираючись.
Ротний командир із ТрО, отримавши наказ зайняти оборонні позиції, взяв мапу з позначками і пішов розставляти своїх бійців у вказаних місцях.
До певного моменту все було добре. А от остання точка виявилася зайнятою ворогом. Командир росіян на «гостей» зреагував чітко і встиг організувати засідку. Коли мене забрали із в'язниці на обмін, солдати з цієї роти ще лишалися там.
Журналіст Юрій Бутусов стверджує, що саме так потрапив у полон і страчений росіянами боєць 119-ї бригади ТрО Олександр Мацієвський, якого показово розстріляли за вигук «Слава Україні!». Снайпера Мацієвського послали на позицію, вже зайняту ворогом.
Таке стається регулярно. Багато взводних і ротних командирів, отримавши наказ зайняти позиції, просто відправляють бійців у вказане місце.
Висновок простий. У нову хату першим пускають кота, а в незнайоме місце на фронті — коптер або наземну розвідку. В найгіршому випадку — втратите дрона або двох-трьох відчайдухів. Інакше— втратите всіх.
Така вона, жорстока математика війни.
Розумні або досвідчені командири так і роблять. У стрілецькій роті власна розвідгрупа штатом не передбачена, але в хорошого командира вона є. У чудового ротного є ще й оператор із квадрокоптером.
А якщо нє, то шо?
Сценарне планування. Хороший наказ має містити відповідь на запитання «а якщо нє, то шо?».
Скажімо, підрозділ отримує типове для піхоти завдання — зайняти позиції, міцно їх утримувати і стійко обороняти.
Відразу ж треба проговорити й умови, за яких виконання завдання припиняється і здійснюється відхід на запасну позицію чи точку збору.
Втрата зв'язку, я наполягаю, має бути стовідсотковою причиною перервати бойове завдання та відійти.
Атака засобами, для яких немає адекватної протидії, — напевно, також. Наприклад, якщо на позиції піхота зі стрілецькою зброєю і без артилерійської підтримки, а її штурмують танки.
Список підстав можна змінювати і редагувати. Але умови припинення виконання наказу мають доводитися разом із наказом.
Тоді солдат просто буде діяти за протоколом.
Інакше почне діяти на інстинктах. Тобто непередбачувано. Відомий тільки фінал.
Такого фіналу нікому не побажаєш. Я провів у полоні 213 днів. А там і одного дня — забагато, можете мені повірити.
Більше статей Євгена Шибалова читайте за посиланням.