На Південному Кавказі передчуття нової війни. Власне, навіть не однієї, а двох — ірано-азербайджанської і азербайджано-вірменської.
Друга азербайджано-вірменська війна хоч і закінчилася перемогою Азербайджану, але не привела до повної реалізації всіх його цілей. Нині Баку прагне остаточно відновити суверенітет над Карабахом, провести Зангезурський транспортний коридор у Нахічеванську автономну республіку (ексклав Азербайджану, що межує з Вірменією, Іраном та Туреччиною). І примусити Єреван до укладення вигідного для Баку мирного договору.
У Вірменії не проти підписати договір, але не на азербайджанських умовах. Тому уряд Миколи Пашиняна всіляко затягує виконання домовленості щодо Зангезурського коридору, побоюючись, що Єреван втратить суверенітет над частиною своєї території. Непоступливість Вірменії призводить до того, що Азербайджан дедалі активніше використовує силові методи.
Але прагнучи уникнути нової війни, Пашинян заявляє про готовність визнати територіальну цілісність Азербайджану в межах станом на 1991 рік (а значить, і суверенітет Баку над Карабахом), якщо й Азербайджан зробить це щодо Вірменії. Тільки в такому разі, за словами вірменського прем'єра, можлива мирна угода між двома країнами.
Тегеран хотів би домогтися приходу до влади в Азербайджані уряду, лояльного до Ірану й ворожого до Ізраїлю: іранців тривожать відносини Баку й Тель-Авіва, зокрема те, що ізраїльські спецслужби ведуть розвідку з азербайджанської території. Турбує тісний союз Азербайджану з Туреччиною — регіональною суперницею Ісламської Республіки. Страшить зростання азербайджанського сепаратизму в Ірані. Нарешті, Тегеран виступає проти створення Зангезурського коридору, який відітне Іран від його союзника — Вірменії.
Хоча ризик війни і високий, проте опитані нами українські й вірменські експерти вважають, що в найближчому майбутньому повномасштабних воєнних дій усе ж таки не станеться. Принаймні стосовно ймовірності війни Ірану з Азербайджаном відомий азербайджанський військовий експерт Агіль Рустамзаде у своєму Телеграм-каналі зазначає: «Передумов до військової ескалації я не бачу… Військова активність Ірану поблизу наших кордонів проходить у рамках військово-політичного й інформаційного тиску».
[media_art id="536596" type="1"]
Попри те, що війна — це засіб мобілізації населення навколо влади (а для режиму мулл це важливо в умовах зростання протестних настроїв у країні), іранська влада прагне погрозами домогтися свого від Баку. Сьогодні з Тегерана звучать войовничі заяви, проводяться військові навчання на ірансько-азербайджанському кордоні, блокуються азербайджанські вантажівки, що йдуть в Азербайджан транзитом по іранській території.
Одна з причин, яка стримує Іран від початку війни проти Азербайджану, — російське вторгнення в Україну. Авантюра Кремля стала прикладом, як планована блискавична війна перетворюється на затяжну з реальною перспективою поразки Росії. У Тегерані також враховують, що у разі нападу на Азербайджан за нього заступиться Туреччина. Анкара не залишиться стороннім спостерігачем, пам’ятаючи про союзника: «Одна нація, дві держави». А воювати на два та більше фронтів в Ірані не готові.
Своєю чергою президент Азербайджану Ільхам Алієв поки що не зважується на воєнну операцію, щоб раз і назавжди розібратися з проблемою «Нагірно-Карабаської республіки». Баку обмежується сутичками на кордоні та поступовим витісненням вірменських сил із Карабаху, підштовхуючи Єреван до вирішення питання з Зангезурським коридором і підписання мирного договору. Торік таким чином азербайджанці взяли під контроль Лачинський коридор, що пов’язує Вірменію й Карабах. У рамках цієї стратегії відбулося і збройне зіткнення поблизу села Тех у Сюнікській області Вірменії.
Від масштабних воєнних дій Алієва втримує не страх поразки (вірменська армія так і не відновилася після 44-денної війни) чи землетрус у Туреччині. Готовність Баку почати третю азербайджансько-вірменську війну багато в чому залежить від результатів президентських і парламентських виборів у Туреччині, запланованих на 14 травня. У разі перемоги Реджепа Ердогана ризик початку нової війни зросте. Однак ситуація в Туреччині — лише один із чинників, що впливають на рішення Алієва.
Південний Кавказ традиційно являє собою арену, на якій зіштовхуються інтереси як глобальних, так і регіональних гравців. Причини, що визначають їхній інтерес, — нафтогазові родовища Каспійського моря, трубопроводи й транспортні коридори, що проходять через регіон. І якщо ще кілька років тому на Південному Кавказі домінуючу роль відігравала Москва, то за останні роки — після азербайджано-вірменської війни, широкомасштабного вторгнення Росії в Україну та відновлення дипломатичних відносин між Саудівською Аравією й Іраном — геополітична ситуація кардинально змінилася.
Після другої азербайджано-вірменської війни в регіоні посилилися позиції Анкари, стратегічного союзника Баку і регіонального суперника Тегерана. Своєю чергою Росія, ставши посередником в угоді між Азербайджаном і Вірменією, зуміла зберегти статус провідного гравця на Південному Кавказі, отримала важіль впливу на Баку й поставила Єреван практично в повну залежність від себе. Але це становище змінилося після 24 лютого: широкомасштабне вторгнення в Україну, яке триває вже понад рік, звужує військові та політичні можливості Кремля в регіоні.
Вірменія, яка у військових і економічних відносинах повністю залежить від Росії, в ситуації послаблення впливу Москви на Баку намагається знайти ефективний захист від військово-політичного тиску Азербайджану: в Єревані не вірять, що союзник по ОДКБ прийде на допомогу на випадок початку третьої азербайджано-вірменської війни. Тому вірменське керівництво в терміновому порядку намагається знайти гаранта своєї безпеки замість Росії. І в Єревані в цій ролі бачать Захід загалом та Євросоюз зокрема. Так, Вірменії вдалося, незважаючи на опір РФ, домогтися створення спостережної місії ЄС.
Своєю чергою Захід хоче викинути Росію з Південного Кавказу, але не за рахунок посилення впливу Туреччини. Однак, як зазначив у розмові ZN.UA заступник директора Центру близькосхідних досліджень Сергій Данилов, «Захід не має ресурсів для повноцінної гри в регіоні».
Одночасно знижується вплив Росії на Азербайджан. При цьому Москва змушена конкурувати з одним зі своїх небагатьох стратегічних союзників — Тегераном: Ісламська республіка намагається посилити свій вплив у регіоні, в чому Росія не зацікавлена й, за інформацією ізраїльських ЗМІ, відправляє своїх радників у Вірменію. І, звісно ж, Кремль не хоче посилення Туреччини на Південному Кавказі.
Як зазначає президент українського Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Михайло Гончар, Москва працює над створенням формату Грузія—Вірменія—Іран, який повинен заблокувати альянс Азербайджан—Туреччина. Це має «ізолювати «тюркську експансію» й викинути Захід із регіональних розкладів».
Тоді коли Росія намагається зберегти статус-кво на Південному Кавказі, за подіями, що відбуваються, уважно спостерігає Китай. Зацікавлений у транспортних коридорах, які проходять через регіон, Пекін ретельно вивчає за ломберним столом свої карти й готується до ролі модератора в наявних та потенційних конфліктах. Власне кажучи, наміряючись повторити ту саму роль, яку він зіграв у відновленні дипломатичних відносин між Ер-Ріядом і Тегераном.
Що ж стосується інтересів України, то для нашої країни є певні ризики у разі початку нової азербайджано-вірменської або ірано-азербайджанської війни. Найголовніший — частину уваги Заходу перебере новий збройний конфлікт, оскільки США і ЄС будуть вимушені переспрямовувати свої ресурси з російсько-українського фронту. З іншого боку — точно так само муситиме вчинити й Путін: він не може дозволити собі втратити ще й «життєво важливий» Південний Кавказ, за який воював ще Паскевич.
А для України важливо, щоб в умовах тривалої російсько-української війни Кремль ще більше розпорошив свої політичні, військові й людські ресурси, що збіднюються.