«Ми вночі йдемо на позицію. Днів зо три не буде зв’язку. Я твій телефон дав своїм. Можна? Я знаю, раптом що — ти мене з-під землі дістанеш», — пише мені побратим.
З цього моменту я подумки йду на цю позицію. Збираю речі. Перевіряю, чи гарно закріплені турнікети, чи не заважають підсумки. Під ранок мене підкидає з ліжка, бо до сіряка залишається менше години. З першими променями сонця я вже там, у далекій посадці. Слухаю небо й рию собі схованку.
Три дні я там. Щосекунди. Прислухаюся до внутрішніх рухів. Я знаю, що відчую, якщо щось станеться. Бо по його судинах тече частина моєї крові, якою ми рясно обмінялись у розхераченому окопі рік тому. Так само, як по моїх судинах тече частина його. Та частина мене, яка зараз у тилу, щосили тягнеться до нього. Тримає невидимий зв’язок. Я ношу в собі думки про нього, як пляшку з водою, наповнену по вінця. Обережно, аби не розплескати. І вірю, що це збереже його.
Наступної ночі я прокидаюся від його голосу: «Подивися телефон. Терміново». Хапаю трубку й нічого не бачу. Статус «був у мережі востаннє добу тому». Тривога відпускає лише під ранок. Але відпускає. Ще за добу він вийде на зв’язок і скаже, що в цей час почався обстріл. Було важко, але всі цілі. Цілі.
Якщо хтось вам скаже, що найстрашніше — це штурмувати посадки або йти в наступ мінними полями, не вірте. Там ти не встигаєш лякатися. Найстрашніше — це чекати. Не мати змоги зробити бодай щось; скаженіти від безсилля; жити з телефоном у руці; моніторити всі сайти — наші та ворожі — з подіями на тому напрямку; подумки тримати за руку й не відпускати. Вірити в те, що внутрішній зв’язок утримає його або її над безоднею.
***
— Ти як? — питаю я подругу, в якої чоловік — на «найпопулярнішому» напрямку.
— Тиждень тому виходив на зв’язок. Сказав, що «Старлінк» не зможуть розвернути і щоб я не хвилювалася.
— Не він як. Ти як? Ти сама.
— Плету сітки. Мене це заспокоює.
Вона плете сітки. Кілометрами. Ніби намагається вкрити ними весь фронт. Інколи прокидається серед ночі й плете, бо більше нема чим себе розрадити до світанку.
***
Марічка прибирає в будинку. Він у неї схожий на стерильну операційну. Єдині речі, які не на місці, — Валерчині. Сорочка, яку він кинув на спинку стільця, книжка на підвіконні на кухні, домашні капці в кімнаті. Посеред нервозної стерильності вони — якорі, за які вона тримається протягом року, поки він у полоні.
***
Світлана саджає троянди. Каже, що до його повернення на ділянці не буде де пройти. Її чоловік поїхав на першу ротацію в зону бойових дій.
***
— Як ти?
— Я з ним розлучуся нах, але нехай вернеться.
Її чоловік — із тих, хто майже не виходить на зв’язок. А коли виходить, нічого не розповідає. Вона не знає телефонів побратимів, не знає номеру бригади, не знає, де їхні позиції. Про щось здогадується. Але не знає напевно. Від цього незнання важче, ніж від найстрашніших розповідей.
— Навіть на відстані псує нерви. Розлучуся. Але нехай вернеться.
***
П’ятирічний Стасик майже не розмовляє. Він оживає лише тоді, коли тато виходить на зв’язок. Хапає телефон і тікає з ним до своєї кімнати. За щільно зачиненими дверима чутно сміх. Під дверима сидить мама й намагається всотати в себе ці хвилини. Хвилини, коли вони обоє повертаються ненадовго — чоловік і син. Решту часу Стасик чекає. Зосереджено, ніби робить важливу роботу.
***
— Як ви?
— Сьогодні погано. Малий до садочка відмовився йти. Бо тато не телефонував два дні. Боїться пропустити. А я мрію лише про одне — нехай його поранять. Я втомилася боятись. Хочу бодай на час лікування знати, що він у безпеці.
***
— Як ти?
— Все ок. Три атаки вночі відбили. Зараз напишу повідомлення для своїх.
Його родина впевнена в тому, що він служить у Краматорську. Однаково хвилюються, бо там час від часу прилітає й можна загинути просто в черзі за кавою. Про те, що він геть в іншому місті, знаю лише я на правах старої подруги. Адже хтось має знати, де шукати його тіло, раптом що. Коли в нього вже геть складно, він пише мені: «Передай моїм, що в нас удома немає світла, а вийти зателефонувати не можу. Не зміг до них додзвонитися. Все добре, зварив борщ, пратиму речі».
Я роблю скрини окремо написаних повідомлень і пересилаю його родині. Його батьки ледь-ледь Вайбер опанували, й увести їх в оману легко. Вони дякують і питають, чи надовго відключення. Зітхають, що без світла йому доведеться прати руками, а борщ без холодильника скисне. А він знає, що в них є ще кілька діб спокійного життя. Поки вони вірять у відсутність світла й хвилюються за клятий борщ. Поки він відбиває чергову атаку посеред руїн зниклого міста.
***
— Плюсани.
— Плюсани.
— Плюсани!
Він раз-по-раз пише на знайомі номери. Між повідомленнями — по кілька годин. Непрочитане. Непрочитане. Непрочитане. Його група вже дві доби як мала вийти з позицій. Йому не пощастило ще дорогою туди. Спіймав уламок і валяється в переповненому шпиталі в очікуванні другої поспіль операції. Йому десятки разів відповіли всі — від ротного до медика. Вони в порядку. Але вийти поки не можуть. Є зв’язок. Чекай. Не смикай, у нас гаряче.
Від нього щось хочуть лікарі й медсестри. Волонтери принесли полуницю. Телефонувала дружина. Вони всі ніби десь там, поза межами його реальності. Реальність стислася до розміру екрана на телефоні.
— Плюсани.
— Плюсани.
— Плюсани.
…Плюси прийдуть майже одночасно з усіх номерів. Він їх побачить лише за добу, коли відійде від наркозу після операції. Побачить і вперше за багато діб зможе вдихнути на повні груди. Живі. Сьогодні все ще живі...
***
— Ми вийшли.
— На зв’язку.
— +
— Що там малий? Покличеш до телефону?
— Мам, я поїв і в шапці :)
— Сонечко, ти як? Я скучив.
Серце згадує, як битися. Світ навколо знов стає кольоровим. Я вмію посміхатися. Дивно. Я все ще вмію посміхатися. Ще хвилину. Будь ласка, не зникай зі зв’язку. Дай мені відчути, що ти живеш. Що я живу. Що мій світ зупиниться не сьогодні. Бо щойно ти покладеш слухавку, час знов зупиниться. Мене не буде тут. Я буду поряд із тобою, десь у темряві. Триматиму тебе за руку й віритиму в те, що втримаю...