Історія моєї служби у ЗСУ почалась у 2022 році, коли я, як і багато інших чоловіків, пішов добровольцем на захист Батьківщини. Бо якщо не я, то хто? Як і сотні тисяч інших українців, не задумуючись, я виконав свій громадянський обов’язок. Натомість держава тепер нехтує нашими правами, зокрема на звільнення з військової служби через необхідність постійного догляду за хворими рідними. І це навряд чи на користь як мотивації служити далі, так і процесам мобілізації.
Коли я мобілізувався, вдома у мене лишилася мама, яка з 2018 року мала інвалідність II групи. Безстроково, у зв’язку із загальним захворюванням — станом після ремісії неходжкінської лімфоми з метастазами, частина яких була в хребті. За умови періодичного реабілітаційного лікування у неврологічному відділенні мама була більш-менш здатна до самообслуговування, жила окремо, з моєю ситуативною допомогою. Тож, ідучи на війну, я не думав про те, що, згідно з чинним на той момент Законом про військовий обов’язок і військову службу, взагалі не підлягав мобілізації, а якби був на той час в армії, то мав би повне право на звільнення.
Я знав, що маю йти саме туди, куди пішов. З літа 2022-го до вересня 2024 року я практично безвилазно крутився по різних точках евакуації, інколи — аж до ротного району оборони включно по фронту від Білогорівки до Соледару; організував медичну службу в одному з ОСБ, створених на початку війну. Багато чого довелося побачити і пережити, але йдеться зараз не про це.
З кінця 2023 року самопочуття у мами погіршилося. Спочатку виникли серцеві проблеми — аритмія з фібриляцією передсердь, а навесні 2024-го вона перенесла мікроінсульт. Тоді моя частина без питань надала відпустку за сімейними обставинами і навіть виділила у відрядження машину, завдяки чому мені вдалося за п’ять днів покласти маму у нормальну лікарню з персональним доглядом і найняти в агентстві людину на допомогу, яка потім була біля мами у період її реабілітації.
Я повернувся до виконання службових обов’язків, однак зрозумів: без моєї допомоги мамі вже не обійтись, і в перспективі може бути гірше. Тому вирішив скористатися своїм зазначеним у законі правом звільнитись з військової служби по догляду за матір’ю, у якої інвалідність II групи.
Раніше за згаданими законодавчими підставами з нашого батальйону звільнялася вже не одна людина, тому я навіть уявити не міг, що це стане величезною проблемою. Як законослухняний громадянин я вирішив дочекатись нового закону про мобілізацію, щоб зробити все за новими правилами і не мати в майбутньому до себе якихось непотрібних питань. Крім того, якраз на службу мав повернутися з лікарні начмед, обов’язки якого я тимчасово виконував. Тож я вже не був би настільки незамінним у батальйоні і міг би присвятити деякий час справам, які раніше відкладав «на потім».
Я отримав розуміння і згоду начмеда і пішов у чергову відпустку. Щоб зробити все правильно, звернувся до юридичної контори, яка займається питаннями військових. Отримав там перелік документів, зазначених на офіційних ресурсах для мого випадку, і почав їх збирати. Ні я, ні мої юристи на той час ще не знали, що реально означають в новій редакції закону фрази — «має право на звільнення за умови відсутності інших родичів першої чи другої лінії» та «родичі-інваліди ІІ групи повинні мати довідку, що підтверджує необхідність постійного стороннього догляду».
Емоційна та документальна складові моєї історії вже були описані. Тому тут я хочу закцентувати увагу на проблемах, з якими неминуче стикнеться кожен у ситуації, подібній до моєї; поділитись знанням щодо деяких кроків, які допоможуть дещо пришвидшити процеси, але… абсолютно не гарантують бажаного результату. Він цілком залежатиме від людського фактора, оскільки в законодавстві (випадково чи спеціально) закладені колізії, які неможливо обійти.
Отже, проблеми.
По-перше, сам мінімальний пакет документів хвора людина, особливо якщо вона постійно потребує сторонньої допомоги, зібрати фізично не в змозі. Навіть у Києві, я вже не кажу про якесь село, звідки до райцентру їхати кілометрів 30, а до обласного центру — і того більше. Людина без допомоги в таких ситуаціях просто лягає і помирає — без варіантів. Я вирішив цю проблему, оскільки платив зарплату людині, яка бігала по інстанціях, а потім, у потрібну мить, приводила туди мою маму.
По-друге — медична документація. Повторні обстеження, повторні огляди лікарів, комісія ЛКК, яка підтвердила наявність у моєї мами хронічного невиліковного захворювання, що потребує допомоги на дому, і видала з цього приводу валідну форму №080-4/о, зазначену у наказах МОЗ як таку, що визначає обмеження працездатності / догляду для людей з інвалідністю II групи.
Маю зазначити, що для людей з інвалідністю І групи передбачена інша форма — №157-1/о, яку має право видавати лише МСЕК. Вона в моєї мами була, але в ній не було зазначено необхідності постійного догляду, оскільки на 2018 рік вона його ще не потребувала. У формі №157-1/о необхідність постійного догляду записується лише для людей з інвалідністю І групи. Оскільки мамі ІІ група інвалідності була надана довічно, то перегляду МСЕК вона не підлягала і отримати потрібний запис у формі №157-1/о вже не могла.
По-третє — завірений органами державної влади акт про те, що особа, яка потребує постійного догляду, проживає сама. Раніше такий акт складав і завіряв ЖЕК. Але, як виявилося, до початку 2024 року. Хто цим займається зараз — ніхто не пояснює. Тож у моєму випадку це питання зависло у повітрі, і я спробував вирішити його нотаріально завіреною заявою від імені сусідів. Це не допомогло, лише забрало час і гроші. Спойлер: зараз це має робити ТЦК. При цьому необхідність такого документу не зазначена на жодному з офіційних сайтів з переліком документів про звільнення.
Сумарно на всі кола пекла пішло близько трьох місяців. Врешті я отримав на руки весь пакет документів і написав рапорт на звільнення, узгодивши зі своїм адвокатом і юристом батальйону. Комбат його затвердив, і ми передали пакет документів далі, на вищі рівні. Ось тут і починається найцікавіша частина цієї історії.
Штабні батальйону попередили: не пройде, бригада завертає всі довідки, що видає ЛКК, і пропускає тільки людей з інвалідністю першої групи, для яких є форма №157-1/о від МСЕК. Всупереч прямо зазначеному у законі — «наявність довідки МСЕК або ЛКК». Мовляв, кому не подобається — йдіть до суду. Після виходу нової редакції закону про звільнення військовослужбовців, за словами штабних, бригада завернула вже трьох військовослужбовців з батальйону, незалежно від того, яку довідку ЛКК вони надавали. Вимагали тільки МСЕК.
Мої штабні друзі були праві. За два тижні я отримав відмову, мовляв, «не надано достатніх доказів відсутності інших родичів першої чи другої лінії, здатних доглядати» та «не надано достатніх медичних документів». Я подав позов до суду, перед тим взявши ще одну довідку ЛКК, вже за довільною формою, в якій чітко була прописана фраза, що вимагалася новим законом — «потребує постійного стороннього догляду». Цю довідку ми теж додали до матеріалів позову в суд за місцем реєстрації та розташування бригади, у Донецькій області, м. Краматорськ.
Однак стало зрозуміло: питання може затягнутись на невизначений термін, тож я підстрахувався в інший спосіб. Моя нелікована кила білої лінії живота вимагала операції, а після цього я потребував відпустки на відновлювальне лікування. Це можна було зробити за місцем проживання, в Києві, і мій командир знову пішов назустріч. Вже перебуваючи у Києві, через добрих людей мені вдалося отримати відношення в одну з київських частин, що майже вирішує мою особисту проблему — я можу ночувати у мами і оперативно реагувати на проблеми в разі їх виникнення без обов'язкового звільнення з військової служби. Проте судовий процес я не зупиняв — було цікаво, що з цього приводу скаже суд.
Я вже розумів: є негласний наказ не відпускати нікого, крім І групи, решта — лише за рішенням суду. Довідки ЛКК за встановленою формою не приймають у зв’язку з тим, що там не пишуть «необхідність постійного догляду вдома для особи, нездатної до самообслуговування». Для таких довідок передбачені інші формулювання. А довідки ЛКК, в яких потрібну фразу пишуть, не приймають, тому що вони видані не за встановленою формою. Ситуація відрізняється залежно від бригади і локації. Але бойова бригада дасть саме таку відмову з ймовірністю 90%.
І хто би міг подумати, але суд мені відмовив. Перша підстава — недостатні докази, що мати проживає сама. Згідно з рішенням суду, це повинна була визначити комісія від ТЦК за місцем проживання моєї мами (про що, як я вже писав вище, не зазначалося на жодному з офіційних сайтів). Друга підстава — недостатні медичні документи. На думку судді, форма №080-4/о, з максимально жорстким для неї формулюванням, не визначала потреби у постійному догляді вдома. А довідку за довільною формою він навіть не розглядав, оскільки її не було в базовому рапорті. Однак її розглянула бригада, яка у запереченні на мій позов зазначила, що з їхньої точки зору довідка не валідна і теж не була би взята до уваги, навіть якби була долучена до основного рапорту.
Отримавши рішення суду і проконсультувавшись щодо його результатів з юристом та знайомими головами ЛКК та МСЕК, я сформував для себе таку картину.
Як би все це мало відбуватись у правовій демократичній європейській країні, якою ми себе позиціонуємо і якою, хоча б частково, я нас за наївністю вважав? Є закон, перелік потрібних документів у простому доступі з можливістю їх швидко отримати. За наявності права на щось ти додаєш до рапорту доказ свого права — проблема вирішена. Це називається «людиноорієнтований підхід».
Як це відбувається у нас? Є закон, який поруч із цілком зрозумілими вимогами вимагає дивних речей, які не можна ані виконати, ані довести, ані спростувати. Наприклад, неможливо довести відсутність «родичів першої та другої лінії», навіть якщо дуже хочеш. Цей факт у письмовій формі був змушений визнати навіть суддя.
Є норма закону, яка дозволяє звільнення з лав ЗСУ по догляду за людиною з інвалідністю ІІ групи. І є реальна можливість за бажання ніколи цю норму не використовувати. Військова частина має законне право не брати до уваги будь-яку довідку ЛКК, оскільки її стандартні форми не можуть містити формулювань, які використовуються у формі №157-1/о МСЕК. Суд, залежно від настрою, може стати або на бік військовослужбовця, або частини — у базі судових рішень з цього приводу наявні діаметрально протилежні судові рішення.
Вже на суді може з’явитися вимога додаткових документів — типу огляду місця проживання від ТЦК. В одній з постанов про військовослужбовців, за словами юриста, така норма дійсно є, але випадки, коли ТЦК такі огляди проводили, йому невідомі. Тобто по факту треба написати офіційну заяву у ТЦК, отримати офіційну відмову і докласти її до рапорту. Або отримати обіцянку зробити це місяці через чотири. І що найголовніше — у всіх цих перипетіях завжди будуть крайніми військовослужбовець та його хворий родич. Тобто по факту все відбувається за принципом: «Поки ходитимеш по колу, хтось здохне — або твій родич, або ти сам». Зручна формула. Для всіх, крім військовослужбовця і його родича.
Але у мене запитання до можновладців. Ви дійсно вважаєте, що таким чином приймаєте «непопулярні рішення» та «вирішуєте проблеми державного рівня»?
Є в нашому культурному полі таке поняття, як «хитрожопість». Це коли хтось, вважаючи себе дуже розумним, економить мідяк і втрачає гривню. Не розуміючи, що «чим вище лізе на дерево мавпа, тим краще видно її зад».
Саме цим словом можна описати подібного роду «схеми». Оскільки, прирікаючи родича військовослужбовця на можливу самотню смерть без допомоги, держава отримує від нього зневагу і ненависть. Рідні й знайомі цього військовослужбовця починають всіма можливими і неможливими засобами ухилятися від військової служби, бо наочно побачили нелюдське ставлення держави. А солдати, сержанти та офіцери, коли бачать подібні схеми, чітко розуміють: вони — просто ресурс, на який державі начхати, а тим більше начхати на їхніх рідних. Особливо контрастно це виглядає, коли в той самий час за рішенням ВЛК з військової служби звільняють генералів, без будь-яких явних ознак проблем зі здоров’ям.
Закінчується система «хитрожопості», як правило, опцією «голий король». Але це вже зовсім інша історія…