Звертаючись до класиків, інколи з величезним подивом виявляєш: багато того, що нас дивує й спантеличує сьогодні, вже давно позначене, описане і глибоко охарактеризоване. Зміна економічних, соціальних, культурних декорацій, перехід в інші політичні контексти та багато іншого, що відрізняє наш день від дня вчорашнього та дня позавчорашнього, не торкається декотрих важливих соціокультурних універсалій і природи людської поведінки як в індивідуальному, так і в колективному форматах.
Саме такі почуття викликає трактат Хосе Ортеги-і-Гассета «Бунт мас», уперше опублікований в Іспанії майже сто років тому. У ньому Ортега-і-Гассет показав, що бурхливий розвиток засобів масової інформації (газет, журналів, різного роду друкованих видань), демократизація суспільного життя (гіпердемократія), підвищення стандартів масового споживання призвели до разючого й несподіваного результату — небувалого виверження людських мас на поверхню історії.
Посередні, малоосвічені, не наділені особливими моральними чеснотами люди, які в будь-якому суспільстві переважають і яких часто називають «масами», вийшли на авансцену суспільного життя і стали зводити свої примітивні й посередні судження у статус незаперечних істин, що не підлягають сумніву. Понад те, стали диктувати суспільству свої економічні, політичні, художні смаки й уподобання. Щось схоже, але в набагато більших масштабах, ми спостерігаємо нині.
Соціальні мережі переповнені примітивними, безграмотними судженнями з питань, котрі потребують бодай якоїсь освіти, якоїсь професійної підготовки, елементарного здорового глузду. Ми бачимо блоги, які вражають порожнечею та безглуздям, судорожно читаємо коментарі до них, які з перших же слів свідчать про самовпевнену дурість їхніх авторів. Мільйони й мільйони людей посередніх, без належного досвіду та знань, вважають, що мають незаперечне право поділитися зі світом своїми думками, і з величезним задоволенням це роблять. У доінтернетну епоху вони тримали б їх при собі або, в кращому разі, озвучували б на кухні, в гаражі, перукарні, у дворі за грою в доміно. Сьогодні ж вони активно звертаються до Urbi et Orbi, створюють і підтримують спільними зусиллями інформаційний простір, наповнений поверховими оцінками, позбавленими смаку фантазіями, агресивними емоціями. Маси вторглися в Інтернет і стали задавати там тон. Їхній хор самозабутньо творить оглупляючу смислову архітектоніку і примушує політиків, великих чиновників, функціонерів, які приймають рішення, рахуватися з собою. Найактивніші представники мас пробиваються на телевізійні канали, популярні інтернет-сайти й успішно позиціюють себе як універсальних експертів. Коментують геть усе з апломбом, масштаби якого можна порівняти хіба що з масштабами їхньої некомпетентності. Трапляються часом і справжні фахівці, люди з великими знаннями та реальним досвідом. Але їм важко конкурувати з самопроголошеними «експертами», котрі спираються не на аргументи і здоровий глузд, а на розвинені голосові зв'язки та повну безпардонність. Ці «спікери» мас, опанувавши кілька ординарних вербальних кліше, як то: «чорні лебеді», «ідеальний шторм», «червоні лінії», «зовнішнє управління», «наративи» тощо, оперують ними до речі й не до речі, створюють оманливе враження такого собі дискурсивного професіоналізму. А насправді лише експлікують і артикулюють масові смаки та вподобання.
Ортега-і-Гассет дав неймовірно яскравий критичний опис «людини-маси», або «масової людини», що надихнуло Олександра П’ятигорського посилити його з допомогою гурджієвської концепції «об’єктивних ідіотів», тобто людей, які не підозрюють про свій ідіотизм і яких, на його думку, у світі від 92,5 до 99 відсотків.
Звісно, це лише риторичний прийом, що гранично загострює суть проблеми — загрозу переходу доль конкретних суспільств і глобального світу під стихійний контроль мас, принципово не здатних на серйозну інтелектуальну творчість. Але головну психологічну рису «людей маси» тут окреслено гранично чітко. Кожен із них і всі вони разом об'єктивно примітивні й поверхові, а суб'єктивно — абсолютно впевнені у своєму праві судити, повчати і, що найважливіше, осуджувати.
Як у часи Ортеги-і-Гассета, так і в цифровому суспільстві «люди маси» неосвічені, некреативні, інтелектуально несамостійні, непроактивні. Вони не мислять ідеями, а оперують стереотипами, якими заповнений і переповнений комунікативний простір. Можливість стереотипно відгукуватися на події сьогодні має кожен, кому під силу обзавестися планшетом або смартфоном. І цією можливістю активно користуються мільйони й мільйони людей, які перетворюють комунікативний простір на звалище інформаційного сміття космічних масштабів. Кількість незмінно переходить у якість, і різниця між масовою та високою культурою стирається. Все високе нівелюється, опиняється на межі зникнення, йде в інтелектуальне й культурне підпілля. Усе масове тріумфує та домінує.
Ортега-і-Гассет не тільки звернув увагу на бурхливе зростання ролі мас у комунікативному просторі, якщо висловлюватися сучасною мовою. Він звернув увагу на психологічну тотожність маси як цілого та одиниць, котрі цю масу створюють. Він ввів для цього поняття «людина-маса» («масова людина»), чиї психологія й розумова активність мало чим відрізняються від загальної психології та активності маси. «Це, — каже Ортега, — глибоко середня людина, котра не тільки мислить банально і знає, що вона мислить плоско та банально, а й упевнена в тому, що плоскість і банальність — єдиний спосіб мислення й поведінки та що вона має право нав'язати цей спосіб усім без винятку як вищий закон, носієм якого вона сама є».
Крім того, «людина-маса» апріорі негативно налаштована до всіх виявів індивідуальності, інакшості, обраності, не кажучи про ті або інші форми духовного аристократизму.
«Людина-маса» задоволена собою, але незадоволена умовами свого існування, незалежно від того, наскільки вони хороші й прийнятні. «Відчуття своєї недосконалості є завжди імпульсом до активності у благородної людини. Самовдоволена людина маси не діє, вона реагує», — відзначає Ортега-і-Гассет. І вона схильна реагувати насамперед насильством. Насильство може проявлятися по-різному. Це і стихійний бунт, і проплачені масові заворушення, і насильство в родині, у колах близького спілкування. Сьогодні це ще й інформаційне насильство, насильство в Інтернеті, насильство у вигляді фейсбучного обурення, ненависті, образ тощо. Стосовно кого? Тих, хто чимось відмінний, хто не такий, як усі, хто чимось вирізняється. Хто посмів зумисне або мимоволі вийти за рамки стереотипного консенсусу, сказати чи зробити щось не так, як того очікувала від нього «масова людина». І тоді на політика, вченого, артиста, спортсмена звалюється шквал фейсбучної ненависті, проклять і погроз.
«Бунт мас», або «вертикальне вторгнення варварства» (Вальтер Ратенау), недарма стривожив іспанського філософа й соціолога. Він обернувся двома грандіозними соціальними катастрофами ХХ століття — фашизмом і більшовизмом. І в першому, і в другому випадках соціальна експансія мас сягнула свого апогею, зробила насильство буденним інструментом зовнішньої і внутрішньої політики, призвела, зрештою, до незліченних жертв. Ніхто не знає, до яких геополітичних катастроф у нинішньому нестійкому, нерівноважному світі може призвести другий «бунт мас», що набирає сили в суспільстві цифрових комунікацій. Пам’ятатимемо соціологічний закон, сформульований братами Стругацькими у «Важко бути богом»: «Там, де тріумфує сірість, до влади завжди приходять чорні».
Як реагує на «повстання мас» еліта? Що з нею відбувається? «Такий вічний зворотний бік історії, — пише Ортега-і-Гассет, — коли маса повстає, провідна меншість розбігається». Тут слід уточнити: сучасна соціологія і політологія фокусуються на двох підходах до визначення еліт — бюрократичному та меритократичному. Перший зараховує до еліти тих або інших людей не за їхніми видатними якостями, а за функціональною роллю в суспільному житті. Еліта в такому розумінні — люди, котрі займають командні позиції в політиці, економіці, військовій сфері, культурі тощо, незалежно від їхніх ділових, моральних чеснот, здібностей тощо. Від якості цих людей, цієї еліти залежить ефективність прийнятих управлінських рішень, регулювання суспільної системи, масштаби казнокрадства тощо. Бюрократична еліта існує в кожному суспільстві, проте її рівень залежить від безлічі факторів, а насамперед — від загального рівня культури, науки та освіти, моралі. А він визначається саме іншою елітою — меритократичною — людьми, яким притаманні видатні, набагато вищі за середній масовий рівень, чесноти, таланти і здібності. Саме такі люди завжди визначали прогрес, шукали і знаходили відповіді на виклики часу, зазирали далеко вперед і задавали в кожен історичний момент рівень інтелектуальної, творчої й моральної досконалості. Бюрократична та меритократична еліти — дві множини, що практично не перетинаються.
«Бунт мас» не торкається позицій бюрократичної еліти. Святе місце порожнім не буває, і будь-яку управлінську позицію хтось більш-менш вдало заміщує. Хай і в низькій, ослабленій якості, бюрократична еліта зберігається й навіть почувається тим комфортніше, чим нижчий культурний і моральний рівень суспільства. Інша річ — еліта меритократична. «Бунт мас» робить її зайвою. «Масові люди» вважають себе ледь чи не досконалими, з готовими відповідями на всі запитання. Вони вимагають простих рішень, ворожі до будь-якої обраності та винятковості. Меритократична еліта їх дратує, й вони завжди готові обрушити на її представників свій праведний гнів. Висока література, складне мистецтво, будь-яка «високолобість» зневажливо відмітаються. Те саме — з наукою. Якщо наукові дослідження не приносять моментальної економічної віддачі та вигоди — для «масової людини» вони безглузді. Злобні інвективи на адресу Національної академії наук, на які знаходяться співчутливі реакції у вищих колах бюрократичної еліти, — промовисте цього свідчення. І так вузький прошарок людей високообдарованих, творчих, непересічних, в інтелектуальному, художньому, науковому планах, невблаганно вимивається з нашого суспільства. Питання, хто сьогодні в Україні є моральним авторитетом, благотворно впливає на суспільну мораль, показує взірці людської гідності, до кого слід дослухатися та шукати порад, — залишається без відповіді. Опублікований у червні список 100 найвпливовіших українців («Новое время», №23 від 24 червня 2021) переважно складається з високопоставлених чиновників, політиків, силовиків, великих бізнесменів. І тільки наприкінці списку — кілька спортсменів, літераторів, поп-музикантів. Але марно намагатися виявити в ньому людей, котрі представляють науку, освіту, класичну культуру. У суспільстві торжествуючих мас вони стають непотрібними. Однак надія тільки на них. Вони не розбіглися (принаймні поки що), виявилися напрочуд живучими і тим яскравіше світять в інформаційних сутінках, чим більше ці сутінки згущуються. Ми захоплюємося блискучими лекціями останніх із інтелектуалів у Ютубі. Ми бачимо подвижницькі зусилля популяризаторів науки. Віддаємо належне нонконформістським музикантам, театральним режисерам, художникам, нечисленним галереям і центрам як сучасного мистецтва, так і високої класики. Ми неймовірно вдячні тим поодиноким інтернет-ресурсам, які відчайдушно намагаються зберегти простір професійної інтелектуальної аналітики.
Безперечно, головна роль у спротиві домінуванню мас належить освіті, насамперед університетській. На жаль, слід визнати, пострадянська українська вища школа багато посприяла «бунту мас». Вона породила безліч псевдоуніверситетів, які стали фабриками виробництва масових людей, котрі підтверджують своїми дипломами свою ж впевненість у власній розумовій достатності. А по-друге, вища освіта, ставши масовою, ледь не поголовно охопивши всіх охочих, активно нівелює прояви інтелектуальної винятковості, непересічності, зберігає функції виховання еліт за небагатьма привілейованими університетами. І все-таки немає сьогодні іншого соціального інституту, більше здатного опиратися масовізації громадського життя, ніж справжня автентична університетська освіта. Наша вища школа, попри часто досить заслужену критику, зберігає великий творчий потенціал. У багатьох університетах, поряд із представниками традиційно сильних науково-педагогічних шкіл (особливо у природознавстві та інженерних науках), виросли й успішно викладають нові покоління професорів та доцентів, сформовані в умовах інтелектуальної й інформаційної свободи, — люди творчі, яскраві, щирі, вони відкривають студентам сучасний світ у всій його складній та захопливій драматургії. Вони навчають (за символічну плату) молодь самостійного і критичного мислення, недоступного для масових людей. Їм необхідно всіляко допомагати, у стратегічні програми розвитку університетів потрібно не вагаючись вписувати завдання максимальної підтримки непересічних викладачів та студентів, шукати способів достойно винагороджувати їхню працю. В управлінні системою університетів потрібно відійти від принципу «кожній свашці по ковбасці», а цілеспрямовано сприяти становленню і посиленню по-справжньому елітних вищих навчальних закладів. Як створюючи принципово нові з чистого аркуша, так і спираючись на дещицю тих, котрі ще здатні на такий розвиток.
Успішний «бунт мас», що набирає сили, — один із серйозних ризиків розвитку цифрового суспільства. До таких слід зарахувати і загрозу технологічно обумовленого масового безробіття, масштабів якого повною мірою поки що ніхто не уявляє. І «цифрову нерівність», що вже сформувалася і поглиблює й так волаючу нерівність майнову. Тут-таки і швидке зростання ймовірності «цифрової диктатури», тотального контролю свідомості та поведінки людей. Ці та багато інших ризиків нам слід чітко усвідомлювати й думати, як із ними можна впоратися.
Більше статей Віля Бакірова читайте за посиланням.