Приводом для написання цієї статті стала недавня панельна дискусія «Будинок дитини не для дитини», на якій було представлено дослідження міжнародної організації «Надія і житло для дітей» про те, як українським дітям живеться в дитбудинках. Так, близько 70% дітей, потрапляючи до будинку дитини повністю здоровими, без індивідуальних турботи й опіки починають відставати в розвитку.
Результати дослідження шокували, але ще більше шокувало те, що присутні на презентації представники двох міністерств — міністр соціальної політики Марина Лазебна та заступник міністра охорони здоров’я Ірина Садов’як — прямим текстом і одностайно заявили: реформа деінституалізації (тобто реформування інтернатів) провалилася. І добре, мовляв, що провалилася, додали обидві високі чиновниці. Бо якщо зараз закривати інтернати, то подіти дітей буде нікуди. На місцях немає ані достатньої кількості фахівців соціальної роботи, які виявляли б сім’ї в кризі й могли б їх супроводжувати, ані соціальних послуг, які допомагали б родинам із цієї кризи вийти.
Тобто за чотири роки, які триває реформа деінституалізації (з 2017-го), попри всі виділені на неї гроші, зокрема міжнародними донорами, ми так і не змогли ні створити соціальних послуг на місцях, ні хоча б частково повернути фахівців соціальної роботи, яких скоротили 2014 року. Ба більше, ситуація погіршилася. По-перше, в результаті пандемії економічне становище України стало ще гіршим, і ще більше сімей опинилися за межею бідності. При цьому виявляти їх і надавати їм підтримку нікому. Тим часом тільки 7740 із 96 557 дітей, що перебувають нині в інтернатах по всій країні, — це діти-сироти або позбавлені батьківської опіки. В решти є батьки, і в інтернатах вони опинилися через бідність родини або неспроможність батьків їх виховувати, через порушення в розвитку, особливі освітні потреби і відсутність соціальних послуг у громадах.
По-друге, ще більше погіршує ситуацію адмінреформа, в якій виявилося багато білих плям. Особливо щодо подальшої долі як служб у справах дітей, так і центрів соціальних служб районного рівня. Куди, як і в якому обсязі буде передано їхні повноваження, хто має вирішувати це питання і на національному, й на місцевому рівнях, на сьогодні незрозуміло. Коли райони трансформуються, незрозуміло, хто виявлятиме сім’ї, які опинилися в кризі, допомагати їм реабілітуватися і зберегти дитину або ж ініціювати процес позбавлення батьківських прав, щоб дитину могли всиновити або влаштувати в альтернативну форму сімейного виховання. Незрозуміло, хто і як займатиметься питаннями всиновлення, дитячими будинками сімейного типу, прийомними сім’ями, патронатом. Служби у справах дітей і центри соціальних служб потребують роз’яснень і консультацій. Але нічого не відбувається. При цьому кількість тривожних повідомлень, кожне з яких стосується долі конкретної дитини, зростає.
Насправді деінституалізація провалилася через погану координацію реформи, в якої не виявилося голови, здатної зв’язати цілі й завдання всіх сфер, міністерств (соцполітики, охорони здоров’я й освіти), які їх представляють. Цю роль на самому початку начебто взяв на себе Уповноважений з прав дитини. Але тепер саме він виступає головним обвинувачем.
Нагадаю, що однією з перших обіцянок Марини Лазебної на посаді міністра соціальної політики було надати громадам субвенції для залучення фахівців соціальної роботи. «Тому що нині в нас велика проблема з оцінкою потреб дітей із сімей у СЖО, із соціальною профілактикою таких родин», — сказала тоді міністерка в інтерв’ю ZN.UA.
На згаданій вище дискусії Уповноважений з прав дитини при президенті Микола Кулєба запитав у міністра, чи передбачено гроші на фахівців соціальної роботи в держбюджеті-2021. Потупивши очі, Марина Лазебна була змушена відповісти негативно. Ну от загалом і все, що слід знати про захист прав дитини в Україні в умовах пандемії, що погіршила становище й раніше вразливих родин у громадах, і в умовах адмінреформи, яка нині фактично знищує районні служби у справах дітей і центри соціальних служб. Грошей на людей, які мають допомагати сім’ям упоратися з кризовою ситуацією, немає.
Чи справді немає? Або ж ідеться все-таки про неефективне управління держбюджетом?
Наприклад, гроші на бебі-бокси все ще є. Так, я знаю, багатьом цей вид державної допомоги подобається. І певною мірою це, мабуть, є підтримкою для молодих родин. Причому для всіх без винятку. Не тільки для тих, для яких це справді життєво необхідно, але й для тих, хто без цього цілком міг би обійтися. Але хоч би як того хотілося, в кризу, коли кошти обмежені, допомагають не всім, а передусім найуразливішим. При дефіциті держбюджету в розмірі 5,5% ВВП, мабуть, настав час переглянути статті видатків: що життєво потрібне прямо зараз і в середньостроковій перспективі, а без чого поки що можна обійтися. Соціального ефекту в масштабах країни від бебі-боксів немає. З памперсів і бодиків дуже швидко виростають, а вкладені в коробку методички, якщо чесно, мало хто читає. Це ніяк не впливає ні на поліпшення демографічних показників, ні на більш відповідальне батьківство, як проголошував при впровадженні цієї ініціативи уряд Гройсмана. Україна не така багата країна, щоб дозволити собі роздавати приємні бонуси всім без винятку в справді складний період.
А от від фахівців соціальної роботи соціальний ефект є. Не відразу, бо вони потребують навчання, але зате більш стійкий.
Хтось може сказати, що бебі-бокси обходяться державі дешевше, ніж соціальні працівники. Ну, по-перше, йшлося про те, щоб повернути не 12 тисяч фахівців соціальної роботи (як за ліпших часів), а хоча б 6–8 тисяч. По-друге, порахуймо, дуже округляючи всі цифри у бік зменшення, чи справді бебі-бокси обходяться дешевше.
Щороку в Україні народжується близько 350 тисяч дітей. Візьмемо 300 тисяч. За словами виробників бебі-боксів, їхня собівартість разом із логістикою становить не набагато більше 3700 грн: 300 000х3700=1 110 000 000 грн.
Погляньмо, яку зарплату 12 тисяч фахівців соціальної роботи могли б одержувати з тих грошей, які нині країна витрачає на бебі-бокси, що не мають жодного стійкого соціального ефекту. 1 110 000 000/12 000=92 500 грн на рік, або 7708 грн на місяць зарплати для 12 тисяч соціальних працівників. То що дешевше, 6–8 тисяч фахівців соціальної роботи чи бебі-бокси? Яка з програм, із погляду державного управління, а не популізму, ефективніша — створення 6–8 тисяч робочих місць для соціальних працівників чи 2 тисяч для виробників бебі-боксів?
Можете кидати в мене капцями, дорогі батьки. Але я упевнена, що якби ви прораховували власний сімейний бюджет, вибір був би однозначний.
Дуже важливе доповнення. Насправді розмірковувати про те, як переформатувати кошти Мінсоцполітики й ліквідувати бебі-бокси, цинічно. На тлі того, скільки розкрадається на тому ж «Великому будівництві». Враховуючи також той факт, що залишки на рахунках місцевих бюджетів без урахування залишків субвенцій із держбюджету на початок 2020 року становили майже 30 млрд грн. Ще 10 млрд грн залишків субвенції — це гроші, які держава надала місцевим бюджетам, а ті не витратили їх за призначенням, і кошти повернули до держбюджету. Усі ці факти пригнічують. Тому порівняння користі від бебі-боксів і соцпрацівників — просто приклад, що наочно демонструє невміння або небажання кожного міністра відстоювати інтереси дорученої йому сфери й стратегічно планувати.