«Як ми можемо в країні дивитися в майбутнє, коли наш міністр освіти підозрюється в корупції, підозрюється у плагіаті і в дуже багатьох речах?». Таке запитання почув президент Зеленський під час онлайн-зустрічі зі студентами. Можливо, ви думаєте, що у відповідь він засудив недоброчесність і закликав студентів до того ж? Ні. Як випливає з відповіді президента, проблему плагіату він не вважає нагальною. «Великі помилки стали дрібними, тому що цінності інші», — сказав він.
Але великі помилки, зроблені до війни, під час війни перетворюються на більші в сотні й тисячі разів помилки та трагедії. Суспільство домовилося не критикувати владу під час війни, проте я як науковець та викладач дуже б хотіла донести до президента іншу точку зору.
Війна — це страшно, вона змінює дуже багато у повсякденному житті, але значення і пріоритетність моральних та людських цінностей не лише не змінилися, а зросли надзвичайно. В тому числі — доброчесності, гідності, поваги до суспільства та до інших людей.
І я не можу погодитися з тим, що списані наукові статті (тобто крадіжка чужої інтелектуальної власності) перетворилися на дрібниці, про які не варто говорити.
Про що свідчить плагіат?
Академічний плагіат — стовідсоткова гарантія проблем із гідністю, компетентністю, повагою до себе та до інших людей. Людина, яка не має гідності настільки, що видає чужу роботу за свою, не поважає й інших. А демонстрація позірної лобові до начальства — то неповага. Відповідно — людина з історією академічного плагіату не може бути добрим керівником.
Академічний плагіат означає, що кожна розсудлива людина не може довіряти плагіатору, бо той публічно збрехав, коли видав чужу роботу за свою. Бувають керівники, які вважають таких людей зручними, — їм здається, що людиною без гідності та самоповаги легше керувати, її легше примусити робити інші не дуже доброчесні речі. Але прихильність до таких працівників дуже псує репутацію самого керівника.
Зараз українські наука та освіта перебувають у надзвичайно складній ситуації, і ми не можемо обійтися без значної допомоги з боку закордонних партнерів. Умовою реальної допомоги є довіра. Всім усе відомо. Недовіра до керівництва освітою та наукою коштуватиме Україні і величезних недоотриманих коштів, і неповернення українських викладачів та студентів, які не захочуть перебувати в системі, де академічна недоброчесність вітається. Іноземні донори все ж допомагатимуть — шукатимуть варіанти прямої допомоги отримувачам, в обхід спілкування з некомпетентними й неефективними керівниками. Всі такі обхідні варіанти дорожчі та складніші, тобто освіта і наука отримають менше грошей. Щось надаватимуть, але менші суми й менш ефективно.
Під час зустрічі зі студентами президент натякнув, що небажання студентів заплющувати очі на негідність та недоброчесність називаються недорослістю. Ні, дорослість — це чесний погляд на реальність. А небажання бачити серйозні неприємні проблеми, які створюють недоброчесні некомпетентні люди — навіть якщо ці люди здаються приємними, — це саме і є інфантилізм. Студент Могилянки насправді виявився дорослішим у цьому питанні, ніж керівництво держави, яке, на жаль, бачить майбутнє країни без справжньої науки та освіти — де плагіатна імітація вважається прийнятною. Звісно, якщо вони непотрібні, можна поблажливо ставитися до списування й імітувати щось. А що далі? Сьогоднішні проблеми в науці та освіті ще незначні, порівняно з тим, чого можна очікувати навіть через півроку. І очевидно, що керівники, нездатні адекватно працювати в нинішній ситуації, провалять вирішення й набагато серйозніших проблем.
Плагіат керманича освіти, а отже нехтування цінностями гідності, доброчесності, поваги до людей, призводить і до девальвації системи освіти — коли освіта сприймається не як наполегливе навчання та здобуття знань і компетентностей на основі належної попередньої підготовки, а як соціальна послуга для надання статусу спочатку студента, потім — особи, якій вручать диплом.
Знання і попередня підготовка для процесу роздачі/продажу дипломів не вважаються важливими, тому в рамках соціальної послуги є бажання записати у студенти всіх, кого тільки можна, потримати їх у цих списках та видати дипломи. І звинуватити викладачів у відсутності знань у цих одипломлених людей. Ну, а що тут такого — імітувати, то вже імітувати!
На жаль, результати ЗНО та PISA попередніх років демонструють, що справжню вищу освіту можуть отримати максимум 20% випускників школи, які отримували знання в умовах регулярного навчання, відвідуючи школи. Запис у студенти та видача диплома не допоможуть решті 80% здобути вищу освіту.
Якщо стоїть завдання знищити репутацію українських дипломів і вигнати за кордон усіх, хто бажає отримати реальну освіту та диплом із належною репутацією, — тоді шлях «записати у студенти всіх» чи «набирати на основі оцінок у свідоцтвах про середню освіту» — правильний. Нагадаю, що порожні очі студентів і відсутність у них бази для опанування університетського курсу демотивують викладачів. Папери вони напишуть, добрі оцінки виставлять, — але освітою цей процес не буде.
Багато науковців не захочуть кандидатських та докторських дипломів із підписом особи, для якої списана стаття — дрібниця і чудовий кар'єрний крок. Їхній шлях знову піде за межі української науки.
Можна далі говорити, що всім треба дружно заплющити очі на невирішення проблем, нехтування інтересами викладачів, вчителів, студентів — і спокійно дивитися на руйнування освіти. На щастя, у країні багато дорослих розумних відповідальних людей, які знають, що таке заплющування очей на реальність — руйнівне. Дуже сподіваюся, що до цих дорослих людей таки доєднаються керівники держави і, незважаючи на нульовий пріоритет науки й освіти в нашій країні, все ж подумають про майбутнє та зроблять відповідні кадрові висновки. І чим швидше, тим краще. Бо чим далі, тим гіршими будуть наслідки для країни. Із гнилої цегли храму не збудуєш.
Більше статей Ірини Єгорченко читайте за посиланням.