У нашій країні "звичайні" професори працюють або в академічних інститутах, або у вишах. Звання професора присуджується зазвичай докторам наук, які мають солідний стаж науково-педагогічної роботи, підготовлених кандидатів наук, а також опубліковані монографії, підручники, навчальні посібники. Однак у науковому середовищі ні для кого не секрет, що вишівські професори (тобто ті, що працюють у вищих навчальних закладах) наукою займаються, скажемо так, не дуже активно, а, швидше, "для галочки". Звичайно, є винятки, однак вони на загальну тенденцію не впливають.
У секторі вищої освіти функціонують близько 340 ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації. Відповідно до профільного закону, всі ВНЗ зобов'язані проводити наукові дослідження. У вишівському секторі сконцентровано ключовий кадровий потенціал української науки - там працюють 69% докторів наук, проходить підготовку
81% докторантів.
Однак ні для кого не секрет, що в нашій країні вишівська наука продукує дуже мало серйозних результатів і існує швидше як необхідний атрибут, ніж як "операційна необхідність". В Україні наукові й науково-технічні роботи виконують 4488 докторів наук, і лише 463 з них працюють у ВНЗ. Тобто у вишах працюють понад дві третини докторів наук, а от реальною наукою займаються лише 10,3%.
Не все гаразд і з гендерними показниками. Якщо в середньому по країні реальною наукою займаються 23,4% жінок, які мають докторський ступінь, то у вишівській системі - 21,4%.
Чому ВНЗ і професори, які працюють у ньому, повинні займатися наукою? Тому, що сучасного фахівця, особливо у сфері високих технологій і технічних наук, можна підготувати лише на основі вивчення новітніх досягнень науки. Зрозуміло, що про новітні досягнення науки студентам можуть розповісти тільки ті, хто реально займається цією самою наукою, а не її імітацією.
Є такий принцип - "навчати від науки". Він означає, що майбутні фахівці у процесі навчання мають прилучатися до справжньої наукової роботи, причому що раніше, то краще. Тоді "на виході" можна отримати справді хорошого фахівця, який здатен креативно мислити, не боїться труднощів, озброєний сучасними знаннями й навичками самостійної роботи.
Один з шанованих мною ректорів якось сказав: "А знаєте, чим університет відрізняється від технікуму? Тільки одним - в університеті є наука. Якщо у виші немає науки - значить, це технікум".
Однак на практиці все трохи інакше. Особисто я знаю багатьох вишівських професорів і доцентів, які щиро переконані, що вони повинні концентрувати свою увагу тільки на головному - підготовці кадрів (а якість цих кадрів - іншим разом). А от "серйозну" науку повинні робити академічні інститути, "вони за це гроші отримують". У багатьох ВНЗ вважається нормою, якщо професор або доцент протягом року опублікує у вишівському збірнику 1-2 статті, а також відвідає якусь конференцію. При цьому якості і "потрібності" статей, звісно, ніхто не враховує.
Чому начальство ВНЗ мириться з тим, що професори займаються наукою, скажемо так, без належного пієтету? Тому, що начальство ВНЗ просто зобов'язане тримати на роботі енну кількість професорів (нехай навіть неефективних), щоб виконати ліцензійні вимоги. Скажімо, є норматив: на кожних п'ятьох магістрів виш повинен мати одного доктора наук. Якщо звільнити доктора наук - виходить, потрібно зменшити план прийому на п'ять осіб, а це вже невигідно...
Один з ректорів, бажаючи виправити становище в університеті, запровадив управлінську інновацію - змусив розробити рейтингову систему оцінювання професорів і доцентів з урахуванням кількості опублікованих наукових праць. Підлеглі не розгубилися і в усі тези, підготовлені студентами-магістрантами, почали ставити й своє прізвище (як співавтори). Вийшло, що деякі професори "підготували" за рік по 30-40 наукових праць. "Прогрес"!
Така ситуація почасти "запрограмована" державою, оскільки, поки не набрав чинності новий Закон про вищу освіту, науково-педагогічні працівники (професори, доценти, викладачі, асистенти) повинні в першу чергу виконувати так зване аудиторне навантаження (до 900 годин на рік). Чимало вишів установлюють для професорів "пільгове" (знижене) навантаження, однак деякі принципово ставлять 900 годин - мовляв, у країні криза. Причому це навантаження в разі виробничої необхідності, відповідно до закону, може бути навіть збільшене. Деякі ректори вже так і зробили, обґрунтовуючи "виробничу необхідність" риторикою про важливість скорочення "зайвих" кадрів та економії бюджету ВНЗ. При цьому буває, що проголошена стратегія фінансової економії чомусь не поширюється на вишівське начальство та "наближених" чиновників.
Якщо професор ВНЗ чотири дні на тиждень проводить заняття, то зрозуміло, що в нього залишається лише один "бібліотечний" день. Який витрачається не на науку і навіть не на читання наукової періодики, а на підготовку величезної кількості паперів. З кожної дисципліни, відповідно до вимог МОН, потрібно підготувати як мінімум дев'ять документів, включаючи конспект лекцій (а це щонайменше сторінок 50), робочу програму (мінімум сторінок 20) тощо. А потім отримати на ці матеріали дві рецензії, пройти комісію, затвердити їх на засіданні кафедри. Після цього кожен семестр підготовлені матеріали потрібно "оновлювати". В університетах уже пройшла чутка: міністерство готує нові форми всіх документів, а це означає, що всі документи потрібно буде в авральному порядку переробляти під ці самі нові форми. Результати "переробляння", звичайно, почнуть перевіряти, прискіпливо вишукуючи всілякі помилки. А ще ж у ВНЗ є методична, виховна, організаційна робота...
У кожному виші є цілий штат організаторів науки - науково-дослідна частина, відділ науково-технічної інформації, відділ аспірантури та докторантури, іноді - відділ, який займається трансфером технологій, патентами й ліцензіями, а також редакції наукових журналів. Очолює цей блок проректор з наукової роботи.
Звичайно, науку хтось повинен організовувати. Однак у деяких вишах "заорганізованість" науки переходить розумні межі. У середньому ВНЗ функціонують велика вчена рада, вчені ради факультетів, науково-технічна рада, науково-методична рада, міжкафедральні семінари, численні комісії - на їхніх засіданнях професори проводять до 25% свого робочого часу. А декани й завідувачі кафедр - навіть більше. Авторові цих рядків кілька разів "пощастило" брати участь у засіданні науково-технічної ради одного столичного університету. Мені, доктору економічних наук, довелося слухати доповіді вчених, які проектують взуття і верхній одяг. Можливо, доктору наук і негоже признаватися, що він чогось не знає, але я ніколи не приховував, що захистився з макроекономіки, а на проектуванні взуття ніколи не розумівся і не розуміюсь досі. Усі ці три години мене чекали дипломники, яким я нічим не міг допомогти. Після засідання, що тривало три години, мав тільки одне бажання: написати на ім'я ректора заяву з проханням не виплачувати мені за цей день зарплати, бо я нічого корисного протягом відсидженого часу не зробив. А не йти на засідання було не можна: наукове начальство це сприймає як грубе порушення трудової дисципліни.
На другому засіданні, в якому я брав участь, заслухували звіти кафедр про наукову роботу. В середньому національному університеті функціонує 30-50 кафедр. Якщо на заслуховування звіту однієї кафедри витрачати бодай 15 хвилин (а цього недостатньо для глибокого оцінювання досягнутих наукових результатів і визначення резервів підвищення її ефективності), то виходить, що засідання має тривати 8-12 годин. Тому такі "підсумкові" засідання проводять 3-5 днів поспіль - по три години... При цьому 90% присутніх професорів до заслуховування звіту "чужої" кафедри не мають жодного стосунку... І численні безглузді засідання у вишах проводять ледь не через день!
Держава сяк-так намагається стимулювати реальні наукові дослідження у ВНЗ. Хотіли як краще, а виходить як завжди. Зокрема, кілька років тому було затверджено програму "Наука в університетах". Вона передбачає проведення передових досліджень у передових університетах, причому на конкурсних засадах. І на ці дослідження з бюджету навіть виділяються якісь гроші. Чи ефективно вони витрачаються? Публічного звіту немає.
На сайті Міністерства освіти і науки розміщено багато бюрократичних документів - накази, інструкції, форми, склад комісій, перелік проектів, дати проведення конкурсів. А от публічного звіту про головне - про результати наукової діяльності ВНЗ - немає.
На міністерській інтернет-сторінці "Розвиток науково-технологічної сфери" розміщено документи дворічної давності. А от відповіді на головне запитання - які ж результати розвитку науково-технологічної сфери - немає.
Втім, міністерство виділяє університетам гроші на виконання так званих наукових тем. Фундаментальні теми виконуються, як правило, три роки, а прикладні - два. Скільки грошей виділити - чіткої методики немає. Це означає- вирішує чиновник (спочатку міністерський, а потім з ВНЗ). Середній національний університет отримує на науку в середньому мільйон. На конкретний проект зазвичай виділяється від 50 до 300 тис. грн на рік.
Автор цих рядків колись підготував три запити на фінансування "наукових тем" і подав їх на конкурс. Колеги дивувалися: далеко не кожен маститий професор отримує навіть одну тему (нагадаємо, у ВНЗ реальною науковою і науково-технічною діяльністю в рамках затверджених проектів займаються лише 10,3% докторів наук), навіщо ж подавати одразу три? Деякі співчутливці пропонували їхати в міністерство й "домовлятися" - мовляв, тоді, можливо, затвердять бодай одну тему. Навіть давали телефон голови комісії. Але я принципово нікуди не їздив і ні з ким не домовлявся, щиро вважаючи, що наукова діяльність потрібна країні, а не тільки рядовим виконавцям.
Виявилося, що всі подані мною запити дістали позитивні оцінки. І міністерство затвердило всі три. Це означає, що держава погодилася виділити гроші на фінансування всіх трьох запропонованих мною наукових проектів!
Хепі-енд? Аж ніяк. Найцікавіше, за законами драматичного жанру, починається потім. Гроші надходять не вченим, задіяним у темах, а університету. У загальному університетському "казані" ці гроші й розчиняються.
Приміром, у наших запитах було обґрунтовано необхідність відвідувати наукові конференції - з метою збирання актуальної інформації (і держава, затвердивши запит, ніби погодилася з нашою думкою). Університетський чиновник відповів: конференції коштом університету відвідує тільки ректор, а ви поки що не ректор. У наших запитах було обґрунтовано необхідність залучити до роботи професора з відповідної проблематики. Університетський чиновник відповів: цей професор уже в нас працює на півставки за сумісництвом, більше платити не можна. У наших запитах було обґрунтовано необхідність придбати новий комп'ютер (і держава, затвердивши запит, ніби погодилася з нашою думкою). Університетський чиновник відповів: комп'ютерів закуповувати не будемо, ми вже "перевиконали" спущений згори ліміт. Похід до проректора з наукової роботи закінчився лекцією про кризу та її катастрофічні наслідки. Тепер виграні мною теми виконують інші люди, оформлені на 0,1 ставки. Куди йде решта грошей - залишається тільки здогадуватися…
Що треба зробити, щоб стимулювати професорів ВНЗ займатися наукою?
По-перше, змінити критерії оцінювання наукової роботи. Ефективний професор не той, хто опублікував 2-3 статті у вишівських збірниках, а той, хто за результатами реальних досліджень опублікував хоча б одну статтю в солідному виданні, яке включено до світових наукометричних баз даних. Один з шанованих мною членкорів каже, що справжній учений може видавати за рік не більше ніж дві статті, однак це мають бути такі статті, які стануть подією в науковому світі.
По-друге, запровадити сучасні кваліфікаційні вимоги - які саме результати наукової діяльності повинні демонструвати науково-педагогічні працівники (зараз чітких вимог немає).
По-третє, укладати контракт можна тільки з тими, хто відповідає кваліфікаційним вимогам, хто реально займається наукою і демонструє в цій царині високу ефективність. Якщо професор не займається наукою, йому треба порадити влаштуватися в технікум.
По-четверте, впровадити нові схеми фінансування науки у ВНЗ. Зрозуміло, що гроші з бюджету може отримувати тільки розпорядник бюджетних коштів (університет, тобто ректор). Однак на практиці це нерідко призводить до негативних наслідків, бо цей самий розпорядник у високих наукових результатах, скажемо так, зацікавлений менше, ніж у правильному розподілі грошей. Щиро переконаний, що професор спроможний грамотно адмініструвати науковий проект, так само як вітчизняні громадські організації та підприємці здатні грамотно адмініструвати іноземні гранти. У свою чергу, систему обліку й звітності в науковій сфері треба спростити (на засадах здорового глузду).
По-п'яте, потрібно оновити ліцензійні умови роботи ВНЗ. Застарілі формальні умови, дотримання яких не підвищує якості освіти, слід рішуче скасувати. Натомість треба впровадити умови, спрямовані на активізацію наукової та інноваційної діяльності.
По-шосте, треба підвищити вимогливість до виконання вишами оновлених ліцензійних умов. Якщо ВНЗ відмовляється виконувати ці умови, у тому числі продукувати значущі наукові результати, - він втрачає ліцензію.
По-сьоме, державна політика управління науковою діяльністю ВНЗ має бути максимально відкритою. Доступ до фінансування повинні отримувати не тільки ВНЗ (в особі ректорів), а й кафедри і навіть професори.
По-восьме, вишам треба дозволити займатися науково-технічною та інноваційною діяльністю на комерційних засадах. Крім того, потрібно спростити порядок створення за участі університетів наукових парків та їх функціонування.
По-дев'яте, необхідно створити дієві економічні стимули для активізації наукової діяльності. Це можна робити, приміром, через механізм держзамовлення. Якщо професори з ВНЗ не демонструють високих наукових результатів, держава не повинна довіряти їм підготовку фахівців казенним коштом.
По-десяте, треба наполегливо впроваджувати конкурсні засади затвердження наукових проектів. Принцип "кожному національному університету - по мільйону" себе фактично зжив, бо ефективні університети отримують занадто мало, а неефективні - надто багато. Нічого страшного, якщо ефективний університет отримає на науку 10 млн, а 10 неефективних не отримають нічого і згодом будуть реорганізовані в технікуми. У такій системі координат університети рано чи пізно братимуть на роботу тільки ефективних професорів і доцентів.
Чимало із цих пропозицій більшою чи меншою мірою відображає новий Закон про вищу освіту. Тепер важливо, щоб у підзаконній нормативній базі ці корисні ідеї не були вихолощені.