Мінкультури вже не вперше намагається «знівелювати» діяльність бібліотек, віднесених чинним законодавством до категорії спеціальних. Або зробити їх у кращому разі ніби другорядними для держави, або поставити на один щабель із публічними (чи масовими) бібліотеками, які мають інші функції.
Так, відповідно до §2 статті 7 щодо суспільного поділу бібліотек чергової редакції Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу», що вже прийнятий в першому читанні, всі бібліотеки в Україні постали перед небезпекою стати публічними, втратити спеціалізацію, яка сьогодні є вимогою роботи з науковими джерелами. Причому завдяки пунктуації (крапці з комою) під загрозою опинились як спеціалізовані, так і спеціальні бібліотеки. Таким чином, ми вкотре входимо в суперечність із чинним законодавством не тільки стосовно законів про науку і освіту, а навіть в елементарному — стосовно наукової спеціалізації, вузько обмеженої бібліотекознавством, книгознавством та бібліографознавством. До речі, входимо в невідповідність ще й зі статтею 12 «Спеціальні бібліотеки» вже «нової редакції» закону.
Згідно зі статтею 6 чинного Закону України №1561-ІІІ від 16.03.2000 р. «Про бібліотеки і бібліотечну справу», до числа спеціальних «за призначенням» відносяться бібліотеки «академій наук, науково-дослідних інститутів, навчальних закладів, підприємств, установ, організацій». Це велика й потужна за фондами та функціями кількість бібліотек.
У цивілізованому світі відповідні фахівці високо цінують наявність таких бібліотек і масштабні та ексклюзивні результати їхньої діяльності. Наукова бібліотека там — генеруючий осередок новітніх знань і вмінь, із максимально продуманою фінансовою підтримкою всіх аспектів діяльності: поповнення фондів; організації зберігання і вільного доступу всіх користувачів до документів та інформації; підготовки й високого матеріального стану та умов роботи фахівців і користувачів; забезпечення діяльності сучасними технічними засобами — комп’ютерами і програмами, доступом до національних та світових ресурсів через портали бібліотек; будівлями (в тому числі новими), у яких враховано умови суворих стандартів щодо приміщень, зовнішнього і внутрішнього інтер’єру тощо. Не останнє місце займають постійні інноваційні впровадження, маркетинг і менеджмент щодо інформації, захист і спеціальні гарантії законодавства тощо.
В Україні серед найбільш потужних спеціальних є бібліотеки академій наук — як НАН України, так і галузевих академій, яким надано статус національних бібліотек за унікальність і цінність фондів та функції підтримки національного розвитку науки, освіти, культури, а сьогодні — й сегмента світового цифрового наукового та освітнього простору у глобальній мережі.
На жаль, «бібліотечний закон» у нашій державі продовжує залишатися, швидше, декларативним, аніж таким, що забезпечує й гарантує розвиток галузі по суті. Затіяні чергові зміни у вигляді нової редакції чинного Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» (законопроєкт №5002 від 8.09.2021 р.) — шкідливі й переміщують акцент уваги. Запропонований у новій редакції закону універсалізм недоречний.
До чого це може призвести надалі, залишається тільки здогадуватися. Згадаю лише досить неоднозначну історію, коли нашу третю у світі аграрну бібліотеку, визначену законом як головну спеціальну для історично провідного сектора економіки — сільського господарства, де-юре цинічно залишили фактично без приміщення, колись спеціально для цієї бібліотеки побудованого державою.
Істотні проблеми для значної частини наукових установ, освітніх закладів, окремих відомств, від районних до центральних, різних підприємств, музеїв, архівів та бібліотек, які функціонують у будівлях, розташованих в центрі міста, та в «історичних», — ще попереду. Згадаймо хоча б приміщення, які займають президії НАН України та НААН України, а також Міністерство освіти і науки України…Спроби зміни права власності в Україні відомі. Варто згадати неоднозначну ситуацію, пов’язану з бажанням Київського національного університету ім. Т.Шевченка відновити «історичну справедливість» щодо однієї з історичних будівель на вул. Володимирській. Будувати її почали ще до революції, а добудували у 20-х роках ХХ ст. Вже друге століття ця будівля перебуває у віданні головної спеціальної бібліотеки держави — Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського (НБУВ), підпорядкованої НАН України. Поняття «історичної справедливості», яким оперує університет, ви не знайдете в законодавстві. Більш того, це створює політичну загрозу — виникнення прецеденту претензії на право власності різного характеру, в тому числі й із боку країн-сусідів, які вважають себе правонаступниками власності Російської імперії (і не тільки Росії). Вважаю, що Україна заслуговує на побудову нових приміщень для бібліотек та університетів, як це робиться у світі, — обладнаних найсучаснішими технічними засобами, які б відповідали вимогам стандартів на архівні і бібліотечні будівлі. Це було б логічно, оскільки в цьому будинку НБУВ на Володимирській зберігається колосальна за обсягом історична культурна спадщина (понад три мільйони одиниць зберігання), в тому числі з найдавніших часів — рукописи, стародруки, історичні книжкові колекції та зібрання, образотворчі та музейні колекції історичних документів, газети, архівна спадщини видатних осіб України, архів НАН України, електронні та цифрові ресурси спадщини, а також музейно-архівно-бібліотечна колекція Фонду президентів України. Цей унікальний фонд занесений до національного культурного надбання України і заслуговує нового приміщення, побудованого за стандартами вимог до таких будівель. Лише за таких умов звільнене приміщення можна передати для освітніх потреб КНУ ім. Т.Шевченка. Але чи коректно порушувати це питання сьогодні, у воєнний час, коли України бореться за своє незалежне існування і всі сили спрямовані на перемогу?