Міністерство регіонального розвитку, яке свого часу приєднали до Мінінфраструктури, треба відновлювати. Необхідність повернення до колишнього формату і стала офіційним приводом для відставки міністра розвитку громад, територій та інфраструктури Олександра Кубракова. Хоч якими були реальні підстави цього кадрового рішення, та цим самим офіс президента визнав свою помилку: не треба було кілька років тому створювати міністерство-монстра. На нього поклали гамузом вирішення таких питань: розвиток інфраструктури та будівництва, регіональний розвиток, а також організацію публічної влади на території.
Це все саме собою містило конфлікт інтересів. Чому? Бо це однаково, що Мінекології об’єднати з Мінпромисловості. Екологи захищатимуть природу, а перед промисловцями стоїть завдання будувати промзони. В одному міністерстві це поєднати не можна, бо за формування правил гри має вестися боротьба. Якщо такі міністерства поєднати, то в кого більше грошей, той і виграє у формуванні політик. І опонувати не буде кому. І якраз місія Кабінету міністрів — узгоджувати позиції міністерств-опонентів.
Коли ж ідеться про міністерство-монстра, то тут поєднали те, що поєднувати не можна. У формуванні правил гри для ринку забудовників і для регіонального розвитку буде той самий постійний конфлікт інтересів. На цьому акцентувала увагу експертна спільнота ще на етапі підготовки рішення про злиття міністерств.
Мінрегіон має боротися за рівномірний розвиток територій, щоб не було дисбалансу в розвитку та рівні життя людей у різних громадах і всередині самих громад. А забудовники зацікавлені насамперед у будівництві житла у великих містах, бо воно там дорожче продається.
На жаль, минув уже місяць після відставки Кубракова, проте жодного документу про розділення Міністерства відновлення на рівні уряду не ухвалено. Ба більше, є думка, що краще все залишити як є, бо «війна і не на часі витрачати пів року на організаційні моменти». Але навпаки — війна вимагає оперативного виправлення помилок. Не витрачаючи місяці на політичні ігри.
Що спостерігаємо зараз?
Злиття та створення нового міністерства дійсно часозатратний процес. Мінрегіон де-юре треба створювати знову.
Відновлене міністерство має стати ключовим у питаннях реального продовження децентралізації влади, територіальної організації виконавчої влади, просторового розвитку, які держава реалізує понад десять років. І це для центральної влади буде тестом на зрілість.
Для цього треба вирішити низку організаційних моментів. Один з них — повернути будинок на Великій Житомирській, який цілком відповідає статусу не першого, але й не другого міністерства в системі центральних органів виконавчої влади. Це відомство нарівні з Мінфіном, Мін’юстом та Мінцифри повинне мати не секторальний, а функціональний характер. Тобто їхня діяльність стосується не безпосередньо кожного міністерства окремо, а всіх міністерств Кабміну. А це означає, що через ці міністерства мають проходити всі урядові проєкти. Коли ж ідеться про Мінрегіон, то це відомство має розглядати їх на предмет застосування на території, чи навіть у просторі з огляду на його тривимірність.
Завдання, які стоятимуть перед новоствореним Мінрегіоном, перегукуються з тими, що були далекого 2007 року, коли посаду профільного міністра в уряді Юлії Тимошенко обійняв Василь Куйбіда. Тоді потрібно було з нуля формувати нормативну базу в частині місцевого самоврядування та регіонального розвитку.
Напрацьований у ті часи пакет законопроєктів та підзаконних актів «вистрелив» 2014 року, коли було запущено децентралізацію. Нині є досить обнадійливі перспективи ухвалити законодавчу ініціативу «Про місцеві державні адміністрації» (№4298), що відкриває новий функціонал місцевих державних адміністрацій і вводить державний нагляд за органами місцевого самоврядування (ОМС). Тобто головним полем творчості міністерства має стати деконцентрація виконавчої влади. Йдеться про визначення повноважень територіальних органів виконавчої влади та їх взаємозв’язок із органами виконавчої влади загальної компетенції, якими мають стати місцеві державні адміністрації.
Складність завдання полягає в тому, що розроблення змін до секторальних законів, які передбачатимуть чітке розмежування повноважень між центральними органами виконавчої влади, а також між районними та обласними територіальними органами, викличе природну ревність центральної влади. Тут ідеться насамперед про «силовиків», а це Міністерство внутрішніх справ, Державна служба України з надзвичайних ситуацій, Державна податкова служба, а також Мінсоцполітики, яке так і не зуміло організувати Соціальну службу.
Ба більше, необхідно буде організувати методологічний супровід діяльності місцевих державних адміністрацій, що офіс президента теж вважатиме втручанням у присвоєні де-факто повноваження, які насправді не визначені жодним законом.
З іншого боку, Мінрегіон припиняє бути ресурсним, що зробить його нецікавим у плані організації грошових потоків на політичні проєкти. Хіба що в його управлінні залишиться Державний фонд регіонального розвитку, але це радше потічок, як порівняти з тим, що мало б іти на відновлення України та що курує нині міністерство-монстр.
Такі кроки вимагатимуть неабиякої мужності та політичної майстерності новопризначеного очільника Мінрегіону. І як свідчить практика, особиста відданість президенту та фаховість іще не гарантують бодай річного карт-бланшу, необхідного лише для розроблення та затвердження урядом підзаконних актів і законопроєктів.
Позитивна оцінка діяльності міністра європейськими партнерами, з одного боку, сприятиме євроінтеграції, з іншого — може стати причиною його неочікуваної відставки. І це вже не раз демонструвала не лише чинна, а й попередня влада за умов постійної конституційної колізії у владному трикутнику президент—парламент—уряд.
Але й позиція пасивного супроводу процесів у стилі уряду політичного виживання фактично віддалятиме перспективи євроінтеграції. Зрештою, реальні наміри та потенціал міністерства будуть прояснені після формування владної команди на рівні заступників і директорів департаментів. Уже згаданого далекого 2007 року профільний міністр зробив ставку на випускників вишкільної школи — Інституту державного управління та самоврядування. Спосіб добору кадрів, який обере зараз очільник відомства, — корпоративний, меритальний чи банальне кумівство — передбачатиме рівень успішності діяльності Мінрегіону.
Успіхи та невдачі. Що треба пам’ятати про Мінрегіон?
Успішна діяльність команди колишнього профільного міністра Куйбіди проявилась у секторі територіальної організації влади та регіонального розвитку. А от сферу нормативного регулювання будівельної індустрії вже тоді потрібно було віддати саме Мінінфраструктури, оскільки це секторальна діяльність.
З іншого боку, війна вносить специфіку в діяльність міністерства, вимагаючи не лише вироблення довгострокової політики, а й динамічних рішень з огляду на повсякденні виклики. Тому цілком логічно було б приєднати до Мінрегіону Мінреінтеграції. Специфічним завданням, породженим війною, для Мінрегіону має стати нормативне регулювання підстав, процедур створення військових адміністрацій у громадах, обмеження в їх функціоналі для зменшення авторитаризму та корупції, порядок їх перетворення спочатку на військово-цивільні адміністрації, а потім відновлення повноцінного місцевого самоврядування.
Успішним у діяльності Мінгромад стало активне посилення цифрових технологій. З огляду на завдання постійної взаємодії з місцевим самоврядуванням і територіальними органами центральної виконавчої влади, посилення значення муніципальної статистики цей напрям діяльності новоствореного Мінрегіону слід активно підтримувати.
Конфлікт інтересів Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури яскраво проявився в перебігу скандальної містобудівної «реформи» (законопроєкт №5655), яка тим часом передбачала назрілі зміни в регулюванні будівельної галузі. Тільки от автори поєднали будівництво з містобудуванням. Так, наприклад, відповідно до законопроєкту, контролер процесу зведення конструкцій міг бути обраний замовником в особі підрозділу містобудування виконавчого органу міської ради. Якби Мінрегіон і Мінінфраструктури були розділені, такі недоречності могли б заблокувати фахівці з питань організації місцевого самоврядування.
І, нарешті, одним із сигналів, який свідчив про необхідність розділення Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури, була неузгодженість питань регіонального розвитку. І це не тільки неузгодженість базових планувальних документів, що неодноразово відзначали. Поєднання в одному міністерстві функцій освоєння коштів на відновлення, будівництво інфраструктури та водночас вироблення політики, що передбачає участь у розвиткових проєктах інших центральних органів виконавчої влади, регіонального та базового самоврядування, вже саме собою породжує конфлікт інтересів.
Слід також урахувати претензії України на отримання коштів зі структурних фондів ЄС, що потребує ретельної регламентації діяльності всіх причетних осіб публічного права, інакше грошей не дадуть. Очевидно, що вироблення нормативної бази з питань регіонального розвитку має бути у віданні центрального органу виконавчої влади, який одночасно відповідає за організацію взаємодії виконавчої влади та місцевого самоврядування, тобто Мінрегіону.
Україна не має століть для перетворення з авторитарної на демократичну країну шляхом природної зміни владних еліт. Необхідність швидких і кардинальних рішень щодо оптимальної організації влади зумовлена не лише війною, а й прагненням суспільства відірватися від комуністично-імперської спадщини. Але війна — не привід відмовлятися від реформ.
Реінкарнація Мінрегіону, наділення його місією впорядкування території та зв’язку з місцевим самоврядуванням — різновидом публічної влади, який набуває ваги, вимагає філігранної роботи. Чи вдасться це владним елітам, можна буде зрозуміти з реакції європейської спільноти. Дуже хотілося б почути здивоване й захоплене: «Їм вдалося!».
Матеріал підготовлено у співпраці з громадською ініціативою «Голка».